Музейні вертикалі

pyrjatynПирятинський народний краєзнавчий музей Проект «На підлозі» - програма неформальних дискусій про актуальні події в українському сучасному мистецтві. Зустріч на тему «Вертикаль влади: відтепер і в культурі?» відбулася 9 лютого 2012 року.

КОРИДОР представляє скорочену версію півторагодинної дискусії.

Запрошений модератор:

Юрій Рибачук, редактор відділу "Культура і суспільство" тижневика "Коментарі"

Запрошені спікери:    

Олеся Островська-Люта, кураторка, арт-менеджер, керівник програм і проектів фонду Ріната Ахметова "Розвиток України"
Владислав Піоро, голова правління Українського центру розвитку музейної справи
Микола Скиба, заступник генерального директора з економічних питань Національного художнього музею України
Катерина Ботанова, директорка ФЦСМ, головна редакторка он-лайн журналу KORYDOR

Юрій Рибачук: Наша сьогоднішня зустріч має достатньо провокативну назву: «Вертикаль влади: відтепер і в культурі?». Приводом до сьогоднішньої зустрічі стали всім відомі події: це досить масштабна зміна керівництва музеїв і національних заповідників, яка викликала дуже великий розголос. За цей час вже дещо сталося. По-перше, відбувся брифінг міністра культури, де він спробував пояснити, що відбулося. Міністерство культури дало офіційні роз’яснення, свої, грубо кажучи, пред’яви висловив до Нелі Куковальської, директорки «Софії Київської». Відбулася зустріч у Міністерстві культури із представниками музейної справи, де було оголошено про створення музейної ради при Міністерстві. А на зустрічі робочої групи в Національному інституті стратегічних досліджень, де ми нещодавно зустрічались – про те, що буде оголошено конкурс на заміщення посади співробітника Міністерства, який куруватиме музейний напрямок.

До речі, події, про які ми говоримо, вже навіть отримали метафоричну назву – «Музейний заколот». Що це, власне, було? З одного боку, міністр культури апелював до того, що керувати музейним заповідником повинні ефективні менеджери. З іншого боку, ми бачимо, що конкретні призначення викликають сумнів у своїй ефективності чи професіоналізмі. Очевидним в цій ситуації є створення вертикалі влади: призначення відданих, людей, які мають чиновницький бекграунд, або наближені до влади.

Чи справді відбулася спроба влади нарешті прибрати до рук цю сферу? Як ви вважаєте? Владе, можливо, ти розпочнеш. Реакція на ці події з боку Українського центру розвитку музейної справи була, я би сказав, найсистемніша.

Владислав Піоро: Дякую. Насправді, нам вдалося показати, що музейній галузі вкрай не вистачає подібних скандалів, щоб її трошки розбурхати. В принципі, якби цих звільнень не було, можливо б,  їх варто було зробити, щоби привернути увагу системних проблем. Я прошу не сприймати Міністерство культури це як заклик до подальшої дії [сміється].  Але буду відвертим. Насправді ці події виникли не сьогодні і не вчора, а є, по суті, зрозумілим продовженням тих суспільних трансформацій, які ми нині маємо. З розвалом Радянського союзу музейна галузь перестала бути складовою ідеологічною, вона втратила ту функцію, за які держава була згодна платити величезні кошти, тобто вона виявилась в такому собі запаснику. Величезна, потужна, можна так сказати, сфера…

Микола Скиба: Сфера, яка збільшилася майже втричі, тому що ми отримали близько 300 музеїв у 1990 році і 547 – станом на 2012 рік.

Владислав Піоро: Якісь додали, а якісь, що не були пораховані, втратили… Це мережа не лише тих музеїв, котрі знаходяться в системі Міністерства культури. Ця величезна мережа сягала найдрібніших окраїн. Дійсно, проблеми в системі були і потрібно було щось змінювати. Владної вертикалі в цій галузі хоч не було, але вона насправді існувала. Тобто Міністерство завжди призначало кадри і завжди це якимось чином контролювало.

