Биенналить или не биенналить?
- Мария Ланько
- 22 травня 2012
-
-
- 1656
- Перефразируя выражение Марии Хлавайовой «to biennial or not to biennial» - «Биенналить или не биенналить в Украине?», как считаете и почему?
- Если таки биенналить, то как? Какой формат современной биеннале вам видится наиболее релевантным в украинской ситуации - размашистый и помпезный как в Венеции; исследовательский как Манифеста; критический и ангажированный как в Стамбуле и Берлине, etc.? Ели нет, какие формы репрезентации искусства сегодня нужны Украине?
- Что вы ожидаете от Первой киевской биеннале? Есть ли проекты/художники, которые вам особенно интересны?
- И на злобу дня: конец света - это ...?
Михаил Рашковецкий, директор Музея истории евреев Одессы «Мигдаль-Шорашим», Одесса.
1. Биенналить. Потому что, в отличие от Гамлета, сомневавшегося в последствиях акции «not to be», мы уже знаем результаты акции «not to biennial» слишком хорошо.
2. Наиболее релевантным для Украины являются форматы, еще не ставшие форматами. Например, «Маргинале». Такую биеннале можно проводить в Чопе или вокруг географического центра Европы, на плавсредствах в устье Дуная и в Керченском проливе, на севере Черниговской и Сумской областей, на худой конец – в Одессе. Если нормально, по-взрослому забашлять, то во всех этих местах биеннале можно проводить параллельно. Впрочем, памятуя об идеях создания «украинского Эрмитажа» и «украинского Лувра» дешевле обойдется строительство небольшого городка, хоть бы и палаточного, с населением размером в стадион (тысяч 30-40), назвать этот городок «Кассель» и устроить триеннале «украинская кассельская Документа». Обломайтесь! Но политкорректности ради основным формальным условием для украинской Документы должен стать запрет на участие в ней (и на кураторство) гражданам Украины. По-моему, это вполне релевантно украинской художественной ситуации. Если серьезно, то Украине катастрофически не хватает качественного и нетрадиционного музея современного украинского искусства.
3. Если судить по концепции, то ожидать можно практически всего. Поэтому я ничего не ожидаю от Первой киевской биеннале. Хотя некоторые из заявленных художников и художниц, например Ай Вэйвэй, для меня исключительно интересны.
4. Абсолютный конец света – это абсолютное скучное ничто. Интересным (при всей катастрофичности) является смена «этого света» «тем светом», неоднократно происходившая в истории человеческой культуры и маркировавшаяся как «абсолютный конец». Еще более интересна современная ситуация, когда ощущение Апокалипсиса становится перманентным (повседневным) и необходимым условием для его предотвращения.
Бйорн Гельдхоф, арт-менеджер PinchukArtCenter
1. В последние годы Биеннале стали глобальным трендом. В этом смысле очередной биеннале необходимо отличаться от других проектов и иметь долгосрочное значение для художников и города.
2. Важно думать про новый тип Биеннале, которые работали бы в интересах художников и художниц и создавали реальную перспективу развития.
3. Я жду открытий!
Наталия Чермалых, кураторка, редакторка “ПроSTORY”
1. Если исходить из того, что открытие Первой Киевской Бьеннале ожидается на следующей неделе – не-побиенналить уже вряд ли удастся. Хотя, опыт показывает, что от нашей общей родины можно ожидать многого…
Если совсем без иронии – мне кажется, что сама концепция биеннале на сегодняшний день является всего лишь удачным дополнением к мозаике репрезентаций современного искусства в мире рыночных ценностей. С одной стороны, различные би- и триеннале с успехом дополняют и уравновешивают плотное расписание арт-ярмарок (первые традиционно проходят летом и неподалеку от курортов, вторые же – в более рентабельный сезон, в крупных городах), с другой – создают иллюзию «бьющей ключом» культурной жизни, привлекают туристов и зевак, конкурируя по посещаемости с ретроспективными выставками-блокбастерами. Украине еще далеко до столь успешной эксплуатации потребительского глаза, но, похоже, первые шаги уже сделаны, и мы медленно, но верно, движемся по проторенной колее.
2. Мне кажется, во всех вышеперечисленных примерах общего намного больше, чем различного. За редким исключением, в международных биеннале превалирует монологическое высказывание куратора или кураторской группы, которым(и) в больших масштабах ретранслируются увиденные и выхваченные из общего локального контекста ценности и установки. Не редкость, когда из-за гигантских масштабов изначальное высказывание - или его попытка - оказываются максимально размытыми, амбивалентными, трудно очерчиваемыми.
