Художник і суспільство

korzhevГелий Коржев "Поднимающий знамя" «Круглі столи PinchukArtCentre: Пожива для розуму» – нова програма регулярних групових дискусії за участю провідних українських та міжнародних фахівців з різних напрямків і галузей мистецтва, організована у співпраці PinchukArtCentre та Фундації ЦСМ. Цей форум покликаний давати поживу для роздумів, спонукати до обміну думками та ґрунтовно розглядати мистецтво українське в контексті мистецтва глобального. Темами дискусій стануть актуальні проблеми суспільства, віддзеркалені у виставкових проектах PinchukArtCentre.

Перший круглий стіл «Митець і суспільство: ступінь активності художників у соціально-політичному житті» відбувся 13 грудня 2011 року. КОРИДОР представляє скорочену версію півторагодинної дискусії.

Учасники дискусії:

Бйорн Гельдхоф, арт-менеджер і куратор PinchukArtCentre
Андрій Мовчан, журналіст, соціальний активіст
Тіберій Сільваші, художник
Тарас Лютий, філософ
Леся Хоменко, художниця

Модератор: Катерина Ботанова, директорка Фундації ЦСМ, редакторка онлайн журналу «Коридор»

Бйорн Гельдхоф: Метою програми «Круглі столи PinchukArtCentre: Пожива для розуму» є створення динамічного форуму для дискусії, де б ми малидобру можливість розмовляти не лише з її учасниками, але й з аудиторією. Концепція цієї програми – пошук відповідей на найактуальніші для суспільства питання. Ці питання водночас пов’язані з конкретними речами, які ви можете бачити і відчувати на власному досвіді у PinchukArtCentre. Від 29 жовтня до 8 січня у нас тривала чудова виставка молодих українських митців до 35 років. У нас не було іншого вибору, окрім як використати цю дискусію як можливість поговорити про роль художника у суспільстві, особливо якщо дивитись на митця як на суспільного активіста. І мені дуже цікаво послухати [до Лесі Хоменко з аркушами в руках] Ваш 4-сторінковий маніфест.

Катерина Ботанова: Головною мотивацією Фундації ЦСМ було те, що в українському суспільстві стає дедалі очевиднішим: без освіченої, доброї, розумної аудиторії дуже важко існувати доброму мистецтву. А добра аудиторія виникає з якісної інформації, з можливості читання, розмовляння, обговорення мистецтва. І в цьому сенсі, мені здається, що PinchukArtCentre – ідеальний майданчик для такої програми, адже це єдина інституція в Україні, чия аудиторія настільки віддана, що ладна стояти навіть у дуже довгих чергах на виставку.

Поза тим PinchukArtCentre – це, напевно, одна з найбільш обговорюваних і критикованих інституцій, і зокрема критикованих нами, Фундацією ЦСМ і нашим онлайн-журналом «Коридор». Я тішуся, що попри те, що ми є дуже різними інституціями, ми зійшлися на тому, що мистецтво справді є поживою для розуму, принаймні має нею бути. І що сучасне мистецтво, зокрема українське, важливо бачити і обговорювати в контексті тих процесів, які відбуваються в мистецтві світовому.

Отже, тема нашої першої дискусії: «Митець і суспільство: ступінь активності художників у соціально-політичному житті». У нас із колегами з PinchukArtCentre була дискусія з приводу того, як ми сформулюємо тему. Чи ми говоритимемо про мистецтво і митця-активіста, чи розширимо цю тему до стосунків митця і суспільства загалом? Адже ступінь і міра заангажованості художника в суспільно-політичні процеси, його роль, вочевидь, залежать від того типу стосунків, які в кожному окремому часі та культурній ситуації вибудовуються між митцем і суспільством. Як формуються ці стосунки? Від чого вони залежать? Що формує суспільство і регламентує соціальні стосунки? Також важливо – а хто є замовником мистецтва?

Обсяг тем, проблем і типів взаємодії між митцем і суспільством від ХІХ століття до сьогодення дуже змінився й розширився. Суспільна реакція, так само як професійно-критичний резонанс на те, що відбувається в сьогоднішньому мистецтві, дедалі більше інтенсифікується. Суспільство часто дуже агресивно реагує на певні твори, які можна побачити зокрема й тут, у PinchukArtCentre.