Професійної активної громадськості на цьому тлі, на жаль, поки що не сформувалось. Щодо самоорганізації, щодо власної соціалізації у цій царині професійна громадськість робить, насправді, перші кроки: Український центр розвитку музейної справи, юНаціональний комітет ІСОМ, Всеукраїнська асоціація музеїв… Самоорганізація музейної галузі – тільки-тільки на початку.

У держави немає, по суті, якогось повноцінного співрозмовника, інституалізованого, організованого, який здатен відповідати за свої слова і вимагати якихось дій. Я не буду поки що зупинятися ані на аналізі тих, кого звільнили, ані тим більше тих, кого призначили. Проблема в тому, яка процедура була, тобто наскільки це було непрозоро, незрозуміло і наскільки поза увагою лишилася думка громадськості. Але що найбільше обурює – те, що значну частину професійної громадськості це ніяким чином не турбує особливо. Якби не перші наші публікації, навряд чи такий розголос стався і в професійному середовищі.

Але чомусь не порушили головне питання. Чому професійну громадськість не запитали про процедуру? Чому ми не знаємо, кого і з якими планами призначили? В принципі, отакий скандал вперше привернув увагу до процедури. Хоча подібні рішення, які Міністерство культури не вважало взагалі за потрібне обговорювати, були і раніше. Взяти, наприклад, системну передачу низки музеїв і заповідників під сферу управління Міністерства культури.

Ніхто не каже, що цього не потрібно робити. Але знову ж таки, було прийнято рішення, яке навіть не обговорювалось. Насправді ж, Міністерство культури не має безпосередньо вчиняти вплив, воно має управляти стратегією. Законом передбачено існування музеїв різних форм власності, різних форм підпорядкування. Це не означає, що музей не може не підпорядковуватись Міністерству культури.

Я вважаю, що великий прорив саме в тому, що вдалося привернути увагу громадськості, привернути увагу самого Міністерства до формату спілкування з музейною спільнотою. Наприклад, я вважаю історичною подією, що 6 лютого міністр культури зустрівся не просто з музейниками, які раніше обиралися, чесно кажучи, не завжди за зрозумілим принципом для цього діалогу, а власне з професійними громадськими організаціями. Це можна тільки вітати.

Олеся Островська-Люта: Я погоджуся з Владом. Мені видається, що найбільша проблема, яку ми спостерігаємо вже досить давно в царині культури загалом і в управлінні культури, це, власне, процедура. І не лише в музейному середовищі. Влад каже, що вперше відбувся шквал критики в цьому випадку. Але ми щодва роки стикаємося зі шквалом критики, коли відбувається українська презентація в Венеції, починаючи з 2001 року. І справа не скільки в якості самої презентації, оскільки це питання дискусійне завжди, але завжди питання – до процедури.

Мені видається, що процедура – це та річ, котра повинна захистити і Міністерство теж від сумніву та недовіри до проектів, котрі ініційовані та фінансовані публічними грішми. Принципова річ в ситуації – це вироблення процедур, які дотримуються завжди, незалежно від персонального складу експертних рад чи ще чогось. А культура – це якраз така царина, в якій величезну вартість виробляє недержавний сектор. Це не так в музейній ситуації, але це саме так в літературі, в мистецтві, в театрі. Тобто недержавний сектор – це є і громадськість, і ті фахівці, з котрими доводиться консультуватися. Очевидно, що це не мусить бути така консультація – з усіма. Це мусить бути формалізовано. Наприклад, у формі експертних чи наглядових рад.

Юрій Рибачук: Ми зараз говоримо про середовище, а починали від керівників. Яким конкретним людям Міністерство довіряє управляти тим чи іншим культурним закладом?

Олеся Островська-Люта: Наскільки я правильно розумію, тут проблема не в певних людях, а в процедурах, в тому, як відбуваються речі. Скажімо, професійна громадськість не знає, як призначено директора якоїсь установи, як він планує цією установою керувати, оскільки не відбулося ніякої презентації чи професійного обговорення. Це не мусить бути презентація на телебаченні чи обговорення широкого кола, це може бути презентація експертному колу, яке ретранслює це експертному середовищу.