Говоря об ангажированности - нелегко себе представить, как в таких условиях можно сформулировать некое осознанное политическое высказывание. Разумеется, кроме того, которое либо завуалировано вторит дискурсу власти, либо, в лучшем случае, представляет его критику – однако в давно легитимированных пределах.
Мне почему-то кажется, что искусство, причем в своих самых радикальных формах, может быть где угодно – в бедности, в повседневности, в мастерских малоизвестных художников и художниц. А настоящие революционные встречи происходят там, где художник или художница может на время разделить пространство своей работы с аудиторией, обращаясь к ней открыто, честно и напрямую. Для этого, мне кажется, вовсе и не нужно стремиться занять 2000 и более квадратных метров выставочных площадей.
3. Я рада, что Арсенал – одна из лучших выставочных площадок Восточной Европы – будет в работе по крайней мере несколько месяцев к ряду. Больно видеть, как ее меряют то шеренги манекенщиц, то колеса автомобилей класса «S», то кубометры рекламы элитного жилья…
Возвращаясь к программе, я обратила внимание на большое количество женщин-художниц; чувствовалось, что стремление к паритетности важно для организаторов: это безусловно является шагом вперед. Заинтересовал так же азиатский фокус программы - не совсем понятно, почему добрая половина участников и участниц родом из стран Ближнего и Дальнего Востока, в особенности из Японии.
С другой стороны, выбор украинских художников и художниц был более чем ожидаемым и мало отличался от «селекции» всем известного любителя масштабных проектов и крупных финансовых вливаний. Говоря об общих ожиданиях от биеннале – надеюсь в скором времени приблизиться к пониманию того, о чьих именно "лучших и худших временах" идет речь в кураторском эпиграфе.
4. Конец света? Будем реалистками: он вряд ли наступит при нашей жизни. Иначе все было бы слишком просто.
Лариса Бабий, искусствоведка, кураторка, арт-критик
1. Хіба не пізно задавати таке питання?
Вперше я зрозуміла, що Київська Бієнале може стати реальністю, восени 2010 року, коли Віктор Мізіано прочитав лекцію в Арсеналі про те, наскільки Києву не потрібна бієнале. Я тоді була згідна з його думкою, і продовжую так думати сьогодні.
Я вважаю, що мистецька бієнале міжнародного плану, що збирає митців та глядачів із різних країн та створює арт-подію в такому місті, де зазвичай не відбувається такий великий шум і галас довкола мистецтва, була актуальною формою в 90-х роках минулого сторіччя та навіть на початку 2000-х, коли тільки почалася бурхлива глобалізація, різні куточки світу ставали більш доступними для туристів, розглядалася проблема локальної ідентичності на противагу уніфікації світу за допомогою комунікативних технологій та всім доступних комерційних брендів.
На сьогодні вже існуючі бієнале перебувають у процесі переосмислення актуальності свого формату. А нова бієнале в Києві мала би концептуально відрефлексувати своє кількадесятирічне запізнення.
2. Україні потрібні форми репрезентації мистецтва, які виходять з довготривалих дослідницьких процесів. Це пошук виставкових форм, які би відповідали українській ситуації, замість пристосовування української мистецької ситуації до запозичених, усталених форм.
Наприклад, під час підготовки заявки на проведення Маніфеста в Україні, розглядалася ідея організувати спільний процес дослідження, в якому запрошені куратори та митці спілкувалися би різними способами з українськими митцями, інституціями, і т. д. впродовж 2-3 років. Такий процес мав би й освітній характер, скорше за все ближчий до самоосвіти (а не просто передавання інформації від більш досвідчених до менш досвідчених), до комунікації, через яку кожен співрозмовників і співрозмовниця може також побачити щось про себе. Тут те, що відбувається у процесі – важливіше, ніж те, як виглядає кінцева виставка-подія, якщо вона взагалі відбувається.
Українському мистецтву не вистачає саморефлексії. Існує власна історія експериментального та андеграундного мистецтва, яка досі не кодифікована, а живе у пам'яті конкретних людей та в наслідуванні молодшого покоління художників і художниць. Одночасно існує історія відсутності культури іновацій та критичної рефлексії. Українським митцям, кураторам, мистецтвознавцям, критикам потрібно враховувати свою непросту історію у своїй діяльності.
Україні потрібні такі форми репрезентації мистецтва, які могли би залишитися з питаннями, на яких нема простої відповіді, які могли би показати порожнечу, не заповнюючи її поверхневою або формальною активністю.