Можливо, частина суспільної реакції спровокована тим, якою мірою включається художник в те, що відбувається в реальності, яка його оточує. Чи це є певним коментарем художника, чи є дзеркалом? Чи мистецтво виступає безпосереднім інструментом суспільних змін, чи це є ударом по голові, від якого суспільство певний час не може оговтатись?

Проекти фіналістів Премії PinchukArtCentre показали дуже різні способи стосунків, міри втручання та взаємодії художника з реальністю. В своєму коментарі до результатів Премії Олексій Радинський, редактор української версії журналу «Критика політична» (якого ми дуже хотіли бачити на цій дискусії), написав, що результат цієї премії можна вважати миттю гегемонії критичного мистецтва в Україні.

Мені дуже хотілося б, аби ми сьогодні поговорили про те, які стосунки між художником і суспільством видаються вам адекватними? Чи не здається вам, що сучасне суспільство від художника вимагає більше, ніж в минулі часи? Чи може художник сьогодні претендувати на відсторонену, привілейовану, спеціальну позицію щодо суспільства? Чи існує таке поняття, як відповідальність художника і в чому вона полягає? Чи існує межа заангажованості художника і суспільства? І наскільки глибоко може художник проникати в тканину реальності? Чи може він при цьому залишатися в межах своєї художньої мови? І чи може художник не бути активістом і взагалі, чи мусить художник бути активістом?

Леся Хоменко: Я написала собі невеличку шпаргалку. Але в моєму тексті більше питань, аніж відповідей. Я не хочу повторювати очевидні речі й не хочу робити категоричні заяви. Я теж хочу бути трошки філософом. Хоча й представляю позицію художника, задіяного в соціально-критичному мистецтві.

Перше моє питання: ми можемо говорити сьогодні про суспільство, соціальні зв’язки якого тануть через певну герметизацію суспільного простору та будь-якого іншого простору? Чи можна в такому разі говорити про мистецтво як соціальне явище? Чи можна говорити, що мистецтво залишається останнім фортом, який, можливо, бере на себе роль зберегти ці соціальні зв’язки?

Мистецтво зараз дуже розмите поняття. Воно розчиняється в багатьох практиках. А те, про що ми точно можемо говорити, – це про систему мистецтва. Де знаходиться ця система? Десь усередині суспільства і всередині мистецтва. Система є цілком конкретною, вона побудована вертикально. Вона складається з ієрархії інституцій, з певної експертної оцінки, власне,вона є адвокатом мистецтва перед суспільством.

Тому я говорю про мистецтво як про місце, як про територію. І ця метафора є невипадковою, бо мистецтво як територія – немов велика автомобільна розв’язка, на якій перетинаються різні практики. Ми говоримо і про активізм, і науку, і соціологію, і літературу. Як мистецтво себе конституює при цьому? На мою думку, тут відбувається така взаємоінструменталізація. Я можу сказати, що активістські практики інструменталізують мистецтво, і водночас мистецтво інструменталізує всі ці науки для себе.

Тут я хочу змістити акцент: з того, для чого мистецтво хоче змінити світ, на те,як мистецтво міняє світ. Я дійшла висновку, що коли митець заявляє про свою чітку політичну позицію, навіть коли працює з моделлю прямої дії, – все це є для нього методом пошуку мови, за допомогою якого він пізнає дійсність. Ми говоримо про публічний простір і роботу з різними групами. Художник не може працювати з усім людством одночасно, тому він працює з окремою групою, виявляючи в ній загальносуспільні проблеми. Це такі митці, як, наприклад, Катеріна Шеда.

Є художники, які працюють зі своїм тілом,які документують якісь страшні речі або нестрашні, але дуже для нас хвилюючі. Коли вони презентують свій доробок, вони мають певну метапозицію художника. Для мене в цьому сенсі цікавим і проблемним є Артур Жмієвський, який наполягає на тому, що художник має мати політичну позицію і що мистецтво художника повинне мати пряму політичну дію.

Я теж вважаю, що мистецтво має мати пряму політичну дію. Однак також вважаю, що мистецтво дуже страждає від моралізаторства й боротьби за справедливість. Фактично, ці поняття не є поганими, вони є гарними в певних загальнолюдських категоріях, але вони є небезпечними для мистецтва.