Дуже близький для нас всіх приклад – Польський інститут, дуже важлива іноземна інституція в Україні. Для того, щоби стати директором Польського інституту, котрий є агенцією Міністерства закордонних справ Польщі, необхідно презентувати свою концепцію промоції польської культури в цій конкретній країні. І, відповідно, боротьба відбувається між концепціями. Мені здається, що цього страшенно бракує професійному середовищу – концепції. Справа не в конкретних людях.

Катерина Ботанова: Цілком погоджуюсь, справа – принаймні в цій ситуації – меншою мірою в конкретних людях. Мені видається, що тут є два важливі компоненти. Один компонент, про який Влад почав говорити, – стратегічний. В будь-якому випадку, коли має бути або відбувається масштабна зміна керівництва в найбільших музеях та заповідниках, їй має передувати або зміна стратегії, або принаймні оприлюднення якоїсь зміни стратегії.

Тому що очевидно, що якщо одночасно змінюються люди, які керуватимуть найважливішими національними музеями та заповідниками, тоді виникає питання, чому це відбувається зараз, в цей конкретний момент, чому одночасно. Якщо це дійсно нова стратегія, частина нової культурної політики, то в чому вона полягає. Це не було артикульовано.

Очевидно, я знаю не все, бо я не є частиною музейного середовища, але це, можливо, й добре. Тому що я не знаю, наскільки виправдано замикати це питання винятково в музейному середовищі. Фахівці, пов’язані саме з музейною справою, є насправді людьми старшої школи і, можливо, в деяких питаннях занадто глибоко і тісно залучені до внутрішньомузейних процесів, вони не мають можливості подивитися зовні.

І друга проблема, яка видається мені дуже важливою… Окрім цих масштабних перестановок, які сталися одночасно, очевидно, що невипадково – бо було б дуже дивно, якби це було випадково, – існує політичний і стратегічний момент, якого не варто скидати з шальок терезів. Минулий рік продемонстрував надзвичайно великий інтерес до, скажімо так, релігійних громад  Києво-Печерської Лаври та Софії Київської. Ми також знаємо про законопроект, внесений, якщо не помиляюсь, 12 січня щодо виключення зі списків об’єктів, які не підлягають приватизації. Крім того, ми маємо вибори наприкінці цього року.

А ще існує «кримська історія»,яка так само була масштабна, але завдяки дуже сегментованій інформаційній політиці в Україні, зокрема в культурному середовищі, не наробила такого шуму, як ці зміни в Києві. Хоча, в принципі, шкода. Можливо, це звісно співпадіння і випадковість, але в нашій політичній ситуації я не вірю в такі випадковості.

Микола Скиба: З цієї точки зору, в 2004-у, і в 2005-у все відбувалося, можливо, навіть з більшим проникненням вертикалі. Взяти хоча б історію музею Тараса Шевченка, де теж відбулася зміна керівництва, в наглядовій раді брав участь президент України. Можливо, в той час вертикаль влади була більш явною, сильнішою, ніж тепер. Зараз це не виглядає, як наскрізна вертикаль від Адміністрації президента аж до кожного музею. Інша річ – механізми. Якщо є спроба вертикального структурування, то на що вона натикається.

Професійна громадськість повинна знати ці принципи, напевно, вимагати більш детального прописування самої процедури. Це могли би бути відкриті конкурси, де є представлення стратегічного плану: як майбутній керівник усвідомлює ситуацію, яким він хоче бачити заклад через п’ять років, які зобов’язання на себе бере.

Можливо, дійсно суттєву роль могла би відігравати музейна рада, якби вона була вчасно створена. Тому що ця норма з’явилась в законодавстві лише в 2009 році, коли вносилися зміни в Закон «Про музей і музейну справу». То чому її досі не було створено, чому не було розроблено положення про цю музейну раду, чому не оголошені відповідні процедури залучення туди фахівців?

