Потяг із бієнале до бієнале

Бурак Арікан. Мапа-мережа людей мистецтва та їхніх політичних поглядів, 2012

Василь Лозинський

17 вересня 2012

1515

Потяг "Київ-Берлін", якому Василь Махно присвятив свій однойменний вірш, іде близько доби. Він є продуктом на експорт – такі потяги Україною не курсують, і вони відрізняються від західних залізниць – хоча б через ширину колії. Проте у спальних вагонах цього потягу все ж є та незвичність спальних вагонів України, пересування в яких можна порівняти з "АРСЕНАЛЕ 2012" — Київською бієнале, також не схожою на європейські бієнале, хоча навіть будучи такою ж консервативною. На Київській бієнале помітна була велика просвітницька робота щодо поняття "сучасне мистецтво" в його консервативному розумінні й розділення аудиторії на тих, котрим цікаво ставити запитання (у рамках Дискусійної платформи) та тих, котрі відкривають для себе сучасне мистецтво (Освітня програма). У Берліні ж бієнале нагадувала одне з загальних зібрань руху "Окупуй", принаймні прес-конференція завершилася проголошенням рішень активістів та активісток. До того ж, в останні дні над входом у Кунстверке (KW) висів анархістський прапор та плакат з надписом "Сьома Берлінська Бієнале рухається у бік горизонтальної… Це було вирішено анонімною групою, яка включає в себе й колишніх кураторів. Збори відкриті для всіх. Не (закреслено) бався з диктатором".

Загалом помітні не лише змістові відмінності між двома бієнале, а й структурні, з яких і почну порівняння. Характерним для нашого регіону є те, що в обох випадках вагому роль відіграв польський елемент. Зсув на захід у Берліні відбувся природнім чином: бієнале курував Артур Жмієвський та асоційовані куратори (Йоанна Варша та група "Война", дистанційний куратор, також східний елемент цієї бієнале). В Києві ж "Подвійна гра" була спецпроектом, а попередній досвід Девіда Елліотта влився в бієнале, як рефлексія постколоніальних явищ (Ай Вейвей "Коло тварин", Фолькерт де Йонг "Стрілянина… у Вату") та контраст із "глокальним" східним мистецтвом, яке він прагнув показати як самобутнє ("Проект мамонта: Мамонт-робот ХХ ст." та "Мінні-Тораян" Кендзі Янобе). Якщо берлінська бієнале повністю проявила себе як горизонтальне колективне кураторство, то київська провела чіткі кордони між колонізаційним та автохтонним, сусіднім та місцевим.

Тему Першої Київської бієнале "Найкращі часи, найгірші часи. Відродження та апокаліпсис у сучасному мистецтві" взято куратором Девідом Елліоттом немов зі шкільного підручника історії. Насправді, джерело – це художній текст, а підтеми ілюструють, як в ідеалістичному ключі відбувається констатування в панівній мові. Натомість концепцію Сьомої Берлінської бієнале під заголовком "Забути страх", цитуючи куратора Артура Жмієвського, можна висловити також дуже коротко, в одному реченні: "Ми презентуємо мистецтво, яке фактично є дієвим, впливає на реальність та відкриває простір, у якому відбувається політика".

Перефразувавши назву книги Джона Остіна "How To Do Things with Words", кураторка Йоанна Варша складає вокабулярій, за яким побудована структура бієнале. Мистецтво бієнале впливає на реальний стан справ. У його основу ліг принцип журналізму, який дослідив у різних куточках світу акції цивільної непокори, репрезентативне мистецтво держав, політику пам'яті, форми капіталістичного привласнення та педагогічної діяльності — всюди, де мистецтво використане для політичної акції, у якій участь разом з митцями беруть і звичайні громадян(к)и. Це принцип перформативної демократії, коли на рішення має вплив кожен, тому Інститут сучасного мистецтва KW став репрезентантом акторів демократичних змін. Співкураторство з групою "Война" — це в першу чергу непряма критика псевдодемократії у Росії, яка немовби втілює іншу крайність, відмінну від німецької "політичної коректності".

Бієнале в Берліні пропонувала переосмислити поняття мистецтва, отож, усі проекти мають суспільну вагу — як, наприклад, проект колишнього мера Боготи, філософа та політика Антанаса Мокуса "Криваві краватки". У ньому відвідувачів і відвідувачок заохочували здати кров та переконати одну людину відмовитися від наркотиків — що вплине на зменшення загиблих у нарковійнах у Мексиці (в інтерактивній інсталяції присутня ця ж книга Остіна). У цьому випадку застосоване поняття "суб-мистецтва" або політики, яка стала мистецтвом. Інші приклади такого мистецтва — це дослідницька стипендія для політика в Інституті Просторових Експериментів Олафура Еліасона чи навіть представлення в експозиції макета найбільшої статуї Христа в Польщі, який маніфестує владу католицької церкви. У випадку роботи "Christ the King" куратори бачили своїм завданням представляти також погляди, з якими не погоджувалися самі або які були виключені з демократичного світового устрою та являли собою явища "паралельної політики": наприклад, "Новий світовий з'їзд" організацій, що були визнані терористичними; Перший Міжнародний конгрес Руху єврейського відродження; іронічний проект Павела Альтгамера "Конґрес рисувальників"; "Держава Палестина", яка зводилася до штампування паспортів печатками держави Палестина та виготовлення на замовлення "палестинських" поштових марок у Німеччині.