Мені видається, що найрадикальніший мистецький медіум на сьогодні – це створення художником ситуацій. Але яку відповідальність це накладає на художника? Усі ми знаємо ситуацію з групою «Війна». З одного боку,її утискає влада, з іншого – влада їй дала премію. І це двозначна ситуація. На мою думку, вони втекли від відповідальності в поле мистецтва, прийнявши премію. Вони заявили: «Ми приймаємо професійну премію, окей, але гроші чіпати не будемо».

Художника виходить в соціум, збурює його, а потім повертається в мистецтво і говорить, що це був мистецький жест і що суспільство це оцінить пізніше. Наприклад, на минулій 53-й Венеційській бієнале Естонський павільйон був дуже характерний в цьому сенсі. Пам’ятаєте, був страшенний скандал з пам’ятником Невідомому солдату Крістіни Норман. Пам’ятник демонтували, через це виник великий скандал. Вона зробила макет цього пам’ятника в натуральну величину, пафосний, пофарбований в золотий колір. І вночі встановила його на старе місце.

В естонському суспільстві була ще настільки сильна рана, що моментально виник потужний скандал і Крістіна не змогла з ним упоратись. Вона сказала, що це мистецтво і цим зняла з себе суспільну відповідальність, сховавшись на територію мистецтва.

Мені цікаво, як у цьому сенсі виглядатиме наступне бієнале в 2012 році в Берліні.

Катерина Ботанова: Мені цікаво, як виглядатиме наступного року бієнале в Києві. А питання про мистецьку позицію як можливий сховок від суспільної відповідальності я хотіла би повернути до Тараса.

Тарас Лютий: Я хотів би сказати, що сховку від відповідальності взагалі не буває. Але я хотів би розглянути цю проблему в такій подвійній ситуації.

Митець – коли він декларує соціально-політичну позицію – скидається на такого собі представника гностицизму зороастрійської чи маніхейської традиції, в яких існує два онтологічних добуттєвих принципи: світ постає у вигляді арени двох сил – добра і зла. І от така людина, яка уявляє собі світ, розділеним навпіл, закликає інших стати на якийсь бік.

Є якийсь суспільний лад, який треба змінити, пропустити через м’ясорубку. Якщо проводити паралель з французькими революціонерами – то для досягнення свободи, рівності й братерства треба було якусь жменьку людей вбити, зовсім небагато. Потім з’ясувалося, що треба трохи більше знищити, і ще більше, і ще. І люди так захопилися, що кінця й краю тому не було. Це одна позиція.

Існує інша позиція, яку б я назвав героїчною,але не з позиції масової культури, коли супермен приходить і рятує нас в скрутні часи чи захищає від якогось катаклізму. Власне, мені йдеться про позицію художника. Йдеться про вміння, яке в прадавніх філософських традиціях називалося – “збиратися докупи”.

Коли цар Крез запитав у грецького оратора Солона: «Скажи мені, Солоне, чи можна якусь людину назвати щасливою? Чи взагалі можна досягнути щастя і що таке щастя?». Солон відповів: «Мені видається, що жодна людина поки живе, не може назвати себе щасливою». Це означає, що людині дуже важко зібратися докупи для того, щоби висловити такі граничні поняття, як, приміром, щастя. Це і є акт героїзму.

Антонен Арто, французький засновник новітнього, як він сам казав,алхімічного театру, хотів показати, що в людині є не зовнішнє, а внутрішнє слово, внутрішнє опертя. Можливо, людина і не знає цього внутрішнього опертя, але внутрішня – алхімічна – трансформація постійно обертається навколо оцієї таємниці. Мистецтво, як на мене, покликане не розгадувати цю таємницю, а розігрувати. Як театр, як містерію. Митець – це той, хто внутрішньо перетворює себе.

І на завершення - існує таке розрізнення між греком і варваром: варвар для греків – це не ціннісна категорія, знаєте, як ми кажемо, «акт вандалізму і варварства», а той, хто не має мови. Але не просто мови, бо, приміром, перси її мають. Греки вважали, що перси не можуть обговорювати питання на агорі, вони не мають публічності. Якщо вони не можуть висловити свої питання - вони не проробили цей акт внутрішнього збору, трансформації самого себе, - отже, вони не мають мови. Їм не має, про що сказати. Тому зовнішні прояви будь-якої акції, в тому числі й мистецької, мусять бути здійснені лише, коли ми проробимо ось цю внутрішню роботу. За нас її ніхто не зробить. І тоді, коли ми маємо, що сказати, то мусимо це сказати.

