День, що потрясає світ

© PinchukArtCentre

Саша Мишкіна

23 вересня 2014

• 
• 

2996

Твіт

Ще рік тому мені до рук потрапила відома книга американського журналіста Джона Ріда “10 днів, які потрясли світ” про більшовицьку революцію. Не знаю щодо усього світу, але мене особисто потрясла не чітка хронологія і не майстерно втілене репортажне відчуття присутності, а те, що зазвичай сховано в підручниках історії за смертельно методологічною лаконічністю. Деталі.

Так, наприклад, під час революції влаштовувалися виставки, не зачинялися музеї, відкривалися театральні сезони. Газетне слово, яке щойно розірвало пута сурових заборон, вибухнуло з новою силою, аби оперативно і повно інформувати населення, охоплене революцією. Американський журналіст помічає дисонанс: на сторінках газет – останні замітки про кількість загиблих, а в музеях – величезні полотна у важких золотих рамах: сюжети 1812 року. Змальована перемога царської Росії над наполеонівською Францією і в той самий час реальна поразка – повалення царату. Критика мистецтва, що опинилося не на часі?

“Повседневная мелочная жизнь города шла своим чередом, стараясь по возможности не замечать революции… Художники-реалисты писали картины на темы старинного русского быта — о чём угодно, но не о революции…”.

“Повсюду говорилось и печаталось, будто бы красногвардейцы не только разграбили дочиста весь Зимний дворец, но перебили обезоруженных юнкеров и хладнокровно зарезали нескольких министров…Но что ещё хуже, отцы и матери юнкеров и женщин читали все эти ужасные рассказы в газетах, где часто даже приводились имена пострадавших, и в результате думу с самого вечера осаждала толпа обезумевших от горя и ужаса граждан”.






Півстоліття потому Сєров напише відому картину “Ленін проголошує Радянську владу”. Коли Леніна вже не буде серед живих. Як і 30 мільйонів його співвітчизників, загиблих під час Другої світової.

Тепер же саме час кардинально змінювати площини – Х та Y лишаються, от тільки інших форм набуває графік залежності. Мистецтво, що на часі, береться вправно критикувати медіа. Яке, на кшталт згадуваних Рідом художників-реалістів, пише про що завгодно, аби тільки не… правду. Сьогодні майже з газетною періодичністю в музеях з’являються роботи, присвячені ролі та впливу засобів масової інформації у суспільному житті. За останні чотири місяці в PinchukArtCenter було показано щонайменше три арт-об’єкти, що містять серйозну критику сучасних медіа. Бо ж де тепер закінчується влада у четвертої влади?

Незважаючи на перехід від традиційних ЗМІ до нових медіа, друковані газети не здають позицій на магазинних полицях. Читачі і по сьогодні не відмовляються від свіжих щоденних газет, аналітичних тижневиків та місячних рев’ю.

У лондонському метро і в індійській рикші, в Центральному парку Нью-Йорка і в шанхайському Юй-Юані, у хиткій хатині на сваях у Беніні та в апартаментах на одному з поверхів Бурдж-Халіфа - по всьому світу люди щоранку читають газети. Кольорові та чорно-білі, державні та приватні, регіональні та національні - мільйонами сторінок розлітаються з полиць та розкладок.

Якщо Ви читаєте газету принаймні щотижня, легко дасте відповідь на питання для журналіста-початківця: де б могли зустрітися останній президент Лівану Мішель Сулейман та теперішній президент Ізраіїлю Руевен Рівлін? Правильно, лише на першій шпальті.

Газети не лише консолідують читачів, що перебувають за тисячі кілометрів один від одного і складають явище аудиторії. Вони, до того ж, об'єднують на своїх сторінках необ'єднуване: лідерів ворогуючих країн, рекламу пігулок для схуднення та голодних жителів Руанди, радощі життя та скорботу смертей.
Уся когезія непов'язуваного – у тридцяти дев'яти колажах володарки Головної премії PinchukArtCentre 2013 Жанни Кадирової. Характерно, що авторка проекту взагалі прибирає тексти – шпальти одних газет заповнені по самі вінця: люди з фотографій у прямому сенсі сидять одне в одного на головах; сторінки ж інших – чистий аркуш, з котрого деінде самотньо виглядають вирізані обличчя. Бо у час тотальної таблоїдизації, треба говорити про таблоїдизацію. Бо Ільф і Петров усе-таки мали рацію. Бо, як не крути, але “спасение утопающих — дело рук самих утопающих”.

