Слухати, як росте трава

© Ксенія Гнилицька
"Місто", Ксенія Гнилицька, 2010

У 2011 році Фундація Центр Сучасного Мистецтва відкриває новий етап не лише у розвитку своєї діяльності, а й у функціонуванні некомерційної, експериментальної художньої сфери узагалі. Світова криза різко знизила фінансові ресурси для культурного виробництва – в Україні ж ці процеси співпали з перетворенням сучасного/актуального на просто мистецтво. Однак вищий рівень толерантності та навіть інтересу суспільства до «незвичних» художніх практик не гарантує ані належного рівня та прозорості матеріального забезпечення, ані притомної критичної оцінки актуальних проектів.
«Час Сороса» - тобто доба філантропічної підтримки сучасного мистецтва однією великою західною інституцією з метою «імпорту демократії» у країни колишнього соціалістичного блоку – закінчилась. Натомість у 2000-х в Україні знаходяться внутрішні гравці (Пінчук&Арсенал – приватний капітал, що прагне піару та легітимації) та державний «догляд і нагляд» (якщо користатись метафорикою Р.Е.П.-івського «Патріотизму»). Мотивація цих нових джерел фінансової підтримки та інституційної легітимації невіддільна від ідеологічного замовлення, контролю та домінування – адже ми говоримо про владу і гроші. Тип мистецтва, який формується в Україні сьогодні в якості мейнстрімного, сміливо можна назвати «розважальним контемпорарі».

Нечисленна та інтелектуально потужна й свідома власної позиції професійна спільнота вимушена обрати тактику постійних маневрів і прихованого опору: поступок і компромісів в організаційній сфері (включно з самоцензурою у виборі форми художнього висловлювання – живопис і скульптура продаються, на відміну від інших медіа), однак наступів у сфері символічній, заради реалізації проектів, у важливість яких справді віриться.

Українська ФЦСМ є однією з небагатьох інституцій на пострадянському просторі, які вижили, коли щедре фінансування від фонду «Відкрите суспільство» Джорджа Сороса закінчилось на початку 2000-х років. Тривалий час основними векторами діяльності були міжнародна співпраця та локальна просвіта, включно з масштабними проектами, адже мережа ЦСМів була справжнім центром усього не-спілчанського художнього життя. 

Останні два роки Фундація ЦСМ діє водночас і як спадкоємиця певної історії, і як новаторський суб’єкт у художньому полі. Друга роль, як і все нове й експериментальне, часто наштовхується на нерозуміння навіть усередині власної професійної спільноти. Однак сама логіка розвитку мистецької царини в України вибудовує для ФЦСМ унікальну нішу і навіть місію, реалізувати яку може лише Фундація та її команда – як унікальний конгломерат політичної позиції, інституційного досвіду, міжнародних зв’язків, професійних досягнень і творчої інтуїції.

Сьогодні в світі очевидне розчарування в ілюзіях щодо капіталістичного раю. Навіть сама західна інституційна система хитається під наступом неолібералізму та політики жорсткої економії. А ми ж так довго дивились на цю арт-систему як на модель, зразок для наслідування, який ніяк не вдавалось відтворити у нашому «дефектному» контексті, що забули – наш контекст не дефектний, а унікальний! 

Ми володіємо неймовірно цінним досвідом існування у щонайменше двох економічних і культурних світах, досвідом виживання у цинічному, комерціалізованому середовищі з низьким інтелектуальним рівнем, досвідом культивування нематеріальних цінностей без жодної на те підтримки. І зараз якраз час не відтворювати-повторювати щось, а творити нові форми культурного виробництва, водночас, адекватні нашій ситуації та візіонерські щодо того суспільства, яке ми хочемо мати в майбутньому. Особливо, якщо ми нарешті зможемо глянути правді у вічі й визнати, що структурна позиція сучасного мистецтва в капіталізмі – це роль прирученого критика, резервації для опозиційних думок, яка творить ілюзію демократії, а насправді лише підтримує статус-кво.

Нове українське мистецтво уже має свою історичну динаміку – візуальні експерименти «покоління 87» прорвались крізь закостенілі соцреалістичні матриці, однак залишились, за великим рахунком, у межах живописно-площинного мислення. Покоління 2004 (найяскравішими репрезентантами якого є Р.Е.П. і SOSka) ставить більш політичні завдання і намагається активніше працювати з не-малярськими медіа. Однак в Україні не сталось однієї важливої події: хоча художня тусовка 1990-х перейшла у статус визнаних, знакових митців, чиї роботи продаються на престижних аукціонах, потрапляють у відомі приватні й музейні колекції, представники(ці) цього покоління [1] не обіймають викладацьких посад, а тому між генераціями залишається певна прірва.