Катерина Ботанова: Андрію, як ти думаєш? Хто для кого є варваром сьогодні? Митець для суспільства чи суспільство для митця?

Андрій Мовчан: Це складна дихотомія, я би не ставив так питання. Тарас щойно дуже ідеалістично, як на мене, окреслив ситуацію. Бути назовні чи бути в собі. Мені здається, тут треба,якщо по-філософськи говорити, більше діалектики. Це якесь постійне перемикання, пошук мови висловлювання, дослідження суспільства, дослідження явищ, ситуацій, проблем через своє бачення, міркування, експерименти, досвід.

Ця діалектика, насправді, вкрай важлива. В 90-х роках українське сучасне мистецтво, зокрема «нова хвиля», намагаючись порвати зв'язок із соціалістичною традицією, жили в собі, шукали екзистенційні моменти, багато замислювалися над психологією, над приватним простором. Не було контакту з суспільством. Інша сторона людини, яка повністю назовні,  - це теж, як на мене, не зовсім правильно. Художник в такій ситуації втрачає свою самість і ризикує перетворитись у пропагандиста, якому навіть я як політичний активіст не надто симпатизую.

Але я би хотів сказати не про суспільство, не про соціум, не про класи – теми, про які я звик говорити або в публіцистиці, або на демонстраціях. Мені хотілося би поговорити про сучасне соціально-критичне українське мистецтво.

Для початку я хотів би вас усіх привітати: воно є. Воно вже навіть непогано є, як показує вручення Премії PinchukArtCentre. Попри всю неоднозначність існування соціально-критичного мистецтва в такій-от монструозній інституції, в якій ми з вами знаходимось. Разом з тим варто сказати, що це визнання. Я не готовий поки що погодитись з Олексієм Радинським, що це момент гегемонії соціально-критичного мистецтва. Ні, до гегемонії ще далеко. Але я впевнений, що це вже доволі впевнені кроки на шляху до гегемонії. Мені здається, що є всі підстави, щоби соціально-критичне мистецтво цю гегемонію завоювало.

Подивіться, що робиться в світі.  Вчора всі говорили про Єгипет, потім всі говорять про Грецію, потім про Волл Стріт, а ще післязавтра говоритимуть про Москву. Художнику вже немає куди тікати від вулиці, від подій, від тем праці, тем дискримінації. Те, що так довго було за ширмою, тепер проявляється назовні. Так чи інакше, ми змушені це коментувати: художник ти чи машиніст метро.

Але давайте подумаємо, що далі? Гаразд, формується певна сцена, з’являється все більше митців, які звертаються до соціальної критики. Що ж далі? Отут проведу невеличку аналогію із політикою. Недавно вибухнула така на перший погляд несподівана кампанія, яка почалася в Штатах, потім одразу перекинулася на весь світ – Occupy Wall Street. Всі про неї чули, всі про неї говорили. Але от що здивувало від самого початку. Середовище лівих інтелектуалів і соціальних критиків не накинулося на рух Occupy Wall Street із розгромною критикою. Хоча, здавалося б, там немає чіткої політичної позиції, гасла абсолютно реформістські, якісь розмиті вимоги. Але всі як один почали підтримувати.

Славой Жижек, певно, найпопулярніший зараз поп-філософ, виступає на Wall Street і каже: «Друзі, ви прокинулись, круто!». Чому так? Мені здається, тому що в Сполучених Штатах від1970-х років нічого не було. Коли згасли виступи проти війни у В’єтнамі, коли закінчилися виступи за громадянські права, в Сполучених Штатах, в столиці світу, наступило повне затишшя. Такий-от рай споживацтва, здавалось би, відповідно і мистецтва. Чому цей Wall Street плекають, як дитинку? Не сварять і шмагають по дупі, а вигулюють, плекають і всі з нею граються? Бо це перший промінчик.

