Скринька «галицької Пандори»

© Стас Сілантьєвskandalna vystavka_Stanislava_SELANTIEVA_KRAWS_0225Agricultura Коли мене запитали, як можна було «ЦЕ» виставити, я абсолютно щиро відповіла, що «набагато краще думала про Львів».

Насправді все сталося стихійно. Ніхто не планував виставку «Agricultura» Стаса Сілантьєва (студента-мистецтвознавця 4 курсу Львівської національної академії мистецтв) як якусь особливу акцію «руйнування стереотипів та зривання масок». Роботи молодого художника зацікавили в першу чергу тим, що були «інакшими» від львівського культу так званої «школи Сельського». Така собі суміш соціального наративу, щирості та сентиментальної орнаментальності наїву, примітивно-однозначної символіки маскульту, інтелектуально-парадоксальної іронії, помножена на кислотний колорит і «бунтарський» запал молоді говорити що думає, не зважаючи на суспільно-етичні норми «пристойності».

І ніхто не сподівався, що у демонстративно снобістсько-модерно-європейсько-несовковому Львові ця задеркувата, так і хочеться сказати, – «дитяча» виставка - спровокує настільки бурхливу реакцію в першу чергу у мистецьких колах. Можливо, все б обійшлося кількома несхвальними записами у книзі відгуків, якби виставка не відкрилась у Львівському палаці мистецтв. Це такий собі львівський «Український дім»: загальна площа 8,7 тис. м. кв., експозиційна - 3,6 тис. м. кв. Починав будуватись за ініціативи Спілки художників України (будинок львівської спілки було розібрано наприкінці 1980-х як аварійний), а завершувався - за кошти обласного бюджету.

Відповідно, Палац мистецтв є одночасно і офіційним виставковим залом Львівської області, і офіційним виставковим залом спілки, і просто виставковим залом. Паралельно він виконує обов'язки експоцентру, адже іншого у Львові протягом незалежності так і не збудували, та й заробляти якось на себе треба (мистецькі виставки безкоштовні).

Але й тут, у велетенських порожніх залах, навряд чи хтось би зауважив потенційно «провокативний» характер виставки, якби ж-то не пильне око голови Львівського відділення Національної спілки художників України Олега Микити (особи щодень суттєво залежної від алкоголю, але поза тим дуже патріотично налаштованої). Саме він зауважив подвійний факт «скандальної» неповаги до світлого образу Кобзаря: художник «не постидався» намалювати Т.Г. Шевченка спершу поряд з.... носорогом(!!!), потім - поряд з кенгуру(!!!), ще й написати зверху «Я хочу тебя поцеловать»(!!!)... А директор Палацу Мистецтв «не постидався» це «блюзнірство» виставити.

Обурення пана голови львівської спілки знайшло жвавий відгук у пана голови комісії з питань культури Львівської обласної ради Ореста Шейки. І буквально за два дні у Львові було розкручено гучний мистецький скандал, який якось підозріло швидко почав переростати у таке собі «полювання на відьом».

Мистецькими закладами міста бігали люди із закликами подивитись, що у Палаці мистецтв виставили «Шевченка з рогами» і т. ін., автору тут же згадали його російське прізвище та місце народження (м. Южносахалінськ, Росія, байдуже, що там він прожив лише перших 5 місяців свого життя, решту – в містечку Глибока Чернівецької області), активно множилися кулуарні звинувачення у «заздалегідь спланованій провокації, змові і т. ін» (нетитульних націй проти українського народу, ясна річ), «пильні патріоти» приватно радили поцікавитись, звідки у студента гроші на дороге полотно (зрозуміло ж, на чиї гроші все це робиться...), обласне управління культури під тягарем обурених дзвінків вимагало від адміністрації палацу пояснень у письмовій формі, голова комісії по культурі облради обіцяв зробити все від нього залежне, аби директор Палацу мистецтв ПІСЛЯ ТАКОГО позбувся свого крісла....

Основних претензій було дві. Малюйте як завгодно, але Шевченка не рухайте. І «НЕ ТАК» намальованого Шевченка виставляйте в приватних галереях, але не в офіційному виставковому залі Львівської області.

Тож немає нічого дивного в тому, що директор Палацу мистецтв, який щиросердно вважав, що мистецтво має бути різне і що кожному варто дати висловитись, раптом опинившись у ролі ледь не «ворога українського народу», «скандальну» виставку вирішив зняти. Але не закрив, залишивши полотна стояти при стінах до розсуду мистецької громадськості. З цією метою – почути незалежну громадську думку - у Палаці мистецтв було оголошену публічну дискусію з двох питань: чи має право сучасне українське мистецтво на вільну свободу творчості, і чи має право Львівський Палац Мистецтв як комунальний заклад культури ЛМР бути творчим майданчиком вільного мистецького дискурсу?