Якщо при Міністерстві внутрішніх справ громадська рада вже існує і хоча б якісь позірні процедури дотримуються, то Міністерство культури, відомство, яке начебто має бути публічним, тут виявилося чомусь менш гнучким. Тільки нещодавно, 26 січня, відбулися установчі збори громадської ради. Напевно, з цього і треба починати структурування – тут я погоджуюсь з Владом – з фахових об’єднань, таких як ІСОМ, як Центр розвитку музейної справи, можливо, навіть об’єднання на рівні закладів. Має відбутися структурування команди принаймні в кожному з національних музеїв, які б зі своїм керівництвом почали спілкуватися мовою не понятій, а критеріїв.

Неможливо змінювати все одночасно. Завжди має бути фокус. Це фокус державної політики в музейній сфері, це вироблення моделей ухвалення рішень.  Весь час треба нагадувати  - і в цьому теж задача фахової спільноти – про те, що рішення – це такий же товар, такий же виріб, як авто або будь-що інше. Це те, що робиться. Тож для вироблення рішення мають бути створені відповідні «цехи». Чи це музейна рада і в ній певні робочі групи, чи при Інституті розвитку стратегічних рішень, чи на рівні Центру розвитку музейної справи, але ця модель має бути.

Це має бути перший принцип. А другий – прозорість. Тому що як традиційно вирішувалось питання? Весь час в приймальні міністра чергують «ходоки»: хто наведе більше аргументів, той отримає більшу преференцію. Це, як-то кажуть, «расхожий рецепт» для кожного керівника. Хочеш отримати гроші, не вилазь з міністерства, ходи від заступника до міністра, від міністра до начальника фінансового управління, отримаєш якщо не 100%, то, принаймні, 50% від того, що ти просиш. Отакий рецепт. І поки він буде працювати, доти все залежатиме від міцності сідниць.

Юрій Рибачук: Може це і є ефективний менеджмент?

Микола Скиба: Якщо повернутись до посилу Міністерства, що нам тепер потрібні менеджери, то тут я можу погодитись із міністром. Коли я працював в Міністерстві, ми теж намагалися це донести. Інша річ, що для цього потрібно створити кадровий резерв. Якщо вже бути до кінця послідовним, то потрібно відібрати тих, хто може бути потенційно хорошими менеджерами, відправити їх в студійні подорожі, привезти для них спеціальні тренінги. Потім з цього середовища прийдуть люди, які знатимуть, і принципи роботи музейної сфера в Європі, принаймні, хоча би в «музейних» країнах, і проектний менеджмент.

Олена Чередніченко, керівник прес-служби Міністерства культури: Хочу додати з приводу громадської ради: напередодні початку реорганізації Міністерства – як ви знаєте, раніше воно було Міністерство культури і туризму, –  мали відбутися установчі збори ради. Коли розпочався процес реорганізації, чекали створення нового Міністерства, щоби вже при ньому створити громадську раду.

Олеся Островська-Люта: Скажіть, будь ласка, які функції цієї громадської ради?

Олена Чередніченко: Власне, як і кожна громадська рада, це дорадчий орган.

Катерина Ботанова: Зі скількох членів складається?

Олена Чередніченко: У підсумку вона складається з 83 осіб.

Катерина Ботанова: З точки зору ефективного менеджменту, як Ви думаєте, 83 людини, в принципі, можуть бути ефективними, навіть як громадська рада?

Олена Чередніченко: Катерино, не до нас питання, як і до будь-якого Міністерства. Справа в тому, що минулого року було розроблено нове положення про громадські ради. Воно не містить фільтрів ні по кількості заявок, які можуть подаватися на громадську раду, ні щодо профільності громадських організацій, які претендують на входження в раду при Міністерстві. Тобто від початку у нас було близько 250 заявок, і там були заявки від організацій антифашистів, ветеранів, лісорубів, і ми нікому не мали права відмовити. Тому що є положення, затверджене Кабміном. 

Юрій Рибачук: Громадська рада – це інструмент контролю?

