Декоративні музеї
- Микола Скиба
- 15 жовтня 2013
-
-
- 1954
Міністр культури та інші офіційні особи поквапилися запевнити громадськість у недоторканості музеїв, гарантованої законодавством. В подібному примирливому тоні прозвучав і коментар директора НМУДМ Андріани В’ялець. Що на це сказати? Коли на початку 2003 р. з Кловського палацу виселяли Музей історії Києва, закон також забороняв переміщати музейний заклад без надання йому рівноцінного приміщення як за площею, так і за технічним оснащенням. Проте, як відомо, музей більше десяти років просидів на валізах на п’ятому поверсі Українського дому.
Тож і в нашому випадку сама по собі наявність законодавства не стане гарантією для музею. Дехто сподівається на вміння міністра Новохатька домовлятися і залагоджувати конфлікти – особливо із лаврськими ієрархами. У цьому контексті привертає увагу модальність висловлювань очільника головного культурного відомства. “Я спеціально з цього приводу (питання про долю НМНДМУ - автор) був у Лаврі, і мав розмову з владикою Павлом, настоятелем Лаври. Я попросив його не висловлюватися публічно про виселення музеїв з Лаври, тому що воно нічого, крім збурення громадської думки, не несе. А я глибоко переконаний, що немає церкви, яка би пішла в наступ на культуру або об'єкти культури або громадську думку”, - повідомив Леонід Новохатько в інтерв’ю виданню “Українська правда”. Напрошується висновок, що міністра більше турбує репутація церкви, ніж перспективи музею.
Може це лише моє суб’єктивне враження, але це – пряма мова. Виходить, замість того, аби наполягти не порушувати питання про виселення культурного закладу в принципі – адже комплекс Києво-Печерського історико-культурного заповідника є власністю держави, чиновник уклінно просить клірика: “не висловлюватися публічно про виселення музеїв”. Виходить – саме “виселення” є фактом, але “не для преси”. Навіть якщо це обмовка, то вона майже за Фройдом (якого недавно читав міністр).
Звісно, з вуст офіційної особи передусім доречно було би почути тезу про відокремлення церкви від держави, закріплене 35-ю статтею Конституції. Тим більше, що центр управління цієї церкви, що претендує на контроль над об’єктами національного культурного надбання, перебуває на території держави, яка не позбавилася колоніальних претензій щодо України. До речі, в самій Росії ніхто не виселяє музей декоративно-ужиткового мистецтва з території Троїце-Сергієвої лаври, або музеї з численних церковних і монастирських будівель Суздаля.
Також хотілося б почути бодай кілька тез, як міністерство планує давати раду музейній сфері в цілому, наприклад, у частині охорони і збереження музейних фондів. Але це напевне, надто ідеалістично, як для теперішньої ситуації в країні. “Реальну політику” ж ніхто не скасовував.
Тож відкинувши лукаву політкоректність, дозволю собі зробити цинічне припущення, що переміщення музею відкладається не стільки завдяки дипломатичним зусиллям міністра, а через те, що у монастиря нині є банально інші господарські клопоти, які дозволяють почекати з освоєнням Митрополичого будинку. Певний час.
Соціальна реальність, зрештою – це те, чому ми дозволяємо або не дозволяємо відбутися. До чого готова держава в особі своїх представників – трохи розібралися. Чого ж у цьому контексті чекати від інших стейкхолдерів музею? В такій ситуації мав би прозвучати голос друзів і/або партнерів музею. Але натомість чути переважно кухонні розмови: майстрів народного мистецтва, викладачів і студентів Інституту декоративного мистецтва ім. Бойчука, етнологів і фольклористів. Але усі вони, схоже, заклопотані своїми проблемами і, головне, не готові ідентифікувати себе з музеєм публічно. Крім того, усі вони, як і адміністрація музею, вийшли з однієї управлінської “шинелі” з властивим для цієї моделі вертикальним розподілом відповідальності, і ситуативним (переважно – кулуарним) ухваленням рішень.