Відеозала з проекцій "Breaking the news" та youtube-канал постійно поповнювалися журналістськими документальними відео, до експозиції були також додані документації згаданих конгресів. Тому закриття бієнале давало найбільш повну картину проектів та не було спрямованим на закостенілу експозицію, яку ми бачили в Києві (зокрема й у спеціальному проекті, всупереч заявленому). Акції з паралельної програми в Києві або нічим не відрізнялися від звичайних галерейних виставок або, як окремі проекти, не були пов'язані з темою бієнале, і їхня документація не ввійшла в експозицію. Натомість, берлінська бієнале створила ще й відкритий архів заявок із мапою політичних поглядів заявників та інтернет-платформу для художників і художниць "Артвікі".

Згаданою важливою темою Сьомої Берлінської бієнале була політика пам'яті. Тому однією з локацій обрали Німецький Дім, у якому невдовзі розміститься інформаційний, виставковий та документальний центр Фонду втечі, переселення та примирення. Центр буде присвячено темі виселення німців після Другої Світової війни з Центральної, Східної та Південно-Східної Європи. Куратори запропонували центру виставити частину експонатів, серед яких приватні речі переселенців, вітражі з гербами та християнськими мотивами Пйотра Ковальського, а також скульптуру "Депортовані" 1922 року соціально-ліберального скульптора Йоахіма Пагельса, котрий у роки націонал-соціалізму прославився своїми погруддями Гітлера та Мусоліні. Беручи безпосередню участь у створенні національного наративу, навколо якого у зв'язку з Фондом точилися дискусії, у рамках бієнале на цій локації експонувалася і протидія цьому наративу: відео з історичної постановки битви за Берлін 1945 р. та пошкоджений під час Чемпіонату світу з футболу 2010 року величезний прапор Німеччини, вивішений ліванцем у Берліні на своєму магазині. Явище підтримки національної команди Німеччини арабськими спільнотами Берліна давали підстави уряду стверджувати про "успішну інтеграцію", злосливим лівим радикалам про заохочення до націоналістичних тенденцій, а правим – про привласнення їхнього символу.

Порівняння експозиції обох бієнале буде невлучним. У Берліні експозиція відігравала другорядну роль, натомість в Україні вона нагадувала фондосховища музею після кінця світу. Так, мабуть, собі уявляли українське й загалом сучасне мистецтво: посортоване за стилем, матеріалом, технікою виконання (дерев'яні скульптури Малишка з "Ліс IX" Тойя, Сагайдаковський поряд із Волязловським, Савадов поруч із Цаголовим, – лише Кабаков добре компонувався з постконцептуалізмом, зокрема пострадянським).

Пункти, які підлягають наочному порівнянню – графічний стиль та бюджет бієнале – дуже показові: у Києві було використано дизайн, який нібито враховував локальну специфіку середовища та будівлі Арсеналу, але залишався водночас глобальною мовою подій такого масштабу. У Берліні, натомість, для бієнале було обрано шрифт та логотип, що гротескно маніфестували владу: це елементи корпоративного дизайну Газпрому, поєднані з типографією двох найбільших німецьких партій під час виборів до Бундестагу 50-х та 60-х років, які водночас були використані в передвиборчій кампанії Джона Кеннеді в США. І на додаток, коса риска та прийом дадаїстичного колажа – як почерк Курта Швітерса.

Формування бюджету Берлінської бієнале і, за словами куратора Артура Жмієвського, усвідомлення експлуатації митців-учасників (котрим встановили гонорари в 1000 євро [1]), стало одним із основних аспектів структури цього бієнале. Деякі інституції навіть практикували оформлення трудових договорів з учасниками й учасницями ББ7. Проте на загал слід було суттєво зменшити витрати на виготовлення робіт та боротися з інституційним насильством над митцями (всі вони для бієнале створювали нові проекти). Саме робота в атмосфері страху інституції перед мистецтвом, що критикує таке виконання демократії, наштовхнула куратора Жмієвського до перформативної назви та гасла "Забути страх".

Літературна дискусія та читання на тему "Німеччина-Україна: у дружньому дзеркалі", що привели мене до Берліна та були пов'язані з курованим мною "Літературним клубом листувань", дали зрозуміти, що Україна, зокрема завдяки бієнале, славиться своїми екзотичними проблемами. Натомість в українській сучасній літературі (і за малими винятками в мистецтві загалом) бракує тем, не відчувається розмаїття. Адже "український" — це до костей консервативний, зокрема й через закостенілість "панівної мови". Тим не менше, приємно, що з'явиться есеїстична книга Юрка Прохаська про Берлін та Львів. Чи це Львів, Київ, чи Берлін, – будь-які позитивні структурні явища мають бути глобалізованими. Важливо, щоб у цьому процесі було також виявлено і спільні якості. На прикладі Сьомої Берлінської бієнале зрозуміло, що існує альтернатива консервативному методу представлення мистецтва на бієнале, проте вона є лише одним із можливих експериментів поза полем арт-ринку та музею сучасного мистецтва.

Примітки:

1. Але не в усіх випадках: художниця Маріна Напрушкіна, котра проживає в Берліні, мала би брати участь у двох бієнале щомісяця, щоб покрити свої затрати на проживання.