Катерина Ботанова: Передовсім, інструмент дискусій. А 83 людини не здатні, навіть, між собою комунікувати.

Владислав Піоро: Тут навіть не в кількості проблема. Наша організація увійшла в громадську раду, до речі, єдина, наскільки я міг помітити, з музейно-професійних організацій. Дійсно, проблема в тому, що ніяких фільтрів немає. Половина з тих, які ввійшли - а дійсно, прийняли абсолютно всіх, хто прийшов на установчі збори, їх довго і старанно рахували, - взагалі не має ніякого стосунку до культури, принаймні, на перший погляд. Там є будь-хто, а от дійсно професійних організацій, дотичних до тієї чи іншої сфери культури, було дуже мало.

Олеся Островська-Люта: Ми перейшли в зовсім таку прикладну площину, але це цікаво. Чи Міністерство може вносити пропозиції Кабінету міністрів стосовно тих же фільтрів?

Олена Чередніченко: Ми постійно говоримо на нарадах, які проводить інформаційний департамент Кабміну, про це жахливе положення і нарешті добилися, що будемо-таки вносити в нього зміни.

Владислав Піоро: Тобто вони будуть стосуватися тих членів, яких прийматимуть вже потім?

Олена Чередніченко: Це також є проблемою. Але що робити, громадська рада вже сформована. Що ми скажемо цим організаціям, які не мають жодного стосунку до культури?

Олеся Островська-Люта: Це, звичайно, проблема, створена на порожньому місці.

Владислав Піоро: Ніколи не треба мати жодних ілюзій щодо ролі цих громадських рад надалі в роботі Міністерства. Тобто це прагнення зрозуміле – поставити галочку на вимогу Європи щодо долучення громадськості на всіх рівнях виконавчої влади. Власне, на виконання цих вимог і було щось створено, ніхто не думав, як воно буде працювати і навіщо.

І це лише додаткове свідчення, що проблема долучення громадськості до процесу прийняття рішень якось не сприймається. Міністр на брифінгу говорив, що погоджувалися нові кандидатури з наглядовою радою. Неправда, не погоджувались.  

Олеся Островська-Люта: В цьому і проблема, в питанні загальної культури в широкому сенсі. Не в сенсі якогось етикету, а в тому способі, в який ми вирішуємо питання. Громадськість – це дуже ефективне знаряддя. Я можу сказати з точки зору приватного фонду, який фінансує громадський сектор. У нас рішення приймають експертні ради, які складаються з фахівців у своїх сферах, і ці рішення є обов’язковими до виконання фондом стосовно підтримки того чи іншого проекту.

На початку березня ми запускаємо новий музейний проект, який називатиметься «Динамічний музей». Він буде спрямований на підтримку фінансування масованих змін в кращий бік в одному музеї, котрий міг би стати таким локомотивом і агенцією для інших музеїв. Рішення, стосовно підтримки цього музею – а це досить великий грант на суму до 10 млн. гривень, – прийматиме професійна експертна рада, яка складатиметься з фахівців-музейників. Це рішення, яке забезпечує довгостроковий ефект. Бо, по-перше, до нього є більша довіра, а по-друге, фахівці, які працюють в цій сфері, можуть бачити такі речі, які, наприклад, я як культурний бюрократ не бачу. Є також додатковий фільтр в оцінюванні пропозицій проектів. По-третє, мені здається, це найздоровіший спосіб. Хоча приватна організація, на відміну від державної, теж може досить волюнтаристським способом приймати рішення. Але це не дуже ефективно в результаті. Значно ефективніше, коли існує фільтр у вигляді експертної фахової ради, котра робить оцінку рішення перед тим, як воно приймається.

Юрій Рибачук: Отже, чим може бути корисним досвід цієї ситуації? Як ним можна скористатися? Чи це скандал, який скоро вщухне, чи це все-таки можливість каталізувати якісь зміни в музейному середовищі?

