Мистецтво і постдемократія
gallerytalk.net
- Гіто Штеєрл
- 12 квітня 2013
-
-
- 1872
Серед усіх інших видів мистецтва образотворчість була найтісніше пов’язана з постфордівською спекуляцією, з шиком, бумами й спадами. Сучасне мистецтво – це аж ніяк не відлюдницька дисципліна, захована десь далеко у вежі зі слонової кістки. Навпаки, воно живе безпосередньо в неоліберальній гущі подій. Ми не можемо відокремити галас навколо сучасного мистецтва від шокової політики, яка реанімує економіки, що сповільнюють своє зростання. Такий галас втілює афективний вимір світової економіки, прив’язаної до фінансових пірамід, залежної від кредитів та віджилих своє "бичачих ринків". Сучасне мистецтво – це бренд без брендового імені, який можна наклеїти на все, що завгодно; це швидка підтяжка обличчя, що рекламує новий творчий імператив для місць, які потребують радикального ребрендингу; це саспенс азартних ігор у поєднанні з суворими радощами школи-інтернату для вищого класу; це ліцензований ігровий майданчик для світу, збентеженого й поруйнованого запаморочливим дерегулюванням. Якщо сучасне мистецтво – це відповідь, то на таке питання: "Як можна зробити капіталізм красивішим?".
Але сучасне мистецтво означає не тільки красу. Йдеться також про функцію. Яка функція мистецтва в рамках капіталізму катастроф? Сучасне мистецтво харчується крихтами масового й повсюдного перерозподілу багатства від бідних до багатих, проведеного згори в результаті класової боротьби, яка триває й дотепер. Завдяки мистецтву первинне накопичення набуває аромату постконцептуальної метушні. Крім того, його вплив став набагато більш децентралізованим – важливі центри мистецтва тепер є не лише в західних мегаполісах. Сьогодні деконструктивістські музеї сучасного мистецтва з’являються в будь-якій автократії, що поважає себе. У країні порушення прав людини? Давайте сюди галерею Ґері!
Глобальний Ґуґґенхайм – це культурний очисний завод для деяких постдемократичних олігархій, таку ж функцію виконують незліченні міжнародні бієнале, перед якими стоїть завдання модернізації й перевиховання надлишкового населення. Мистецтво тим самим сприяє розвиткові нового багатополярного розподілу геополітичної влади, хижі економіки якої часто тримаються на внутрішньому гнобленні, класовій війні згори і радикальній політиці шоку й трепету.
Сучасне мистецтво, таким чином, не тільки відображає, а й активно впливає на перехід до нового світового порядку після закінчення холодної війни. Воно є першорядним гравцем у семіокапіталізмі, що нерівномірно наступає скрізь, де T-Mobile встановлює свій прапор. Воно бере участь у видобутку сировини для двоядерних процесорів. Воно забруднює, джентрифікує та спустошує. Воно спокушає і висмоктує соки, а потім раптом іде, розбиваючи ваші серця. З пустель Монголії до високих рівнин Перу – сучасне мистецтво повсюдне. І коли його, нарешті, затягують до галереї Gagosian, то воно, стікаючи кров’ю і брудом, викликає численні хвилі бурхливих оплесків.
Чому і для кого сучасне мистецтво стало таким привабливим? Один здогад: виробництво мистецтва є дзеркальним відображенням постдемократичних форм гіперкапіталізму, що планує стати панівною політичною парадигмою після закінчення холодної війни. Воно здається непередбачуваним, незрозумілим, блискучим, невловимим, примхливим, ним керує натхнення і геній. Мистецтво таке, яким хотів би себе бачити будь-який олігарх, що тяжіє до диктатури. Традиційне уявлення про роль художника дуже добре відповідає уявленням про себе багатія з амбіціями самодержця, який потенційно розглядає уряд як вид мистецтва, і в цьому криється небезпека. Постдемократичний уряд багато в чому пов’язаний з цим нестійким типом поведінки чоловіка-генія-художника. Ця поведінка непрозора, корумпована й абсолютно незрозуміла. Обидві моделі працюють у чоловічій структурі зв’язків, таких же демократичних, як ваш місцевий голова мафії. Верховенство закону? Чому б усе просто не лишити на розсуд смаку? Стримування й противаги? Чеки й баланси! Добре правління? Погана кураторська робота! Бачите, чому сучасний олігарх любить сучасне мистецтво: це саме те, що йому пасує.