3. Я не очікую ані задоволення, ні розчарування. Радше, збираюся на це подивитися холодним (але ангажованим) аналітичним оком. Що ця взірцева подія може нам показати про те, як ми – від організаторів-спонсорів-політиків до українських художників, критиків та арт-середовища, думаємо – про мистецтво та наші цінності взагалі?
Мені здається, що спецпроект куратора О.Соловйова з українськими митцями має найбільший потенціал розкрити щось про реалії українського мистецького процесу, і в якомусь сенсі, про нинішнє українське життя загалом.
Наше завдання як спостерігачів – це відмовитися від іронічної посмішки, "зробили як змогли" або сором’язливо спущених очей, тому що ми всі знаємо, в якій країні живемо.
4. Кінець світу – це погана концепція.
Александр Ивашина, культуролог, преподаватель
1-2. Безумовно бієнале потрібні, і як мінімум у двох форматах. Одна для художників та кураторів, арт-критиків та людей, що ніби фахово знаються в цій сфері: вона, як на мене, повинна бути орієнтована на «паралогічні» (в ліотарівському розумінні) рішення в полі мистецтва, виходити з надзавдання змінити/переформувати це поле з наслідками значущими і для самого соціуму та культури. Бієнале за гамбурзьким рахунком, так би мовити.
Інша бієнале, специфічна для нашого регіону, могла би бути орієнтована на пересічних в своїх художніх смаках людей, і мета її мала би бути найпростіша- злегенька/достатньо сильно підвішувати ці смаки та бажання, припускаю, красівостей та розважальності, спонукати до розміркувань на кшталт – «щось не так з моїм розумінням розваг та краси». Головне, щоб бієнале подібного роду не блокували розмову, не викликали в аудиторії абсолютного спротиву й бажання миттєвих репресій проти такого мистецтва. Чи можливо їх поєднати – це вже на розсуд організаторів.
3. Особливо нічого не очікую. Малоймовірно, що щось може виявитись мені особливо цікавим, мабуть, це вже моя біда. Точніше, мистецтво зараз для мене радше перебуває в площині творення власних життєвих ритуалів, в складці «становлення нелюдським», якщо простіше.
4. Це коли культура разом з людиною перетворюється на вічне повернення пустопорожніх ритуалів та кліше, на вічне споживанння видовищ самих себе найрізноманітнішого ґатунку, коли скигління та дії одних не призводять до перетворень на краще, а нахабство, бундючність та глупота інших викликають «жагу апокаліпсису». Залишатися живими в усіх сенсах - вічна турбота і справжня щоденна мистецька практика.
Екатерина Стукалова, искусствоведка, кураторка, арт-критик
1. Украинская художественная жизнь по крайней мере последние 20 лет существует преимущественно по принципу ad hoc: когда объявляется какой-нибудь проект, конкурс грантов, фестиваль, биеннале, деятельность украинских художников заметно оживляется, что приводит к появлению и экспонированию некоторого объема новых работ и презентации свежих идей. В условиях абсурдного функционирования арт-рынка и парализованности музейного дела в сфере современного искусства, «проект» как таковой играет роль если ли не единственного, то самого мощного катализатора художественной активности. Исходя из этого, я, скорее, склоняюсь к ответу «биенналить». С другой стороны, я мечтаю дожить до тех времен, когда развитие по сценарию ad hoc станет для украинского искусства неактуальным. И главную роль в этой смене схем развития, надеюсь, сыграют сами художники, а не институции.
2-3. Любая биеннале существует в том формате, который ей диктуют ее история, ее экономическая база и социальный контекст. Так что релевантен украинской ситуации именно тот формат, который тут у нас неожиданно возник. Мне лично очень импонирует то, что Арсенале началось с мощной дискуссионной платформы, на которой делаются небезуспешные попытки проговорить актуальные сейчас на мировой культурной сцене проблемы и даже порой поставить происходящие у нас процессы в этот контекст. Что касается выставочной части Арсенале, то пока я могу оценивать только набор заявленных имен: международный раздел многообещающий, украинский – грамотно и адекватно составленный, что не может не радовать. Позитивно и то, что со своей биеннале Арсенал вступает в конкуренцию как с олигархической институцией Пинчука, так и со стремительно эволюционирующим и прогрессирующим Национальным музеем. Отрицательным моментом видится то, что у Арсенале нет долгосрочной концепции развития, нет своей идеологии, скорее всего, нет видения того, какие именно изменения в культурный ландшафт оно хотело бы и могло бы привнести в ближайшие годы. Но такой долгосрочной перспективы нет и у всей нашей страны в целом. Фрагментированное депрессивное общество естественным образом порождает спонтанные и рефлективные события.