Владислав Піоро: Треба бути готовим, що рано чи пізно ця тема набридне і скандал вщухне. Тому дійсно треба намагатися отримати якісь корисні речі для музейного середовища вже сьогодні. Вже зараз ми отримали сигнал, що буде створена музейна рада. В 2009 році інструмент був передбачений, але ніщо не змушувало його починати працювати. Є принаймні обіцянка зібрати раду вже цього місяця. Це певний позитив. Тобто м’яч тепер на боці музейників, треба збирати пропозиції і діяти. Це, знову ж таки, відповідальність переважно музейного середовища. Треба бути готовим, щоби цей позитив від скандалу якимось чином трансформувати в конкретні рішення і процедури.

Олексій Копитько, заступник голови правління Українського центру розвитку музейної справи: Маю уточнення. Ці два роки музейна рада не існувала, тому що вона ніколи, відверто кажучи, й не була потрібна. Зараз виникає питання, чому музейне середовище так пасивно реагує. Треба враховувати його специфіку. Кожен музей – це князівство з феодалами, які між собою конкурують. Кожен набагато зацікавленіший в розбудові стосунків з джерелом матеріальних благ в особі Міністерства, ніж у розвитку якоїсь горизонтальної співпраці, таким чином він підсиджує своїх конкурентів. Насправді, багато речей ніхто не забороняє. Їх просто ніхто не робить, бо немає вказівок. Музеї, поки немає вказівок, так само не рухаються. Тут треба, або щоб прийшов міністр і змушував громадськість працювати, або треба, щоб міністерство нам допомагало.

Микола Скиба: До речі, чому цей резонанс відбувся саме цього року, а не 10 років тому? Особливо якщо врахувати політично-матеріальні обставини з загрозою передачі пам’яток Києво-Печерської Лаври церковній громаді. Є початок зміни ставлення суспільства до музею, і ось цим треба скористатися. Тому що музей – це публічний простір. За останній час публічний простір скоротився, як шагренева шкіра, у зв’язку з комерціалізацією, включно з комерціалізацією культури.

Громадськість десь інтуїтивно відчуває, що музеї – це ті майданчики, де воно має шанс впізнати себе, має шанс комунікації і з історичною пам’яттю, і з сучасним мистецтвом. Якщо брати контекст, ось це треба враховувати: саму зміну функції музею. Це, зрештою, аргумент, чому саме музеї мусять мати максимально публічні процедури, в тому числі щодо призначення топ-менеджерів. Тому що музей – це за визначенням публічний простір. За класичними визначеннями в історії культурології та музейної справи, передбачалося, що він має обов’язково об’єднати навколо себе певну спільноту. Аристократія, духовенство, нова буржуазія…

Саме на такому принципі конвенції вибудовувався музей. Обиралося, яка має бути його місія, профіль колекції, система підтримки -  про це зараз треба знову згадати. Музеї вийшли з льодовикового періоду, де вони були просто поза часом і простором. Льодовик все меншає і меншає, до музею підходить все більше агентів впливу і є чимало ризиків. Наприклад, того, що в музеї з’явиться нова владна ідеологічна вертикаль, що музеї потраплять в сферу впливу певних корпорацій, які будуть провадити свою політику. Власне, час сказати, що таке музей.

Олеся Островська-Люта: Це проблема, яка за останні три роки дуже актуалізувалася, стосується, наприклад, бібліотек. Величезну роль зіграв проект «Бібліоміст», фінансований Фундацією Білла та Мелінди Гейтс. Цікава деталь. Вона трохи відходить від нашої сьогоднішньої дискусії, але мені видається показовою. Антикризова програма Фонду «Відродження» нещодавно провела конкурс на фінансування закупівлі нових книжок для бібліотек. І отримали 800 грантових аплікацій. Це дуже багато. Про що це свідчить? Ну, бібліотек, звичайно, більше, ніж музеїв. Бібліотеки – це установи, які вважалися довгий час ще ретрограднішими, ще вчорашнішими, ніж музеї. Вони активізувалися за півтора роки величезною мірою. Це означає, що ми перебуваємо в ситуації, коли організації, від яких ми не звикли бачити активність, починають прокидатися.