Таким чином, традиційне виробництво мистецтва може бути зразком для нуворишів, породжених приватизацією, експропріацією та спекуляцією. Але фактичне виробництво мистецтва – це одночасно й практикум для багатьох новобідних, що випробовують удачу як віртуози формату jpeg та концептуальні самозванці, як галерини й постачальники контенту. Тому що мистецтво також означає роботу, точніше – ударну працю. Його виробляють як видовище на постфордівских стрічкових конвеєрах, де знайдеться місце для всіх. Ударна або шокова робота – це афективна праця на божевільних швидкостях, сповнена ентузіазму, гіперактивна й глибоко скомпрометована.
Спочатку ударниками називалися робітники раннього Радянського Союзу, які працювали понаднормово. Це слово походить від виразу "ударна праця". Тепер, перенесена на сучасні культурні заводи, ударна праця пов’язана з чуттєвим виміром шоку. Замість фарбування, зварювання й лиття ударна художня праця передбачає епатаж, балаканину й позування. Ця прискорена форма художнього виробництва породжує напір і блиск, відчуття й уплив. Її історичне походження як форми сталінських передових бригад надає додаткових переваг у парадигмі гіперпродуктивності. Ударники видають на-гора почуття, сприйняття й особливості всіх можливих розмірів і варіацій. Інтенсивність або вивільнення, піднесеність або лайно, реді-мейд або готова реальність – ударна праця постачає споживачам усе, навіть якщо вони не здогадувалися, що їм це потрібно.
Ударна праця живиться виснаженням і темпом, дедлайнами й кураторською балаканиною, світськими бесідами й дрібним шрифтом. Вона також процвітає в умовах прискореної експлуатації. Я думаю, що – крім домашньої й опікунської роботи – мистецтво є галуззю виробництва з найбільшою часткою неоплачуваної праці. Вона існує завдяки часу й енергії неоплачуваних стажистів і самонайнятих працівників практично на кожному рівні і майже в кожній функції. Неоплачувана праця і нестримна експлуатація – це невидима темна матерія, яка тримає культурну індустрію.
Передовики, що пливуть за течією, плюс нові (і старі) еліти й олігархи – ось каркас сучасної політики мистецтва. Якщо останні управляють переходом до постдемократії, то перші зображують його. Але на що ця ситуація насправді вказує? Ні на що, крім того, яким чином сучасне мистецтво бере участь у трансформації глобальних структур влади.
Робоча сила сучасного мистецтва складається в основному з людей, які постійно працюють, однак не відповідають жодному традиційному уявленню про роботу. Вони завзято чинять опір залученню до будь-якої спільноти, достатньо впізнаваної, щоби бути ідентифікованими як клас. Хоча найлегше було б класифікувати цю спільноту як множинність чи натовп, менш романтично було б запитати, чи не є вони глобальними люмпен-фрілансерами, не прив’язаними до місця й у вільному ідеологічному плаванні: резервна армія уяви, яка спілкується через Google Translate.
Замість того, щоб оформитися в новий клас, ця хитка спільнота цілком може складатися, як злостиво сформулювала Ханна Арендт, із "покидьків усіх класів". Ці знедолені авантюристи, описані Арендт, міські сутенери й хулігани, що готові попрацювати колоніальними головорізами й експлуататорами, тьмяно (і вельми спотворено) відображаються в бригадах творчих ударних працівників, залучених до глобальної сфери обігу, відомої сьогодні як світ мистецтва. Якщо ми визнаємо, що нинішні працівники можуть жити в такому ж намулі, – у непрозорих зонах катастрофи шокового капіталізму, – то перед нами постає абсолютно негероїчна, конфліктна й амбівалентна картина художньої праці.
Ми повинні визнати той факт, що для художньої праці немає ніякого автоматично доступного шляху до опору й організації. Що опортунізм і конкуренція – не збочення цієї форми праці, це її внутрішня структура. Що ця робоча сила ніколи не буде марширувати в ногу, хіба що танцюючи під вірусну відеоімітацію Леді Ґаґи. Інтернаціонал закінчився. Доведеться мати справу з "глобалом".