Мені здається, що останні п’ять років, коли соціально-критичне мистецтво з’явилось в Україні, з ним так само гралися. Його гладили по голівці, з ним фотографувались, підгодовували, збирали гроші на премію. Тепер воно має міжнародне визнання, визнання в Україні, є премії, запрошення на виставки, постійні інтерв’ю в пресі, увага мистецьких критиків та увага аудиторії, що найважливіше. Що далі?

Якщо соціально-критичне мистецтво претендує на гегемонію, тоді нам слід навчитись в ньому розбиратись,нам потрібно виробити критерії якості. Потрібно розділяти, яке соціально-критичне мистецтво хороше, а яке не дотягує. І публічно про це казати. Іншими словами, постає маса нових задач: перед художниками, які повинні ще чіткіше відчувати зовнішній світ, які повинні шукати влучніші висловлювання, ґрунтовніше звертатися до контексту; це і нова якість вимог до кураторів. І, мабуть, найбільші вимоги до критики. Ми повинні позбутися оцією фейсбучної звички «лайку». Досить лайкати соціально-критичне мистецтво, його треба пороти.

Катерина Ботанова: Будемо пороти?

Тіберій Сільваші: Ми цим постійно займаємось.

Тарас Лютий: Треба нову опцію придумати: «like» і «пороти».

Тіберій Сільваші: Я належу до покоління художників, які більшу частину життя прожили в зовсім іншій країні - в Радянському Союзі. І останні роки, звичайно, в зовсім іншій країні, яка зараз називається Україною. Для нас в той час проблема була в тому, що в тій країні свобода була міфом.

В Радянському Союзі було дуже чітке розділення на «вони» і «ми». Люди, що мали успіх офіційного мистецтва, і люди, які жили зовсім іншим життям, по суті, не так часто перетиналися. На Гоголівському бульварі у Москві, за столик, за яким сиділи ми, ніколи не могли сісти люди «звідтіля». Тобто це були досить жорсткі стосунки, це були кордони, через які було майже неможливо переходити.

На початку 1990-х років я зрозумів, що там була влада: і влада мистецтва, і мистецтво влади. Влада репрезентувала себе через художників, через мистецтво, через інші речі. Це було впродовж майже всієї історії культури, але в тоталітарному режимі, в Радянському Союзі це було особливо важливо. Капітал знівелював владу мистецтва як таку і дав їй те, що називається свободою. Медіумом капіталу стали гроші, і, таким чином, виникло те, що називається постдискурсійний простір. Дискурс для капіталізму не потрібен. Він стає непотрібним як ідеологія, як естетична, моральна, релігійна категорія. Всі ці речі покриває медіум грошей, або ж ринку.

І тоді я вперше поставив питання, яке ставлю вже впродовж 15 років багатьом людям: «В чому функція мистецтва в цьому світі?». Я побудував це питання на бодріарівській, такій попсовій метафорі матриці.  Вона абсолютно точно відповідає схемі суспільства, більш того вона луманівську теорію системи відтворює, бо система сама породжує критику, для того щоби нівелювати і потім відтворити себе у ще кращому стані. Так от це питання я поставив на якійсь вечірці одному з відомих політтехнологів. Він вислухав мене, потім посміхнувся, подивився на мене хитрими очима і сказав: «Функція мистецтва – обслуговувати матрицю». На мій погляд, це абсолютно геніальна річ, яка повністю відповідає нашому нинішньому стану. 

А наостанок я хотів би ще одну річ сказати: за декілька років, у 2017-му, буде ювілей – 100 років – відколи Дюшан заніс свій пісуар в галерею, створивши абсолютно новий контекст. Минуло 100 років - ми маємо абсолютно дзеркальну ситуацію. Зараз реді-мейдом є інституції, центри сучасного мистецтва, які вже будують контекст відносно себе. Будь-яка річ, занесена в цей реді-мейд, яким є центр сучасного мистецтва, отримує зовсім інший контекст.

Бйорн Гельдхоф: Мені дуже сподобався ваш аналіз, що мистецтво обслуговує систему. Є кілька можливих відповідей. Перша, яку я хочу висловити, це дуже класна річ, яку я прочитав на минулих вихідних. Краса – це обіцянка щастя, яку завжди ламають. У цій фразі слово «краса» можна замінити словом «мистецтво». Тож мистецтво – це теж певна обіцянка, не обов’язково обіцянка щастя – яку завжди ламають. І, мабуть, саме це і є функція мистецтва.