Ольга Мельник, завідувачка відділу розвитку музейної справи Мистецького Арсеналу: Розумієте, проблема, яку ми обговорюємо сьогодні, завдяки присутності Миколи Скиби, – лише художній музей, а він все ж таки трошки відсторонений від ідеології. Але існують музеї історичного профілю, в діяльність і безпосереднє експозиційне спрямування яких дуже активно втручається влада. На всіх рівнях. І лише наглядова рада, права і вплив на визначення стратегічних напрямків якої були би певною мірою прописані, може захистити від цього втручання.

Я наведу лише один приклад з практики історичного музею. У нас існує Музей партизанської слави, створений 2008 року. Ми не будемо оцінювати потребу в цьому музеї. Це історія радянського підпілля і партизанського руху в Києві та на Київщині. Можете собі уявити. Якби була в музеї наглядова рада з авторитетних істориків, вона б сказала: це не актуально сьогодні ані для Києва, ані для української держави. Тоді цей музей не був би нав’язаний адміністративно.

Катерина Ботанова: Я би хотіла повернутися до розмови про стосунки музеїв і громадськості. Тому що якраз громадськість має бути одним зі ступенів захисту. Але я от щойно подумала про таку аналогію цієї музейної ситуації – ситуацію довкола файлообмінника ex.ua. Закрили файлообмінник, піднялася величезна хвиля протестів, спротивів. Згодом дуже багато журналістів писали про те, що одна з причин такого захисту фактично піратського файлообмінника – те, що люди настільки обмежені в ступенях свободи сьогодні, що будь-який невеличкий наступ навіть на зону уявної свободи викликає дуже великий опір.

Але з другого боку, коли така протидія мала ефект і файлообмінник відновився, з’явилася інформація, що насправді вся ця енергія людей, які протестували і відстоювали свою позицію, фактично зіграла на руку приватній компанії, яка дуже добре заробляла на цьому і яка буде дуже добре заробляти далі, оскільки файлообмінник змінив господаря. Він був попросту перепроданий під шумиху. Насправді була пророблена дуже вигідна ринкова, скажімо так, оборудка.

Це нагадує ситуацію з музеями. Коли зайшлося про те, що стоїть питання про зміну директора Художнього музею, середовище в принципі було готове виступити на захист музею. Не цього конкретного директора, але музею, якщо музей потребуватиме такого захисту. А потім з’явилася хвиля певного розчарування або непорозуміння, коли з’ясувалося, що музею не потрібна ця підтримка.

Саме цей музей за останні кілька років зміг створити публічний простір, і професійна громадськість, і художники відчули себе причетними до нього і відповідальними за нього, відчули, що можуть не лише брати – площі, виставкові можливості, - але й готові віддавати, підтримувати, можуть якимось чином вступати в діалог. А фактично музей сказав: цією мірою ми є публічним простором, і ми є відкриті, і давайте ми будемо комунікувати, але коли виникає складна ситуація – і особисто, і політично - давайте ми не будемо про це говорити і закриємо цей публічний простір...

Але якщо музеї будуть відкриватися й активніше взаємодіяти з громадськістю на різних рівнях – це може бути дуже ефективним важелем впливу. Приміром, те, що зараз робить Мистецький Арсенал, будуючи “клуб друзів” – це дуже мудрий політичний хід, мені здається. Фактично, вони вибудовують коло з впливових політиків, публічних діячів, які зможуть у разі потреби створити певний буфер.

Ольга Мельник: Хочу прояснити щодо Арсеналу. Є певний клуб друзів, це суто спонсорські речі. Є наукова рада, яка складається з фахівців, мистецтвознавців, істориків, музеєзнавців, яка визначає фахові тематичні напрямки. І є наглядова рада, як її називають офіційно, робоча група зі створення Національного культурно-мистецького комплексу, яка складається з музейників, частково з чиновників, науковців. Співголови цієї ради - Михайло Кулиняк і Віктор Ющенко. І ця рада має надзвичайний вплив на стратегічні рішення, бо всі документи, які стосуються подальшої діяльності і розвитку Арсеналу, не мають сили, поки не затверджені цією наглядовою радою. Це той фільтр, який реально спрацьовує.