Кілька проектів останніх років [2] демонструють ще молодше середовище вчорашніх і сьогоднішніх студентів і студенток, які потрапляють у ситуацію кількох паралельних систем координат. Пройшовши академічну підготовку у художніх вишах, побувавши потім на виставках із кардинально іншим мистецтвом, молодь намагається творити щось альтернативне, але не має шансу отримати якісну і системну критику, працює інтуїтивно, спираючись (знову) на візуальне. 

Фактично в жодного з українських арт-поколінь доби незалежності немає досвіду публічного проговорення, свідомого вибудовування смислових матриць власних проектів, культури їх розділення з публікою та інтелектуалами. Зі свого боку, публіка й інтелектуали досі дивляться на сучасне мистецтво як на декор чи (епатажну) розвагу, не в змозі довіритись його складній символічній, метафоричній мові, яка потребує високого ступеня розумового, емоційного і чуттєвого залучення і відповідальності глядач(а)ки, не наважуючись визнати за мистецтвом роль політичного медіума і продуцента власне нового знання, а не естетичних товарів і задоволень. 

Будь-яка мистецька інституція у цьому контексті зіткнеться з типовим колом проблем, породжених ситуацією: недостатнім фінансуванням, невизначеним статусом у суспільстві, неякісною освітою, низьким рівнем професіоналізму, закритістю і неусталеними правилами комунікації. Комерційна галерея може спробувати балансувати між продаваним живописом заради здобуття матеріального капіталу й експериментальними проектами заради капіталу символічного. Некомерційна ж приречена або на піар певної фінансової сили, або на подвижництво. 

Однак одним із найпозитивніших моментів є те, що сфера сучасного мистецтва вже не центрується навколо лише однієї інституції – гравців стало більше, і у Фундації Центр Сучасного Мистецтва сьогодні немає потреби займатись усім одразу – просвітою,  масштабними проектами із запрошеними «зірками», конкурсами, грантуванням, підтримкою молоді... Ці ніші поволі опановують інші організації – ПінчукАртЦентр, Мистецький Арсенал, Я Галерея, регіональні ініціативи «Дзиґа», «Ізоляція», Харківська муніципальна галерея та (виникаючі) інші. 

Основою порядку денного для ФЦСМ стає критика, історія і політика. ФЦСМ надалі – це інституція-ніж, яка задає гостроту (само)оцінці процесу, є його інтелектуальною рамкою, місцем, де витворюються певні критичні принципи. І це «невдячне» завдання – адже в українському художньому дискурсі немає культури критики, відчуття критики як специфічного типу діяльності, яка оприявнює смислові матриці і політичні жести художни(ків)ць.

Таке суворе дзеркало драматично потрібне мистецькій спільноті, в якої сьогодні з’явилося більше можливостей для реалізації експериментальних проектів — але не для постійних освітніх і дискусійних зустрічей, внутрішньої комунікації, вибудовування і виговорювання власної ідентичності. Усього того, що необхідно Художницям і Художникам як соціальним акторам для розуміння своєї нової ролі в суспільстві та солідарності у межах цієї ролі. Унікальність ФЦСМ сьогодні – саме у потенціалі такої точки референції для професійної спільноти.

Однак роль Критики-Посередниці – подвійна, й інший бік дзеркала може бути прозорим. Прозорим (отже чесним, доступним) транслятором-перекладачем, здатним донести до українського суспільства, що ж мають на увазі ці дивні істоти, богемні генії, епатажні ідіоти, блаженні юродиві… Які говорять іншою мовою, аніж звикла, «об’єктивна», «наукова», «раціональна» вербальна мова. Й тому так важко повірити, що потенціал творення нового знання і нової політичності у цієї болючої, жорстоко правдивої та неймовірно прекрасної, як саме життя, мови не менший, а може і більший, ніж в інших сферах інтелектуальної праці.

Примітки:

1. яких ретельно проінтервйовано в альманасі «Кінець кінцем» (2009)
2. виставка МУХі, організована галереєю «Боттега», Тиждень актуального мистецтва у Львові, програма «Генофонд» Павла Гудімова тощо.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676