Можна подумати, що це означає в ширшому контексті. Мистецтво це віддзеркалює. Воно відкриває твоє мислення, але водночас це мислення, спрямоване саме до себе. Якщо говорити про соціально-критичне мистецтво, то є різні способи робити його. Це може бути прямий спосіб – праця журналіста чи документаліста. Або можна це робити з певною трансформацією, коли критика і рефлексія видозмінюються в щось інше. Це аналіз і синтез. Через них мистецтво надає нове бачення. Цей погляд може знаходитись лише у голові вас самого як глядача чи читача.

Тетяна Горюшина, художниця: Мне также очень понравилось то, что вы сказали, Тиберий. И я вспомнила другое изречение. Это была, по-моему, лекция Бориса Гройса, на которой он привел в пример очень короткую анимацию 1994 года, которая называется «Песня для Лупиты» Франсиса Алиса. В этой анимации под прекрасную испанскую музыку девушка переливала воду – то, что мы называем «из пустого в порожнее». Вот что такое искусство. Это избегание бессмысленности в этом движении, поиск смыслов - к примеру, наполнения воздухом воды.

Тіберій Сільваші: А почему вы хотели избежать бессмысленности?

Бйорн Гельдхоф: Коротко кажучи, це процес життя.

Катерина Ботанова: Питання того, що таке мистецтво і яким воно може бути – це прекрасне питання. Але нас трохи інша тема: художник і суспільство.

Тетяна Горюшина: Я немножечко хочу с вами, Андрей, не согласиться относительно высказывания, что должны быть профессионалы, структура, кураторы, искусствоведы, историки, критики, которые формируют арт-общество и лишают его, грубо говоря, мусора. Я не могу согласиться, потому что это ведет к брендированию и коммерциализации

Это спускает на землю абсолютно все возвышенные порывы в искусстве имоментально превращается в своего рода инвестицию. Есть прекрасное и есть возвышенное. Для меня это разное. Андрей, вы вот просто так сказали: «пороть!». А кого пороть?

Андрій Мовчан: У вас питання ніби з двох питань. Ну, по-перше, я не думаю, що наявність кураторів – це шлях до комерціалізації мистецтва.

Бйорн Гельдхоф: Дякую!

Андрій Мовчан: Некомерційні проекти так само мають кураторів, це одна зі спеціалізованих професій вже зараз в сучасному мистецтві. До речі, я от щойно помітив одну цікаву річ: ідучи сюди, я думав, що одразу пролунають два запитання, які зазвичай ставлять до соціально-критичного мистецтва. Перше: чи можна брати бабло у Пінчука? Друге питання: чи зрозуміють широкі народні маси? Цікаво, чому вони досі не прозвучали, але якщо прозвучать, то я маю певні міркування з цього приводу.

Катерина Ботанова: Я з вашого дозволу переадресую це питання до Ольги Балашової, арт-критика, і перефразую, можливо, не в першій частині, яка, безперечно, є цікавою - про Пінчука і бабло; а в другій частині - про народні маси. В своїй критичній статті щодо «Трудової виставки», яка була продуктом кураторської групи Худрада, йшлося про те, чому суспільство має оплачувати труд художників, якщо художники для цього суспільства нічого не робили.

Ольга Балашова: На самом деле, этот вопрос просто подвешен в воздухе. Но я действительно считаю, что художник должен иметь определенную гражданскую позицию, потому что он член этого общества. В ХІХ веке произошел некий переворот в сознании, когда художники стали говорить о политических темах, начали социальный контекст вводить в пространство искусства. Это произошло не по мановению волшебной палочки. Это произошло вследствие определенных мировоззренческих сдвигов, и прежде всего потому, что человек стал чувствовать свою возможность участия.

До этого художник был проводником неких смыслов, он всегда говорил от имени идеологии, церкви, от имени заказчика. И он никак не протестовал против этой позиции, он абсолютно логично вписывался в этот контекст. На рубеже веков – XIX и XX – произошло это изменение, когда художник стал говорить от своего имени, а не просто транслировать некую идею, обслуживая систему. Он стал занимать определенную позицию по отношению к тому, что происходит. И это возлагает на него определенные моральные обязательства. Он должен быть последовательным в продвижении этих идей. Художник должен понимать, что он включен в определенное пространство, он должен учитывать контекст, в котором себя реализует. То, что у него должна быть гражданская позиция, говорит о том, что он должен думать о тех людях, с которыми он живет. Это не значит, что он должен напрямую с ними коммуницировать.