Олександр Верещак, художник: А відповідальність на кому лежить?

Олеся Островська-Люта: Я так розумію, що ця робоча група відповідає за стратегію?

Ольга Мельник: Стратегію розробляє, скажімо так, адміністрація, але затверджується і розглядається радою. Рада складається десь з 15 осіб.

Олеся Островська-Люта: Так виглядає структура багатьох недержавних організацій. Наглядова рада чи Правління відповідальні за стратегію. Відповідальність не на адміністрації.

Ольга Мельник: Вони ділять відповідальність, мені так здається. Ми лише на початках цього шляху, тому мені складно говорити, наскільки він виявиться для Арсеналу ефективним.

Олеся Островська-Люта: Це, напевно, краще, аніж цілковитий волюнтаризм, як сказав Олексій, коли існує феодали і феодальне князівство.

Олексій Копитько: Якщо ви подивитесь на склад наглядових рад національних заповідників,  то як раніше формувалася зразкова «п’ятірка» на виборах – космонавт, доярка і всі решта – там є академік, губернатор, бізнесмен… Питання в тому, на чиїм боці ця наглядова рада грає. Фактично, зараз це інструмент, який не працює, це декорація, яку ніхто ніяк не використовує: ані влада, щоби тиснути на музей, ані музей, щоби тиснути на владу. Коли була практична ситуація в Софії Київській, відбувалася реставрація митрополичого комплексу, там хоча б якісь питання виникали, і рада хоча б обговорювали…

Але в більшості випадків ці ради взагалі не працюють.  Скажімо, є наглядова рада в національному заповіднику «Херсонес Таврійський». Ця рада теоретично працює, але впливу на місцевих бандитів, котрі дерибанять землю, вона не має.

Під час зустрічі міністр сказав: окей, ви хочете, щоби ради працювали – давайте, музеї, запропонуйте тих, хто буде вам начебто допомагати, і тоді ви будете винні в тому, що вони не працюють. Отака схема. Тут є і небезпека, і є певний шанс. Залежно від того, як ним скористатись.

Олена Чередніченко: Я можу навести приклад з чинної ради. Міністерству зараз передано функції управління у справах релігій.  Є доручення президента про розробку нової редакції Закону «Про свободу совісті». Представники Всеукраїнської ради церков, в яку входять відповідно представники всіх конфесій, які є в Україні, всі вони, за винятком одного патріархату, сказали, що вважають недоцільним вносити зміни, оскільки українське законодавство у сфері свободи совісті визнано одним із найпрогресивніших в Європі. Воно толерантне, виважене, і вони просто попросили його не чіпати.

Олеся Островська-Люта: Ми зараз перебуваємо в інституції, котра є недержавною, і вона живе лише за рахунок того, що вона страшенно активна, борсається з усіх сил. Це стосується сфери мистецтва взагалі. Оскільки це сфера, де найбільша цінність виробляється недержавним сектором, який не має ніяких форм підтримки.

Ольга Мельник: На нараді в Інституті стратегічних досліджень йшлося з боку музейників саме про державне фінансування. Ніхто жодним словом не сказав про залучення спонсорів, меценатів… Це було дуже показово.

Олеся Островська-Люта: Я можу говорити з донорського боку, бо теж працювала свого часу в комерційному секторі. Сектор музеїв привабливий для потенційних донорів і спонсорів, оскільки це статус важить набагато більше, аніж якась там недержавна організація, яка займається мистецтвом. Питання в тому, чи музеї використовують власний потенціал.

Юрій Рибачук: Колеги, давай підіб’ємо підсумки. Що далі? Скандал вичерпано?

Владислав Піоро: Робити наступний скандал.

Катерина Ботанова: Який?

Владислав Піоро: Побачимо. [сміється]

 


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676