Феномен українського медіаарту

 

Я дуже добре пам’ятаю свою розмову з Алісою Ложкіною, коли вона тільки стала редактором Art Ukraine й запрошувала написати для журналу матеріал. Я сказала, що могла б написати про медіамистецтво. Однак Аліса відмовила, аргументуючи тим, що про медіамистецтво в Україні більше розмов, аніж самого мистецтва. Тоді з нею погодилася. Сьогодні очевидно, що ситуація змінилася. Як ти вважаєш?

Яніна Пруденко: Це справді так, і робота над форумом це довела. Проте ще раз хочу наголосити, що цей проект складно назвати кураторським. Перш за все, тому що роботи художників, по суті, вибиралися не з міркувань доцільності для проекту, а за простотою та доступністю їх експонування. І твори, які я дійсно хотіла б показати, наприклад, Андрія Лініка, Сергія Петлюка та Олексія Хорошка не могли бути представлені на форумі через їх технічну складність. Проект Тамари Грідяєвої, що увійшов до програми, працював не на 100% через ті самі проблеми. 

 

В результаті для форуму були відібрані компромісні та малобюджетні роботи. Це не означає, що вони були менш цікавими, проте повноцінний кураторський проект у таких умовах неможливий. Моя кураторська робота полягала в тому, що я відібрала все те, що може називатися медіамистецтвом. 

 

Другий момент, що не відбувся під час форуму, – це комунікативна частина. Він був заявлений як платформа для спілкування художників, кураторів і теоретиків, які працюють з медіамистецтвом. Однак ця задумка не втілилася в життя так само через малобюджетність проекту. Оскільки лектори і художники приїздили до Києва за власний рахунок і винятково на події, до яких мали стосунок, ми не змогли зібрати всіх в один час в одному місці, адже форум тривав досить довго і був розтягнутим у часі.

 

Якщо бієнале центру WRO, який повністю фінансово підтримує приїзд учасників, вдається зібрати всіх учасників в один час в одному місці – це і дає плідні результати. Саме такі моменти є найпродуктивнішими у фестивалях та форумах. І тут можна зробити висновок, що Україна просто ще не готова до значних фінансових витрат, яких потребує розвиток і підтримка медіамистецтва.

 

Цікаво, що ти згадала епізод з Алісою Ложкіною, адже нещодавно я спілкувалася з дівчиною, що готує статтю для ART Ukraine про медіамистецтво. Я розповідала їй про центр WRO у Вроцлаві, про те, що вони платять стипендії художникам, надають їм у користування професійну техніку, сплачують їх багатомісячне перебування на резиденції. Вона теж мене запитала: навіщо їм це, який їм зиск із цього, адже ці роботи точно не можна продати? Ми, українці, інакше думаємо. Нам надзвичайно складно зрозуміти, як мистецтво, що потребує таких значних ресурсів для своєї реалізації, може абсолютно не мати матеріальної сторони. 

 

О.Б. : Але ми ж із тобою розуміємо, що “вигода” все одно є, інакше це не було б мистецтвом. Просто вона лежить в іншій площині, зрозуміти її можна, якщо переміститись із практичного у теоретичне поле. 

 

Я.П. : Так, абсолютно. Навіщо сучасній людині взагалі потрібне медіамистецтво? На мій погляд, воно є відповіддю людської почуттєвості на технофобію. Те, що Карл Маркс колись озвучив як теорію відчуження: коли людина відчужується, по-перше, від результату своєї праці, по-друге, від суспільства, в якому вона існує і, по-третє, від самої себе. Однією з вагомих причин цього процесу Маркс назвав саме техніку, її надзвичайний розвиток наприкінці XIX століття, науково-технічний прогрес тощо. Щойно він озвучив свою теорію - людська художня діяльність винайшла першу вакцину для щеплення проти технофобії – фотографію, а за нею і кінематограф, які, по суті, стали прабатьками медіамистецтва, синтезом науки, техніки й мистецтва. 

 

О.Б.: З одного боку, це справді так. Технофобія – одна фундаментальних причин виникнення медіамистецтва, але мені здається, що сьогодні ми вже не можемо говорити про технофобію як причину його розвитку на сучасному етапі. Для покоління наших батьків – це все ще актуальна проблема. Але для нас, а тим більше для наступних поколінь (узяти хоча б наших студентів) – це абсолютно нормальне, я б навіть сказала, єдино можливе середовище життя. Вони «на ти» з технікою, і всі інновації сприймають як належне. 

 

Я.П. : Звичайно, це одна з причин. Взагалі не можна сказати, що існує лише єдина причина, яку називаю я або ти. Все, про що ти говориш - я так само не відкидаю, але не можу погодитися, що технофобія зникла. З одного боку, вона є сильною у філософському дискурсі, до якого ми апелюємо, наприклад, у концепції Габермаса. І ще сильнішою – у ментальності людей на пострадянському просторі. Ми дуже повільно засвоюємо сучасні технології і часто боїмося нового. А мистецтво якраз навпаки є відповіддю на нове. У нього така природа.