Погані новини такі: політичне мистецтво зазвичай уникає обговорення всіх цих питань. Звертаючись до внутрішніх умов художнього поля, а також кричущої корупції в ньому (згадайте про хабарі, потрібні для отримання тієї чи іншої великомасштабної бієнале в тому чи іншому периферійному регіоні), більшість художників, які називаються політичними, вважають цю проблему табуйованою. Хоча політичному мистецтву вдається представляти так звані локальні ситуації зі всієї земної кулі і регулярно демонструвати несправедливість і злидні, однак умови його власного виробництва й показу залишаються значною мірою недослідженими. Можна навіть сказати, що політика мистецтва – це сліпа пляма великого сучасного політичного мистецтва.
Звичайно, інституційна критика традиційно зацікавлена в таких питаннях. Але сьогодні нам потрібне досить масштабне її розширення. Тому що, на відміну від доби інституційної критики, яка була зосереджена на арт-інституціях, або навіть на сфері репрезентації в цілому, в постдемократичній глобалізації виробництво мистецтва (споживання, поширення, маркетинг тощо) відіграє іншу й розширену роль. Один із доволі поширених та водночас абсурдних прикладів полягає в тому, що радикальне мистецтво в наші дні дуже часто спонсорують найбільш хижі банки або торговці зброєю і воно повністю вбудоване в риторику міського маркетингу, брендингу та соціальної інженерії. З цілком зрозумілих причин це становище рідко вивчається в рамках політичного мистецтва, яке в багатьох випадках задовольняється пропозицією екзотичної самоетнізації, енергійних жестів і войовничої ностальгії.
Я, звичайно, не захищаю позицію невинності. Вона в кращому випадку ілюзорна, а в гіршому – просто ще один пункт продажу. Ба більше – вона дуже нудна. Але я думаю, що політичні художники могли б стати більш актуальними, якби вони бралися за ці проблеми, а не безпечно дефілювали як сталінські реалісти, CNN-івські ситуаціоністи або соціальні інженери в стилі "Джеймі Олівер, що зустрічається з чиновником служби пробації". Час викинути сувенірне мистецтво з серпами і молотами на звалище. Якщо політика мислиться як Інше, що відбувається деінде і завжди стосується безправних громад, в ім’я яких ніхто не може висловитися, то ми врешті-решт не розуміємо, що робить мистецтво внутрішньополітичним сьогодні: його функція як місця для праці, конфлікту і... веселощів – місце зосередження протиріч капіталу, а також надзвичайно цікавих (й іноді руйнівних) непорозумінь між глобальним і локальним.
Мистецьке поле – це простір дикої суперечності й феноменальної експлуатації. Це місце торгівлі владою, спекуляцій, фінансового інжинірингу, а також масивних і нечесних маніпуляцій. Але це також місце спільності, руху, енергії і бажання. У своїх найкращих циклах – це приголомшлива космополітична арена, населена мобільними ударними робітниками, мандрівними продавцями себе, технологічно обдарованими дітьми, бюджетними ошуканцями, надзвуковими перекладачами, стажистами-докторантами та іншими цифровими бурлаками й поденниками. Воно жорстко змонтоване, тонкошкіре, пластично-фантастичне. Потенційне загальне місце, де конкуренція є нещадною, а «солідарність» залишається єдиним іноземним словом. Населене чарівними відморозками, хуліганами-королями, майже королевами краси. Це HDMI, CMYK, ЛГБТ. Претензійне, кокетливе, гіпнотичне.
Ця мішанина тримається на плаву завдяки чистому динамізму зграй працьовитих жінок. Вулик афективної праці під пильною увагою і контролем капіталу, щільно вплетеної в його численні протиріччя. Все це робить мистецтво актуальним для сучасної дійсності. Мистецтво впливає на цю реальність саме тому, що воно вплетене в усі її аспекти. Воно брудне, вбудоване, стривожене, непереборне. Ми могли б спробувати зрозуміти його простір як політичний, а не намагатися репрезентувати політику, яка завжди відбувається десь в іншому місці. Мистецтво не є поза політикою, це політика сидить в його виробництві, розподілі й сприйнятті. Якщо ми приймемо цей виклик, ми можемо подолати площину політики репрезентації і приступити до політики, яка тут, перед нашими очима, тільки й чекає на дослідження.
Уперше опубліковано в часописі e-flux
Переклад з англійської Володимира Артюха для Політичної критики №3
