П'ять історій про Ізоляцію в екзилі
- Ольга Балашова
- 7 серпня 2014
-
-
- 3633
Незважаючи на ці гостросюжетні обставини, мою співрозмовницю не можна назвати розгубленою або наляканою, навпаки, - вона була зосередженою та намагалась максимально неупереджено аналізувати ситуацію. Вона поводилася так, наче знала якусь таємницю і це інтригувало.
До цієї нашої розмови я була впевнена, що два роки тому Оленка поїхала працювати в Донецьк суто з антропологічної цікавості, покликана своїм вродженим інстинктом дослідниці. В моїй стереотипній уяві її свідома позиція щодо власної ідентичності, мови та культури могла бути родом лише із західної України. Наприкінці розмови я дізналась, що Олена Червоник народилася в Дніпропетровську.
Для багатьох із нас події, що відбуваються зараз на Донбасі, стали великою несподіванкою, але насправді якби ми були більш пильними до процесів, що відбуваються у царині культури - ми були би до них готові. Оленка розповіла мені декілька дуже різних, але надзвичайно важливих історій про Ізоляцію, які зрештою свідчать про одне: мистецтво та події, що розгортаються довкола нього, містять в собі важливу прогностичну інформацію. Ми ще надто далекі від того, щоби правильно нею користуватися, але я впевнена, що ми маємо навчитися це робити.
Історія перша.
Про Донецьку республіку до того, як вона стала "народною"
У квітні 2013 ми надали приміщення для проведення одного із заходів у рамках днів американської культури в Донецьку. Це була серія воркшопів tech-camp для громадських активістів та журналістів, де їх навчали користуватися новими медіа. До нас приїхав американський посол і відкрив дні американської культури в Ізоляції. І це було досить провокативно, адже він завітав не в обладміністрацію, не в мерію, а до нас.
Коли він поїхав, перед входом в Ізоляцію почали збиратися люди з транспарантами організації, яка називалася “Донецька республіка”. На той час це була вже заборонена судовим присудом організація. Було там ще сумнозвісне донське козацтво, яке також активно фігурує в теперішніх подіях. Зараз ми до всього вже звикли, але тоді це виглядало так, наче вони зійшли зі сцени оперного театру. Дивні люди у якихось плюшевих жупанах кількасотрічної давнини намагаються зірвати захід, присвячений новим медіа, з плакатами “Інтернет не место для революции” або “Нет арабской весне в Донецке”. Якісь бабці з пластиковими пакетиками… Сюр. Вони виламали нам ворота і таки зірвали tech-camp.
Потім, подивившись записи камер спостереження, ми побачили, на яких автобусах вони приїздили. І це найцікавіше. Це були автобуси донецької міської ради. Людина, яка координувала цих протестувальників, душе швидко знайшла спільну мову з представниками міліції, яку ми викликали. Зрозуміло, що це все було сплановано і направлено не стільки на нас, скільки на американську присутність у Донецьку.
Серед тих, хто зареєструвався на наш захід, був такий собі Роман Лягін, який проінформував протестувальників, коли поїде посол і можна розпочинати “наступ”. Це той самий Роман Лягін, який зараз є міністром соціальної політики ДНР. Він дуже часто ходив до нас, чудово був знайомий із нашою діяльністю, приходив з сином. Саме він ініціював злочинне захоплення Ізоляції, а потім ієзуїтськи написав у себе в фейсбуці, що дуже вдячний Любові Михайловій за те, що вона зробила такий центр і передала його для потреб ДНР.
Історія друга.
Про те, що сепаратистські настрої не виникають на порожньому місці, а є продуктом певної культурної ситуації
Минулого року в нас була резиденція, що мала назву “Турбореалізм”. Це назва напрямку наукової фантастики, дуже популярного у Донецьку. Тут є коло певних письменників, що пишуть альтернативні сценарії розвитку Радянського Союзу. І наголос не стільки на альтернативних сценаріях, скільки саме на Радянському Союзі. Наприклад, це може бути історія про те, що було б, якби Радянський Союз виграв холодну війну.
І наші куратори Агнєшка Піндера та Вікторія Іванова зацікавилися цим феноменом і взяли його як точку відліку для резиденції і її проектів.
Один із таких письменників, Федір Берєзін, який є досить знаним автором - зараз є одним із ідеологів ДНР. Він брав участь у цьому проекті і також бував у нас. Насправді ми намагалися бути тим публічним майданчиком у Донецьку, де проговорювались будь-які важливі для місцевих людей ідеї, навіть якщо ми з ними не погоджувались. Така відкритість до обговорення, а не замовчування проблем регіону, було й залишається нашою культурною стратегією.
Історія третя.
Про потенційну енергію Донбасу, яку варто навчитися скеровувати
Я зараз постійно повертаюся до історії з проектом Цая Гоцяна. Цей проект, як і будь-який потужний художній витвір, мав дуже багато нашарувань змістів. І є певний шар, який не проговорювався, але він є надзвичайно важливим для Донецька. Це стосується робіт з порохом. Цай взагалі багато з ним працює і часто звертається до таких специфічних нехудожніх засобів. У нього це пов’язано з китайською філософією перебування людини в просторі. І от він каже, що цей порох - дуже потужна речовина, але вона не має ані негативу в собі, ані позитиву. Вона просто є, просто існує зі своєю потенційністю. І лише в руках людини вона може бути або деструктивною, або конструктивною. Цай бере те, що історично завжди працювало на деструкцію і починає використовувати це конструктивно. Цей вектор речовині свідомо надає лише людина. Мені здається, що це така чудова метафора для Донбасу, адже ми весь час повертаємося до деструктивності цього регіону, зокрема через історичний спадок. Але хтось має надати вектор цьому суспільству. А що може надати вектор? Лише культура. Культурний вектор, який би скеровував цю потенційність, тут часто придушувався, його не вважали значущим. Але інтелектуальні та культурні ресурси на Донбасі завжди були, але якось маргінально, в андеграунді. Ізоляція намагалась виводити їх назовні, створюючи публічний простір. Але чотири роки, які існує Ізоляція - це дуже мало, аби відчути дійсний результат.