 

О.Б. : Мені здається, що взагалі не варто мислити в категоріях технофобії або техноапологетики. Сьогодні мова йде радше про критичне ставлення до технологій та необхідність їх осмислення у просторі мистецтва. Територія мистецтва дає змогу подивитися зі сторони на техніку та сучасні технології, зробити щодо них важливі висновки.

 

Я.П. : Я погоджуюсь. Але повернусь до твого питання про те, чому важливим є медіамистецтво сьогодні і що воно нам дає, - кожна людина для себе вирішує цю проблему у свій спосіб. Теоретики - у сфері раціо, а реципієнти - у сфері почуттєвості.

 

О.Б. : Так, естетична складова є дуже важливою у медіамистецтві. Але тепер я знов хотіла би повернутися до практики. Як ти вважаєш, чому у нас все ще немає усвідомлення того, що медіамистецтво важливо підтримувати незалежно від того, наскільки успішним воно буде з фінансової точки зору?

 

Я.П. : Тому що у нас художня сцена розвивається досить стихійно і спорадично. Ми мислимо про мистецтво у категоріях успішності: арт-ринок, рекордні продажі, естімейти. Звичайно, в таких умовах еквівалентом обміну в нас може бути лише певний матеріальний об’єкт.

Тобто ми ще не піднялись до усвідомлення того, що мистецтво не є сферою виробництва, а є сферою ідей. 

 

О.Б. : Я теж відчуваю, що ми ніяк не можемо перебороти цю матеріальну складову мистецтва та піднятись на наступний рівень. Це не лише проблема побутової свідомості, це загальна тенденція і в професійному середовищі також. Медіамистецтво в цьому стосунку є надзвичайно цікавим та показовим феноменом, адже воно взагалі не може функціонувати на арт-ринку через свою нематеріальність, воно просто не може бути успішним у системі ринку, адже ніколи не принесе прямих дивідендів. Його розвиток відбувається завдяки інституціям, яких у нас немає, і доки вони не з’являться, воно буде аутсайдером художнього процесу. 

 

Я також думала, чому так відбувається і чому в нас немає усвідомлення важливості такого роду мистецтва не на рівні споживання, а на рівні так би мовити “замовлення”, адже медіамистецтво розповідає не лише про світ, у якому ми живемо, але й розмірковує над шляхами його розвитку. Це надзвичайно важливі проблеми, що мають підтримуватися та осмислюватися на стратегічному державному рівні. 

 

Можливо, так відбувається тому, що ми - як нація, як держава – просто виключили себе із цього процесу розбудови світу. Ми не розвиваємо технології, тому що нічого не виробляємо. Таке враження, що ми всі керуємось у житті правилом: живемо сьогоднішнім днем і лише раз. А для реалізації в таких умовах найкраще підходить торгівля: купив – продав – отримав прибуток. Нічого не виробляєш, ні про що не турбуєшся, ніщо, крім ціни, тебе не цікавить. 

 

Нещодавно я зайшла в магазин “Епіцентр”  - найбільший у світі, до речі, – і побачила там якісь вражаюче гігантські площі, заповнені товарами, з них – українських, я думаю, приблизно 0,1%. Звичайно, коли нічого не виробляється, немає і запиту - ні державного, ні приватного - для розвитку науки і технологій, а отже і медіамистецтва.

 

Я.П. : Я цілком і повністю погоджуюсь із цією точкою зору. Тому що медіа мистецтво - це гібрид науки, техніки і мистецтва. І, як ми знаємо, дві складові цього гібриду в Україні відсутні в принципі, а третє також постійно виборює своє право на існування. Дуже цікавий погляд на цю проблему озвучив мені в інтерв’ю Дмитро Булатов, сказавши, що, можливо, за таких умов саме медіамистецтво може стати тією базою, що простимулює розвиток науки й техніки. Мені дуже сподобалась ця думка.

 

О.Б. : Дійсно, чудова думка, романтична, але справедлива. Давай на цій романтичній ноті повернемося до твого досвіду з медіафорумом. В обставинах, про які ми говоримо, мені здається, та форма, у якій він відбувся й ті ускладнення, що виникли в процесі, – все надзвичайно симптоматично. Хоча й не менш важливо, адже з’явився контекст, з яким тепер можна працювати. Ми, так би мовити, окреслили простір, у якому відтепер можна говорити про розвиток медіамистецтва. 

 

Що ти як інсайдер побачила позитивного? Я зі свого боку бачу зацікавленість медіамистецтвом та досить притомний рівень його розуміння аудиторією. Після форуму я зустріла в пресі (причому не спеціалізованій, а соціально-політичній) не одну публікацію, присвячену медіамистецтву, це говорить про те, що в ньому є потреба. З іншого боку, від художників чула, що для них було важливим побачити свої роботи в контексті, поряд з роботами своїх колег із інших міст. 