Леся Хоменко: В этом и загвоздка, что не напрямую. Это и есть ответ на твой вопрос.

Ольга Балашова: Но он должен учитывать интересы общества, в котором находится.

Ірина Рєпіна (з аудиторії): Он не должен учитывать интересы общества. Он может идти вразрез с обществом, может показать вообще несуществующие в обществе понятия, может выйти за пределы общества. Потому что социум – это игротека, это вещь в себе. Люди за гранью этого ящика вообще могут ничего не видеть.

Бйорн Гельдхоф: Отже, ваша, Олю, позиція така, що після ХІХ століття художник для себе зрозумів, що він має певну відповідальність?

Ольга Балашова: Да, что с этим обязательством он берет на себя ответственность. Он может говорить на разные темы, это не значит, что он должен сфокусироваться только на проблемах общества. Но если он заявляет, что говорит о проблемах обществах, то так или иначе он должен учитывать его особенности.

Леся Хоменко: Тут була згадана метафора води. Ви [до Тетяни Горюшиної] її інтерпретували не як символ переливання з “пустого в порожнє”, а як збагачення води киснем. Тобто ви нав’язали цій дії користь. [До Ольги Балашової] Ти теж нав’язуєш художнику певну користь. Я правильно розумію?

Ольга Балашова: Учитывать интересы – я не знаю, можно ли это так назвать. Думать о тех людях, ради которых это делается…

Леся Хоменко: Ти хочеш запропонувати художнику бути корисним для людей?

Ольга Балашова: Нет.

Микола Скиба: Очевидно, що художник повинен мати – не мусить – але, можливо, повинен мати громадянську позицію. Передусім як лідер громадської думки. Процес виставляння мистецтва – це є певний публічний жест. Той, хто робить публічні жести, очевидно, що, повинен мати громадську позицію. Але це не значить, що його громадська позиція мусить прямо позначатись на тому, що він робить як митець.

Тут я згадаю фразу Тіберія, що мистецтво має владу. Це такий лідер громадської думки з булавою влади – над чим? Тут можна сперечатись. Я висловлю таку думку, що це, очевидно, влада над центром цілепокладання в людині, якоюсь онтологічною річчю в ній. Кажучи про суспільну функцію чи просто про присутність митця в суспільстві, про опозицію героя і його протилежності, слід враховувати, що відтоді все змінилося. Сьогодні відбувається персоналізація світу. Промовляння мистецтва до ось цього осердя людини, пряма дія мистецтва – чи психофізична, чи метафізична.

Дискутуючи про соціально ангажоване мистецтво і проголошуючи гегемонію соціально-критичного мистецтва, чи не впадаємо ми в штучну дихотомію, коли на полі сучасного мистецтва залишаємо двох гравців: мистецтво умовно нігілістичне, яке може гратися з будь-якими речами, і мистецтво соціально заангажоване?

Бйорн Гельдхоф: Ні. Є багато різних видів мистецтва. І соціально-критичне мистецтво – це лише один з напрямків. Така твердість, витримка, яку ви бачите зараз в Україні, особливо щодо молодого покоління, – це схоже на те, що було в Європі в 70-80-х роках. Це не витісняє інші види і практики мистецтва. Але цікаве питання, чому це соціально-критичне мистецтво зараз домінує. Я думаю, тому що молоде покоління художників зараз в пошуці. Воно є частиною суспільства, яке зараз трансформується. Їхня мова, їхній вибір є лише початком, вони можуть надалі розвиватися різноманітними шляхами. Але це не є обмеженням для інших митців, щоби створювати зовсім інші речі.

Тіберій Сільваші: У згаданій вже сьогодні «Трудовій виставці» було дуже багато сплячих робочих. Мова про сон. Що таке пролетаріат? Зараз пролетаріат спить. У радянського художника Коржева була картина «Поднимающий знамя». Це такий робочий на демонстрації. Прапор впав, він його підіймає. Художників на цій виставці спровокували не запаралелити процес, а підняти прапор пролетаріату, який зараз лише формується – це арт-пролетаріат.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676