Дискусія відбулася при тотальній перевазі сучасно мислячої мистецької інтелігенції Львова, яка ледь не одностайно прийшла подивитись, хто щось мистецтву в 2011 році в незалежній Україні забороняє. Як влучно зазначив директор Музею ідей Олесь Дзиндра: «Ми не збирались у такому складі ще з часів Помаранчевої революції». Тож нечисленні присутні в залі опоненти воліли відмовчуватись або мляво доводити свою позицію. Виставку наступного ранку було урочисто повернуто на стіни палацу, де вона і довисіла, скільки мала.

Ясна річ, тим все не скінчилось, був ще лист від львівського відділення спілки – до голови облдержадміністрації, де у провину директору палацу поставили не тільки «провокаційну» виставку, але й... нещодавній ремонт туалетів у Палаці мистецтв, в процесі якого чоловічий туалет прикрасило стилізоване зображення Роденівського мислителя, а жіночий – Боттічеллівської Венери. В туалеті?! Ні, таки наруга.... А що б було, якби там була Шевченкова Катерина???!!! Одним словом, львівське обласне управління культури дотепер має чим займатись...

РЕЗЮМЕ

Така от вийшла історія. Цей театр абсурду міг би добре розважити, якби не констатував кілька невтішних реалій. Те, як швидко і як активно львівська мистецька тусовка всіх поколінь втягнулась в конфлікт, засвідчило, що сучасне українське суспільство таки має велику проблему з позиціонуванням офіційних кумирів, в першу чергу з Т.Г. Шевченком. Принаймні львів’яни її мають однозначно. Як казало більшість доброзичливців: «зніміть ті три роботи з Шевченком і буде цілком нормальна виставка».

Якщо залишити за дужками невизначеність статусу, а, відповідно, виставкової політики самого Палацу Мистецтв, чиїсь персональні меркантильні бажання зайняти директорське крісло, амбіції заробити лаври савонароли, принагідно залагодити ще якісь приватні справи (а, можливо, тут дійсно була задіяна «підкилимна політика» - якось вже дуже активно останнім часом ліпиться зі Львова образ монстра-націоналіста), і спробувати класифікувати амплітуду реакції незаангажованих глядачів виставки «Agricultura», то виходить таке:

а) те, що ще 20-30-40 років тому, за радянських часів, було великим плюсом Львова – плекання національних цінностей, сьогодні стає серйозним бар’єром на його шляху до модернізації,

б) маємо у Львові досить виразний конфлікт поколінь, де колишні шістдесятники, які колись самі потерпали від радянської цензури, тепер виконують роль цензорів (молоді виставка сподобалась, і однозначно сподобалась художникам декоративно-ужиткового мистецтва – оцінили її декоративну виразність),

в) маємо у Львові цілком дієспроможний совковий атавізм у вигляді творчих спілок, який за роки незалежності не тільки не відмер, але й залишається для багатьох ланок влади джерелом авторитетної мистецької думки, а думки неформалів-інтелектуалів сприймаються як таке собі «дзявкотіння моськи на слона»,

г) маємо досить відверте свідчення того, що вже давно існує два мистецьких Львова: один – сучасний, модерний, проєвропейський, другий – агресивно-провінційний, із законсервованим «совковим» мисленням, смаками і методами, який культивує сам і активно нав’язує міській громаді модель суто рустикального бачення української культури,

д) маємо у Львові критичну масу агресивних анальфабетів від сучасного мистецтва, і то не тільки серед пересічної публіки, але й у професійному мистецькому середовищі, в тому числі серед людей, які займають ключові посади у львівській мистецькій освіті, (так, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв Роман Яців, офіційно заявляє: «...Молодий художник... поглумився (курсив мій – Н.К.) над культурними символами українського етносу.... Ймовірно, що творча інтуїція С. Силантьєва спровокувала його на такий акт епатажу, але йому забракло зрілості і професіоналізму для розкриття цієї проблеми на мистецькому рівні. Потрібен час, щоб автор глибше задумався над цими питаннями, і взамін загравання з цинізмом розвинув для себе належну для художника-інтелектуала іпостась. Потенції для цього в Станіслава Силантьєва є і за умови вимогливості до себе він зможе змінити парадигму свого фахового становлення. Окреме питання стоїть щодо безпринципності або некомпетентності тих осіб, які рекомендували або підтримали цей виставковий проект для показу у Львівському палаці мистецтв у форматі авторської виставки, оскільки естетичний рівень полотен та інсталяцій має посередній і багато в чому вторинний характер, а його провокативна складова не може бути головним аргументом для масового оприлюднення. Показаний він би міг бути в рамках фестивалю сучасного мистецтва як пошук чи лабораторія, а не як зрілий мистецький продукт». No comments.

Як на мене, однозначно добре, що відбувся цей акт публічного знімання масок і переоцінки авторитетів. Для мистецького Львова, який любить подискутувати у колі однодумців на каві, але публічно воліє відмовчуватись, це вже дуже багато. Ключик до цієї проблеми, безумовно, у відсутності бодай азів знайомства із сучасним мистецтвом на всіх рівнях офіційної освіти. Але це – тема окремої розмови.



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676