 

Я.П. : Справді, цінність у тому, що стало очевидно: медіамистецтво в Україні має велику географію. Важливо й те, що форум відбувся в ювілейний рік – 20 років від народження медіамистецтва в Україні. Також стало зрозуміло, що географія теоретиків медіамистецтва теж не маленька. Важливими є нові знайомства й домовленості. Наприклад, ресурс «Моноскоп» запропонував розміщувати інформацію і про українських медіамитців, що, можливо, відкриє їм шлях у світовий контекст. Олівер Грау, приїзд якого був підтриманий Австрійським культурним форумом, запропонував українському архіву медіамистецтва долучитися до глобального архіву MediaArtHistory. 

 

Ми познайомили фестивалі MediaDepo і NonStopMedia, тепер вони зможуть обмінюватися своїми кураторськими програмами. Мабуть, тому можна сказати, що хоч комунікації між всіма агентами не відбулася у повному обсязі, але вона все ж таки відбулася, і ці зв’язки тепер можна розвивати.

 

О.Б. : Я також чула дуже багато схвальних відгуків про програму лекторію, причому від людей не з художнього середовища. Зокрема, про лекцію Дмитра Булатова, Олександра Соловйова, Богдана Шумиловича. Це насправді дуже цікавий досвід - отримати вже теоретично опрацьований матеріал від таких людей. 

 

Хотілося б порушити ще одне теоретичне питання, яке мене дуже турбує у стосунку до медіамистецтва. Це проблема дисциплінарності у мистецтві. Сучасна наука та гуманітарна думка розвивається у міждисциплінарній площині. Жодна сфера людської діяльності не може претендувати на цілком автономний статус. Все пов’язано з усім, інтеграція та взаємопроникнення різних сфер знання щороку поглиблюється. Чому в такому разі існує потреба виокремлювати медіамистецтво? Чому воно не може існувати без уточнення “медіа-” і бути просто “мистецтвом”? 

 

Я.П. : Це абсолютно логічний процес розвитку. З’явився новий феномен, він розвивається, розвиває свою специфіку, виражальні засоби – і це нормально, що він автономізується. Медіамистецтво нині є новою морфологічною формою мистецтва, що межує з наукою і технікою, але залишається в рамках мистецтва. Тут справді багато нових відкриттів: трансформація естетичного сприйняття, естетичного досвіду. Взагалі, саме існування такого терміну (незалежно від того, як до нього ставляться) є показником необхідності такого виокремлення із загального масиву мистецтва.  

 

О.Б. : Тобто ти погоджуєшся, що це не просто мистецтво, що трансформує свої виражальні засоби, а це принципово новий вид мистецтва?

 

Я.П.: Так. Ми вже бачили це на прикладі того ж кінематографу або фотографії, які, залишаючись у межах мистецтва, мають окремий художній статус. Мабуть, така ж доля чекає і на медіамистецтво. Окрім цього, інституціоналізація медіамистецтва відбувається саме як специфічної форми мистецтва - через особливості його зберігання, експонування, архівації, описання тощо.

 

О.Б. : І останнє питання. Ми з тобою вже не перший рік отак розмовляємо про медіамистецтво, його долю в Україні й у світі. Мені цікаво, чи дав тобі досвід із форумом можливість побачити щось нове або ж те, що ти знала, в іншому світлі? 

 

Я.П. : Він дав мені змогу з іншого боку поглянути на вітчизняне медіамистецтво, адже до цього я займалася тим, що вже відбулося, власне архівацією. Тут я мала зробити дослідження, відшукати нових молодих цікавих митців, що працюють сьогодні з медіа. Когось я знала, але Харків, наприклад, був для мне абсолютною terra incognita. Це місто сьогодні є надзвичайно цікавим центром медіамистецтва як в теоретичному, так і в практичному плані. 

 

О.Б.: Чи можна тоді сказати – а це також мені стало зрозумілим і очевидним після форуму – що  найцікавіше у медіамистецтві сьогодні відбувається здебільшого не в Києві?

 

Я.П. : Так, цілком. Медіамистецтво, так би мовити, вибухнуло саме в Києві, однак нині розвивається здебільшого в інших містах: Львів, Харків, Одеса, Херсон. За таких обставин дуже логічно і природно, що ці спорадичні спалахи потребуватимуть одного майданчику – центру медіамистецтва, такого як Ars Electronica у Лінці (Австрія), ZKM в Карлсруе (Німеччина), WRO у Вроцлаві (Польща), V2 у Роттердамі (Нідерланди). Мені здається, що буде дуже правильно, якщо така інституція з’явиться не в Києві, а в якомусь із регіональних центрів. 

 

О.Б. : Мені теж так здається.