Декорум перепоховання

Діана Клочко

11 листопада 2013

• 
• 

2116

Твіт

Після низки критичних публікацій у пресі про нову концепцію експозиції в Національному музеї Тараса Шевченка небайдужа громадськість Києва зібралася в стінах закладу для обговорення нового тематико-експозиційного плану. Це новий і цікавий прецедент для музейної справи в Україні - публічно обговорювати експозиційні плани до початку їхнього втілення з ініціативи самого музею.

На офіційному сайті музею Шевченка підкреслюється, що музей є джерельною базою для вивчення Шевенка-художника: "Науковий колектив закладу доклав зусиль, аби було враховано нові відкриття, уточнення тощо в царині дослідження доробку митця. Так, вагомими є успіхи по атрибуції творів, здійснені разом із колективом Національного науково-дослідного реставраційного центру України". ДІАНА КЛОЧКО проаналізувала нову концепцію музею, опис художніх творів і засумнівалася, чи справді нам покажуть Шевченка-художника?

Чи є ще у світі країна, яка одну (меншу) половину творчості митця визначає як основу національної літератури, а другу (більшу) – намагається усіма методами анігілювати? Думаю, окрім України, більше ніхто і ніде такого ноу-хау в ХХ столітті не витворив.

Чим же так не догодила радянським ідеологам величезна візуальна спадщина Тараса Шевченка, так дбайливо збережена його друзями? Що ж там такого страшного було у тих малюнках, аби більш ніж півстоліття їх міцніше за спецхран заховати у запасниках колишнього будинку Терещенка, який нині гордо називається Національним музеєм Тараса Шевченка?

Ініціатива нинішнього керівництва музею – громадське обговорення тематико-експозиційного плану музею, закритого нині для відвідування, не може не тішити. Оскільки (як мені здавалось) отой совковий принцип – зробити все, щоб ніхто так і не побачив більш ніж 800 (!) оригіналів шевченкових творів – має шанс нарешті піти в небуття. Попри те, що і перша, 1949 р., і друга, 1989 р. експозиції, як стверджувалось у всіх супровідних документах, “всебічно висвітлювали його творчість як поета, художника, мислителя, громадського діяча”, без або “в контексті його доби” – більшості творів Шевченка там представлено не було. Ні оригіналів, ні копій. А ті вибрані кілька десятків зображень були так щедро задрапіровані й удекоровані, що їх годі було розгледіти – за склом, рамами і освітленням, дуже далекими від будь-яких стандартів професійного музейного обладнання.

“Незручність” Шевченка-художника для совкової моделі полягала у тому, що його творчість ну ніяк не хотіла “улягати” канонам пророка, полум’яного революціонера, захисника скривджених і новатора в усіх жанрах образотворчого мистецтва. Не вкладалась вона і в рамці стильові: романтизм, реалізм, академізм – ні до чого не можна було однозначно віднести більшість з його творів. Не мала вона рецепції у російському мистецтві, оскільки після смерті Шевченка перейшла до різних приватних збірок, та й в українському мистецтві дорадянського періоду з тієї ж причини художній світ Шевченка не став класикою. Після відкриття експозиції Державного музею Тараса Шевченка (1949 р.) були вироблені основні параметри відображення необхідного мінімуму шевченкових візуалій, які мали ілюструвати його “тернистий шлях”.

Набір репродукованих творів у видавництвах був чітко узгоджений (ось і канон), не дозволялося збільшувати і фрагментувати твори (бо не те побачать), художній та історичний контексти розглядались лише у руслі “дружби з прогресивними російськими митцями” та “з любові до великих художників минулого”.

Вершиною творчості було визначене раннє полотно “Катерина”, бо ж поєднувало літературне і художнє, а те, що сам Шевченко вважав його невдалим, афішувати, м’яко кажучи, не рекомендували. На кафедрі мистецтвознавства Київського державного інституту настійливо, впродовж десятиліть не затверджували тем курсових і дипломних робіт, які стосувалися безпосередньо творчості Шевченка. Єдиний виняток за 50-літню історію кафедри – диплом на суто теоретичну тему “Впливи і самовпливи у творчості Т.Г.Шевченка” 1986 року. Мистецтвознавців, які б займалися візуальною спадщиною Шевченка фахово і систематично, зараз в Україні просто не існує. От тому на Шевченківську премію від мистецтвознавства може бути висунута книга Дмитра Степовика із промовистою назвою “Наслідуючи Христа: Віруючий у Бога Тарас Шевченко”. Позакривались і додрапірувались – Шевченко як художня персоналія в інтелектуальному житті України практично відсутній…

То чому ж я не радію, що нарешті музей організував велике суспільне обговорення, за результатами котрого почнуться нарешті зміни?