У музею є, звісно, свої відвідувачі – як актуальні, так і потенційні. Судячи із коментарів і реплік у соцмережах вони готові підтримувати музей як мінімум морально, а також фактом свого візиту. Хтось готовий вдатися і до рішучіших дій, але перед тим потенційні активісти і незалежні експерти воліли б почути артикульовану позицію команди, або принаймні керівника музею. У випадку НМНУДМ коментує ситуацію зазвичай лише директорка. Ось що нещодавно вона повідомила газеті День: “Хочу подякувати представникам ЗМІ, громадським організаціям і звичайним киянам, які дзвонять і підтримують нас. Тобто людей хвилює доля музеїв, і це великий плюс! Я думаю, що наше суспільство свідоме й розуміє, що знищувати храми культури, якими є музеї, недопустимо! А переміщення і переселення в нікуди — це фактично є знищення”. Разом з тим, коли до Адріани Феодосіївни звернулася за коментарем учасники воркшопу Артура Жмієвського “Відкритий музей” (одним із завдань якого було вивчення конфлікту в культурі, у тому числі між церквою і музеями), очільниця закладу повідомила, що музей функціонує в штатному режимі, колектив готує план на 2014 рік, про виселення не йдеться, а лише вивчається питання з приводу належного приміщення, і переадресувала цікавих до згаданої публікації – в якій, якщо вже до неї повертатися, яскраво виражена позиція “обложеної фортеці” і жодної позитивної програми. І тут, напевно, підходимо до ключового моменту: а чого, справді, потребує музей як інституція зі своїм змістом і контекстом? Які приміщення доведеться освоювати музею у разі, якщо терпець у лаврських ієрархів таки урветься?
У серпневому протокольному рішенні Кабміну йдеться про намір перемістити ДМНУМ до “Мистецького арсеналу”. Капітальні роботи тут не проводилося принаймні останні три роки і наразі незрозумілою залишається концепція Комплексу, але урядовці це делікатно обходять мовчанням.
Як не парадоксально, але такий поворот подій є одночасно як бажаним, так і неприйнятним для кожної зі сторін. Перспектива розширення власної експозиції за рахунок Арсеналу НМУНДМ цікавила вже тоді, як лише почалося освоєння колосальних площ колишнього військового об’єкту. Адже насправді на території Лаври музей в ситуації прокрустового ложа: архітектоніка будівлі та її історичний бекграунд і статус пам’ятки обмежують як експозиційні можливості, так і організацію умов зберігання музейних предметів, із більше ніж 78 тис. одиниць зберігання, НМУНДМ має змогу демонструвати близько 1% своєї колекції. Експозиції не оновлювалися вже років з двадцять. Навіть якщо заклад просто залишать у спокої, він приречений на стагнацію.
В музеологічній концепції, розробленій австрійським консультантом Дітером Богнером, який працював з попередньою командою Мистецького арсеналу, була передбачена гостьова експозиція народного декоративного мистецтва як частина загального задуму. Коли помінялася адміністрація комплексу, про цю концепцію благополучно забули.
Разом з тим, Наталі Заболотній явно не цікаво залишатися просто гендиректором державного підприємства, яким де-юре на сьогодні залишається Мистецький арсенал – вона має значно більші амбіції, у тому числі в музейній сфері, проте як з нуля створити музей у неї та її команди на сьогодні немає ясної відповіді. Тож перетворення такого розкішного плацдарму її мрій і амбіцій на комуналку для міських музеїв - варіант не дуже привабливий, м’яко кажучи. І не лише для Наталі Заболотної – навколо Мистецького арсеналу, на відміну від музею декоративного мистецтва, сформувалося коло прихильників і лобістів, серед яких багато хто вбачає в Арсеналі перспективи розвитку інноваційних культурних практик. Хіба що бажання не прогнівати “високе начальство”, яке проявилося у “перформансі” із демонстративним знищенням роботи Володимира Кузнєцова, візьме гору над амбіціями…
Теперішня адміністрація Комплексу, втім, може схопитися за ініціативу Кабміну як за рятівну соломину, якщо отримає добро на використання фондів лаврських музеїв як ресурсу для створення власної музейної складової. Проте операції злиття-поглинання потребують політичного рішення. Але з міркувань тієї ж “ріал політік” нині воно мало ймовірне.
По суті, питання навіть не у тому, чи виставлять музей декоративного мистецтва за межі святої обителі чи милостиво дозволять побути ще. Основне питання в іншому: чому в принципі музеям доводиться ходити “під мечем” (байдуже – кадровим, фінансовим чи політично-релігійним), або балансувати на його лезі? Хто має гарантувати безпеку музеїв і хто по факту буде відповідати, коли у когось урветься терпець, або десь “прорве”? Від кого чекати відповіді щодо перспективи розвитку музеїв не у режимі “складаємо плани на 2014 рік”, - там, мовляв, буде видно - а в стратегічному вимірі і баченні місії такого культурного інституту, як музей для розвитку суспільства? Відповідь на ці питання потребує чесної і ґрунтовної і, що суттєво, публічної дискусії. Інакше музеї залишатимуться декораціями чиїхось приватних і/або корпоративних амбіцій та інтриг.