4. Я не верю в конец света. Человечеству так легко не избавиться от того, что оно натворило. Будем еще долго жить и мутировать под созданные нами самими нечеловеческие условия жизни. И искусство будет мутировать параллельно с обществом, а скорее всего, как и раньше, опережая общество.
Катерина Ботанова, директорка Фундации "Центр современного искусства", главная редакторка журнала "KORYDOR"
1. Я думаю, Україна має нарешті переплюнути Європу і влаштувати бієнале в кожному обласному центрі. Вже як бієналити – то бієналити. Он навіть у Румунії є цілі 2 бієнале: у Бухаресті та у Яссах. По чотири в Китаї, у Південній Кореї та Німеччині, наприклад.
Бієнальна лихоманка не повинна нічим уступати іншим формам національного прагнення “бути як люди”: Євробаченню, Євро(2012), новому поколінню менеджерів від Міністерства культури, гарним новим будинкам зі скла й бетону посеред історичної зони, вже не кажучи про нескінченні шоппінг-молли та секонд-хенди.
2. В Україні дуже потрібні форми не-репрезентації мистецтва. В Україні дуже потрібні простори для мистецької роботи й мистецької освіти. І просто – дуже потрібні простори, не для репрезентації, а для побутування. Адже активно обговорювану, зокрема на Дискусійній платформі Арсенале, межу між мистецтвом і життям треба випробовувати і запитувати не лише в окремо взятих головах.
Велика наша перевага, на мій погляд, полягає в тому, що в Україні фактично і не існує мистецької інфраструктури, яку треба було би ламати чи “інституційно” критикувати. Можна творити і створювати такі мережеві, нестабільні, міждисциплінарні, текучі поля й форми, як видається необхідним сьогодні.
І, так, 3 мільйони євро, (офіційно) витрачені на Арсенале, були би дуже доречні.
3. Мені цікаво, яку історію про кінець світу розповість Девід Елліотт і яка роль у ній буде відведена мистецтву.
4. Кінець світу – це коли все, що в нас є – це злоба дня.
Оксана Баршинова, искусствоведка, кураторка, преподавательница, сотрудница Национального художественного музея Украины
1-2. Биеннале, несомненно, нужно Украине, это будет способствовать - надеюсь!- укреплению позиций современного искусства, привлечет к нему более серьезное внимание, "оживит" художественную ситуацию.
Хочется, конечно, чтобы характер биеннале был исследовательский, - этого остро не хватает нашей ситуации.
3. От первой киевской биеннале я ожидаю прежде всего качественного и количественного роста нашей арт-критики и укрепления ее авторитета.
4. К сожалению, о конце света у меня совершенно нет никакого мнения...
Андрей Линик, куратор, историк искусства, медиахудожник.
1. Ну, "Биенналить". У нас тоже тепер в століце буде велике бієнале.
2. Бієнналіть надо с умом.
Для того, щоб дати відповідь на питання про релевантність формату бієнале українській ситуації, спочатку потрібно окреслити, те що/чим є українська ситуація? А це болісна риторика. Корумпованість, феодалізм, агресивність. Ще й на тлі, як даності, тотальної непевності й балансування на межі викиду; сліпої агресії й самосуду, до якого чим далі, тим більше людей схиляються як до "вірного" рішення. А це мінімум тривожно.
Означена куратором місія й концепція АРСЕНАЛЕ 2012 - слабша за пошарпаний шаблон з якого її ліпили. Задеклароване викликає не іронію (що вже майже не дієва або не потрібна в сучасній українській реальності) і не сарказм, а непевні відчуття, що йдуть від старої ями вбитих можливостей.
"Попомпезнєє" - це сьогоднішній український формат як даність. Хоча, з іншої сторони, - такий формат бієнале найбільше відображає апокаліпсис сьогоденної дійсності. "Чим абсурдніше, тим ліпше" ілюструє й український контекст. Звідси, хіба іронічно, АРСЕНАЛЕ 2012 точно попаде в ціль.
Який формат потрібен? Як мінімум, проект, у якого є і ідея та ідентичність. Як максимум - принаймні 5-7 якісних різного спрямування проектів. Один проект, як його не називай і кого до нього не запрошуй, не вирішить проблеми пустоти цілої країни. Я "за" дослідницький, а відтак і критичний проект.
3. Нічого не очікую.
4. Початок іншого.