Історія четверта
Про те, що жити назад неможливо
Чи можливо Донецьку повернутися у довоєнний стан? Думаю, ми вже ніколи не повернемося в ту точку. Це неможливо. Цей регіон дуже давно є збитковим та депресивним і це величезна соціальна катастрофа, адже людей, які працюють на шахтах, потрібно перекваліфіковувати. Для держави це значно складніше, ніж продовжувати фінансувати збиткові галузі.
Індустріальну історію СРСР, яка на ладан і так дихала всі ці роки, неможливо реставрувати. Зараз у нас не буде іншого виходу, ніж рухатися вперед. Потрібно буде пропонувати альтернативні програми розвитку регіону. Ізоляція намагалась це робити на мікрорівні, адже культурна індустрія насправді може бути альтернативою. Один із міфів, що потребують сьогодні перегляду (деконструкції) - це стале упередження, що Донбас годує всю Україну. Деконструювати цей міф можна за допомогою інструментів культури.
Є різні рівні публічності, є - не знаю як його назвати – мабуть, офіційний. І він узурпований певними силами. Хто представляє цю культуру? На громадському ТБ мене запитували, хто офіційний голос, а хто неофіційний голос Донбасу. На заході є Вакарчук, Гудзяк і вони висловлюють якісь думки регіону. Офіційний рівень - це державно-чиновницький рівень. Але їх ми також не знаємо. Ми знаємо, що остання влада наша була з цього регіону, вони головним чином і формували дискурс. СКМ і Наталя Ємченко, фейсбук якої став вже своєрідним виразником думок Донбасу.
А люди є, але їхні голоси звучать значно тихіше в публічному просторі. І це питання – чому? Потрібно їм давати цей голос. Є там такий портал неполітичних новин, група місцевих журналістів, вони весь минулий рік робили проект 100 людей, там були і викладачі університетів, і танцівники, і журналісти, і правозахисники, навіть була одна жінка, що заснувала модельну агенцію. Вони є.
Люди є і ми хочемо зробити певну платформу, аби надавати голос цим людям, можливо у форматі блогів на нашому сайті. До нас зараз дуже багато людей пишуть, що вони також виїхали, але дуже люблять Донецьк і хочуть якось йому допомогти. Відчувається, що є така спільнота, навіть якщо ми будемо публікувати ці листи - вже буде зрозуміло, що ці інтелектуальні сили є.
Перший образ Донбасу як певний стереотип руйнується одразу після приїзду до Донецька, коли ти починаєш спілкуватися з людьми, які займають певну активну позицію, ти розумієш, що вони хоч і в меншості - вони надзвичайно активно транслюють свою заангажованість та зацікавленість у регіоні, ніж будь-хто, кому не доводиться долати такий опір. Навіть той факт, що Ізоляція з’явилася саме у Донецьку, що для Любові Михайлової це не просто особистий піар-проект, а проект, що працює на розвиток регіону. І це надзвичайно сильний жест, адже коли вона побачила, що ніхто не займається культурою її рідного міста - вона почала робити це сама. І ця позиція відповідальності та сили - це дуже важлива складова української ідентичності
Історія п’ята.
Про те, як рухатися далі
Люба Михайлова багато про це каже, дуже метафорично, що коли ти пливеш за течією русла ріки, ти можеш посунутися трохи у той чи інший бік, але якщо ти хочеш змінити русло, потрібно значно більше зусилля та сприятливі зовнішні обставини. Але таких обставин не було. Не було у нас підтримки на державному рівні.
Ніхто зараз не каже про фінансову, наприклад, підтримку, якби зараз просто прийняли закон про благодійні організації, переробили податкове законодавство і просто не заважали діяльності - це була б вже колосальна підтримка. Я взагалі до державної підтримки ставлюся дуже скептично. Я вважаю, що держава має не втручатися.
Ми прагнемо працювати не з інституціями, а з людьми. Зараз ми приїхали в Київ і всі до нас прихильні. Ми плануємо організувати дискусію про культуру як чинник національної безпеки. Як ми маємо реорганізувати наше міністерство. От наша ситуація з Ізоляцією - хто нас захистить, а державний музей, а в Горлівці музей - там найбільша колекція Реріха, а що з Кримом робити?
І це симптом. Спочатку був Національний музей на лінії вогню на Майдані, потім Крим, тепер Донецьк та Горлівка. Ця культурна спадщина, яка була непомітною, наразі проявлена такою відкритою і болючою раною.
Культура – це не прямолінійний інструмент, бо якщо візуальний об’єкт стає точно відчитуваним, він перетворюється на пропаганду, він не володіє прямою дією. Нам дуже важливе розуміння плюралізму. Є філософія і інтелектуальна історія, а є сфера практичних рішень і в одній ти можеш бути сміливим радикалом, але на практиці все дуже складно. І для мене це дуже велике питання, як змінювати щось, але не бути при цьому революціонером.