Не радію. Бо те, що представлено на сайті музею, оптимізму не викликає жодного. На сторіночці “Концепція осучаснення” читаємо: “змінні тематичні експозиції, що розкривають геній Т. Шевченка-художника, представлення тем, жанрів та технік, до яких він звертався, представлення традицій народного мистецтва й культури його батьківщини, вплив Академії мистецтв та передчуття нових стилів”. Що “оновилось” у порівнянні з 1989 роком?

Читаємо далі: “Принципово новими будуть два зали…: зал-символ, домінантою якого є Шевченкові рядки “Жива душа поетова святая…” (меморії – вічна енергетика генія: Поета-художника-Особистості) та зал картини “Катерина” (наскрізна тема творчості митця – доля України, часто розкрита через долю жінки-матері”.

Окрім того, що знову “центральною” залишається, ніде правди діти – найбільша за параметрами його “Катерина”, я ніде на сайті пояснення не знайшла – якими ж, власне, артефактами із кількох тисяч, що зберігаються у музеї, буде представлена ота “вічна енергетика”. Відкривши вкладку “Тематичне спрямування”, знайшла табличку, зі списками експонатів, нумерацією залів, супровідними девізами (здебільшого – поетичними цитатами) і якимись фрагментарними поясненнями. Ані плану, за яким можна було б зрозуміти – де саме розташовано той чи інший зал у будинкові. Ані опису принципів візуального оформлення експонатів та їхнього освітлення на відповідній сторінці сайту також не існує.

Чим далі я вчитувалась у “реєстр”, тим більшою ставала кількістю помилок та одруків, переплутаних атрибуцій і недописаних назв. Абсолютно неможливо зрозуміти – де ж буде копія, де оригінал, де використають репродукцію, а де – макет чи факсиміле книги. Ближче до фіналу у мене закралась майже апокаліптична підозра, що й самі співробітники вже не знають різниці.

Впевнена: від часу повернення з евакуації (із Новосибірська, де вони перебували разом із фондами Третьяковської галереї), твори Шевченка не були піддані жодній експертизі. Не знаю, чи й реставрувались. І хто тепер може достеменно відділити оригінали від копій, якщо навіть співробітники, які створювали “оновлений темплан”, на цьому не розуміються?

Не рахувала прискіпливо, але приблизно половина усіх пронумерованих експонатів, які пропонуються для “оновлення”, не є творами Шевченка взагалі. А ота меншість – сотні, ні – тисячі разів передруковувались у різноманітних ювілейних альбомах. Та й на сайті їх зображення у манюсіньких світлинках також є.

Запитаю вдруге: що “оновиться” (ніби ікона яка ) з 1989 року?
У представлених матеріалах я вичитала ще одну дивовижу. “Зал №21. Показує канон перепоховання видатних діячів української культури, започаткований перепохованням Тараса Шевченка в травні 1861 року, коли тіло поета було перевезено на батьківщину з Петербургу, і продовженого у похованнях Лесі Українки і Василя Стуса”. Не буду говорити про “використання службового становища” – у даному випадку йдеться не про те. Фінальна зала принаймні пояснює принцип того, що хоче директор музею Дмитро Стус з колегами зробити із експозицією музею.

Маленька жменька візуалій Шевченка (не суть – копії чи оригінали) сховані як у домовини: за склом, рамами, драперіями, завісами, фрагментами меблевих гарнітурів незрозумілої атрибуції, меморіальними речами. Музей, переобтяжений громіздкими декораціями у дусі “сталінського бароко”, надійно поховав образ Шевченка-художника. І навряд чи нинішня команда може зробити його концептуальним, сучасним і технологічним. І навряд чи й громадське обговорення стало тим “мозковим штурмом”, яке витягне отой образ на свіже повітря.

То хай, хай вже буде музей як втілення “канону ритуального перепоховання” в естетиці другої половини ХХ століття.

Але ж бодай одну, одну-одненьку кімнатку можна віддати під раціональну й аскетичну експозицію Шевченкових творів, які ніколи раніше не експонувалися? Без жодних рам, кушеток і китайок, – малюнки, начерки, шкіци, маргіналії на рукописних сторінках, етюди, гравюри, – тільки вони щоб там й були. Щоб хоч десь побачити, як мислив Шевченко-художник, як рухався його олівець чи штихель, яким був папір і “сліди часу”. Хоч в одній кімнаті музею можна дати можливість побачити не ікону Генія і Пророка, а художню персоналію?