 Більше ста років тому відомий дослідник явища натовпу Густав Лебон писав, що у натовпі втрачається індивідуальність, народжується колективна свідомість – нераціональна, інстинктивна, категорична. Аби переконати натовп, навіювана ідея має бути проста і зрозуміла – тоді і кандидат наук, і 8-річна дитина діятимуть однаково. Цю особливість описував і афінський політик Солон: “кожен окремо взятий афінянин — хитрий лис, але коли афіняни збираються на народні збори, здається маєш справу зі стадом баранів”. Натовп легко переконати у всесвітньому щасті, а через хвилину змусити боятися. А хіба не те саме ми зустрічаємо на газетних сторінках? Хіба не ті самі сім “С”, які забезпечують топовість кожної новини, традиційно правлять натовпом? Скандали, сенсації, секс, сльози, смерть, страх і сміх.

З появою телебачення легше стало і маніпулювати думкою. Легше стало і створення потрібної інформаційної ситуації, що формує настрій людини при передачі інформації. Так званий прийом “емоційного підлаштування” в телевізійному світі оздобився рухомою картинкою, правильно підібраним музичним супроводом, вибірковим монтажем. Адже аби зняти репортера на фоні міського пейзажу, хіба конче необхідно виходити на вулицю? Реальність можна конструювати з легкістю дитячих конструкторів. Алевтина Кахідзе має рацію, тут дійсно є щось від наукової фантастики. Або ж з антиутопії. О, наш прекрасний новий світ!

 Оператор – очі журналіста, журналіст – очі глядача. Від чоловіка з камерою напряму залежить, чи буде сюжет успішним: цінність журналістських слів за кадром з геометричною прогресією рухається до нуля, якщо вони не підтверджені візуально. Не так критично, коли слова про наближення осені супроводжуються архівними кадрами минулорічного Хрещатика. Зовсім інша справа, коли з одного архівного кадру роблять новину. Пам’ятаєте фото нібито вбитого українськими силовиками хлопчика, яке розлетілося в російських ЗМІ? Фото, яке мало стати чи не єдиним доказом правдивості, реально стало доказом нахабної брехні. Знімок був зроблений рік тому в Сирії під час обстрілу урядовими військами Башара Асада мирного населення. Використання сирійської фотографії однорічної давнини задля демонстрування жорстокості українських силовиків? Тут просто “журналістське” комбо: і скандал, і сенсація, і сльози, і смерть. 

Якщо за часів більшовицької революції телебачення ще не було, то фотографії справедливо займали своє історично обґрунтоване важливе місце. Але втім, брехали й тоді. Так, на одній з відомих фотографій Леніна під час мітингу цензор замалював Троцького. Згодом багато негативів фотографа Григорія Гольдштейна взагалі було знищено. І залишено лише два знімки, один з яких, неважко здогадатися, був уже ідеологічно відредагований.
Томас Руфф, який багато працював над проектами пов’язаними з обробкою зображень з інтернету, в PinchukArtCentre зараз представлений однією роботою – “Бомбардування Багдаду”. Маленька фотографія, збільшена до величезних розмірів, сиплеться на глядача сотнями пікселів. Справедлива данина цифровому світові, в якому, зсуваючи дрібні пікселі, кардинально змінюється картина. З появою програм для редагування зображень, світлофільтрації відео та великих можливостей монтажу, здається, поняття істини взагалі не існує. Це ж вам не пазли з єдиним правильним розміщенням кожної складової!

ЗМІ набувають дедалі ширшого впливу в інформаційному суспільстві, що формується сьогодні. В найближчому майбутньому регулятивні функції соціуму поступово перейдуть до мас-медіа. І хто знає, можливо, саме мистецтво стане на сторожі дотримання професійних та етичних норм медійниками? Можу помилятися, але, здається, Джону Ріду таке припущення сподобалося б.