Цензура та світ мистецтва

© PincukArtCentre
Саймон Фуджівара "Ласкаво просимо в Munber" Мішана техніка. Створена на місці інсталяція (2010)

Можна ув’язнити співака, але не пісню.
Гаррі Белафонте (1988)

Одинадцять маленьких мистецьких творів нині експонуються в головній археологічній галереї Берліну – у Новому музеї. Приємна, доволі непоказна група модерністських бронзових та керамічних скульптур: вагітна жінка, дівчина, танцівник, голова чоловіка, торс. Датування трьох скульптур нез’ясоване, інші вісім були створені між 1917 та 1931 роками групою німецьких художників, до якої входили Отто Баум, Отто Фройндліх, Мардж Молл та Емі Рьодер. Проте, незважаючи на добропорядну тематику, усі ці скульптури мають видатну історію: упродовж 66 років вони були поховані навпроти Берлінської мерії, їх розкопали лише минулого року . Вважається, що їхнім власником був Ерхард Овердік; коли 1944 року повітряні нальоти союзників знищили багатоповерхівку, де він мешкав, скульптури – які, як виявилося, були частиною колекції з 15 000 робіт, конфіскованих нацистами, оскільки режим визнав їх «дегенеративними» – були поховані у вирі.
Овердік, імовірно, хотів уберегти скульптури: він був відомий тим, що допомагав євреям, а і скульптурам, і художникам, які їх створили, загрожувало знищення. Урсел Бергер, директор берлінського Музею Георга Кольбе, пояснив, що нацисти проголошували  мистецькі твори дегенеративними «цілком довільно – це могло бути через те, що фігури були надто товстими чи надто худими, або через те, що в них був ніс картоплею». Сьогодні ці скульптури втілюють насильство, що його вчинили над ними та їхніми творцями: їхні пошкоджені поверхні безбарвні та злегка обвуглені. Однак, здається, найважливіше – і найзворушливіше – те, як безневинними вони є; здається неможливим, що хтось міг відчувати таку загрозу, щоби зорганізувати  їхнє знищення. 

Саме ця плутанина перебуває в осерді цензури: чиєсь уявлення про те, що значить бути людиною, для іншого є проявом чогось настільки огидного чи образливого, що його слід знищити або зруйнувати. Цензура існує всюди; навіть у Данії та Іспанії, де антицензурні норми закріплені у конституції, існує мова ненависті та антинаклепницькі закони. (Доречний і, водночас, суперечливий тут буде вислів Ноама Чомскі: «Якщо ми не віримо у свободу вираження людей, яких ми зневажаємо, ми не віримо у це взагалі». Я знаю дуже мало людей, включно зі мною, хто не згоден з рішенням Європейського Союзу щодо расизму та ксенофобії, яке проголошує, що заперечення або применшення «злочинів геноциду» має «каратися в усіх країнах-членах ЄС». Однак мені незручно щоразу, коли цензура застосовується щодо способу мислення, який, на моє переконання, не повинен замовчуватись.) Чимало країн, які мають, здавалося б, ліберальний підхід до свободи вираження, застосовують його неоднозначно. Свідченням тому, наприклад, є нещодавній і виправданий фурор довкола зняття фільму Девіда Войнаровича «Вогонь у моєму животі» (1986-1987) з експозиції  виставки «Гра у піжмурки: Різноманітність і пристрасть в американських портретах» у вашингтонській Національній портретній галереї через скарги Католицької ліги стосовно фрагменту, в якому мурахи повзають по розп’яттю. 

Цензура – це, м'яко кажучи, складне питання: ступінь покарання, законність і тиск культурних звичаїв змінюються від країни до країни. Останні місяці виокремили кілька прикладів. На Сінгапурській бієнале 2011 інсталяцію Саймона Фуджівари «Ласкаво просимо в Hotel Munber» (2010) видалили з експозиції, оскільки вона містила заборонену в Сінгапурі гомосексуальні порнографічні матеріали. Так само під час Бієнале в Шарджі 10 з публічного простору видалили інсталяцію Мустафи Бенфоділа «Це не важливо/Дикі твори» (2011) через скарги на те, що це богохульство і непристойність. Обидва випадки порушують питання: чи обираючи для роботи країни не лише із жорстким законодавством щодо богохульства і цензури, а й де гомосексуалізм є поза законом, куратори свідомо роблять символічний жест, кидаючи виклик місцевим законам, чи вони передбачають, що структура міжнародної мистецької події якимось чином захистить їх? В обох прикладах несподіванка та шок від цензури самі по собі дивували.

На відміну від Сполучених Штатів, Шарджа та Сінгапур завжди відрізнялися критичністю. Коли художники та куратори вирішують працювати в цих культурних контекстах, вони постають перед жорстким вибором: діяти в межах закону чи мати справу із наслідками. Я знаю дуже мало митців, котрі відхилили запрошення працювати в певних країнах, тому що вони не бажають співпрацювати  з режимами, які вони не підтримують. З другого боку, очевидно чимало художників і кураторів обирають працю в країнах, де цензура є  частиною щоденного життя, аби сприяти діалогу та відкритості – це підхід, у кращому випадку, похвальний і конструктивний, а в гіршому – зверхній і колонізаторський. 

Останній найгучніший випадок переслідування митця державою – це, звісно, позбавлення волі Ай Вейвея та близьких йому людей і конфіскація робіт із його студії в Пекіні. Це особливо жорсткий приклад ставлення художника, який завжди чітко розумів, що він робить. Очевидно, що Аю зсередини відоме лицемірство та насильство китайського уряду, для якого цензура – це лише один із видів жорстокої зброї. Він вирішив так спровокувати владу, що тепер став символом опозиції до тоталітарного режиму – і, водночас, його жертвою. Але важливо пам’ятати, що він – лише один із тисячі художників, письменників та активістів із усього світу, яких ув’язнюють через їхні переконання. Попри те, що світ мистецтва спирається на уяву, уявити це для більшості з нас – просто не можливо.


З англійської переклала Жанна Озірна.

Оригінал статті вперше з’явився у Frieze Issue 140, June-August 2011.



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676