Герої нашого часу

© Михайло Каменєв
Александр Володарский ”Здесь тебе не Европа” Перформанс (2010)

Артур Жмієвський у одному з ключових своїх текстів «Прикладні соціальні мистецтва» (2007), який нарешті щойно з’явився українською мовою у першому українському числі часопису «Критика політична», артикулює засади, які видаються важливими для розуміння стосунків, зокрема, українського сучасного мистецтва із іншими інтелектуальними практиками та суспільством загалом. 
Він говорить про тотальне невігластво митців – «геніальних ідіотів»: про хиби й слабкості теоретичної програми в художній освіті, що призводять до невміння митців «перекласти інтуїцію дискурсивною мовою» (Марцін Червінський). Та про відчуження мистецтва від інших інтелектуальних практик через використання мови образів, яка залишається абсолютно незрозумілою для експертів з інших галузей.

Таким чином, Жмієвський окреслює подвійний розрив і відчуження мистецтва. З одного боку, мистецтво відсторонюється від втручання в реальність та творення її через страх відповідальності за наслідки та сором, котрий залишився у спадок від колаборації мистецтва з тоталітарними режимами 20 століття, прикриваючись позірною німотою, а, відповідно, неможливістю комунікації з вербалізованими практиками – політики, науки, літератури тощо. З другого боку, представники інших галузей вперто редукують мистецтво до «естетичної пропозиції», захищаючи себе й суспільство від того потенційно небезпечного знання, яке може нести в собі інтуїтивна природа мистецтва.

Жмієвський також діагностує певний статус кво поміж мистецтвом та іншими інтелектуальними дисциплінами (й суспільством) – коли фактично всі задоволені з анахронічного образу митця «шамана, деміурга, кольорового птаха, трохи безумця, хронічно хворої людини, яка потерпає від лихоманки, від якоїсь невиліковної хвороби», оскільки він «захищає суспільство від справжньої зустрічі з мистецтвом, а, водночас, захищає художника від справжньої відповідальності за власну творчість» [1].

І коли в контекстах максимально уражених прихованим (щоб не сказати витісненим) соромом за роль мистецтва у підтримці тоталітарного радянського/соціалістичного режиму виникають спроби виходу мистецтва із золотої клітки «геніального ідіота» - у формах проблематизації постаті й ролі художника (Алевтина Кахідзе «Я запізнююсь на літак, на який запізнитись неможливо»), нав’язування відкритих дискусій із іншими дисциплінами на суспільні теми («Революційні моменти», «Судовий експеримент»), самоосвітніх проектів («На Підлозі»), акцій прямої дії («Анти-Йолка») та ін. – відбувається справжня перевірка мистецтва.  Коли, за Жмієвським, воно, врешті-решт, постає перед вибором аргументу свободи чи аргументу індоктринації.

Щойно переступаючи межі «золотої клітки» художник стикається із реальністю, яка не збиралась робити кроків йому на зустріч. Адже сміливість нарешті вийти за рамки відведеної дивакувато-безпечної ролі з боку художника не має відповіді ані з боку позахудожнього інтелектуального середовища, ані з боку суспільства. Більше того, зазвичай такий крок зустрічає панічний опір з боку самого художнього середовища, яке починає щосили замуровувати дірку в стінці клітки.

Виходячи на рівень діалогу з реальністю, декларуючи свої наміри втручатися в неї в незвичний і неочікуваний для суспільства спосіб, художник, вочевидь, має бути готовий до того, що діалогу (певний тривалий час) не буде, і що відстоювати не лише свої права цю реальність пізнавати, змінювати, формувати, втручатися в політику, артикулювати політику, продукувати знання, а взагалі - своє право говорити він(вона) буде в статусі не-художника, не-шамана, не-«геніального ідіота». А звичайної людини.

Якщо більше немає клітки, то немає й «кольорового птаха» з усіма привілеями убезпечення, які надавав цей статус. Це і є аргумент свободи. 

Утім, у країні, де свобода – поняття дуже розмите й непевне, часто небезпечне, а подекуди, особливо якщо написати його в лапках і з великої літери, може отримати й взагалі протилежне значення; вільним бути страшно. А вільним художником поза рамками художньої системи – ще страшніше. І тоді з’являється спокуса вибудовувати іншу клітку – уже принципово незолоту, але надійну; спокуса витворити охоронну територію мистецтва, яке буде політично і соціально заангажованим, критичним щодо реальності, але убезпеченим від її – цієї реальності – абсурду й сваволі. Такий собі мандат недоторканності, претензія на білий халат хірурга в обхід ліцензії суспільної довіри на втручання. Це і є аргумент індоктринації.

Перевірка мистецтва тут відбувається не лише спокусою втечи з однієї клітки в іншу, менш гламурну, але не менш закриту й убезпечену. Головним чином, йдеться про те, що власне художній спосіб взаємодії з реальністю та продукування нового знання полягає у неможливості відстороненої позиції. Художник може реальність тільки проживати, а будь-яка позиція більш чи менш зовнішнього спостерігача – це ілюстрація.

Перевірка мистецтва – тотальна. Не можна бути трошки вільним, не можна бути однією ногою в клітці, не можна бути наполовину індоктринованим. Це перевірка відповідальності. Перевірка страхом за соціальний і політичний ефект мистецтва в суспільстві, яке до цього не готово і цього не хоче, активно заганяючи мистецтво в естетичний кораль. І справа, вочевидь, не в тому, щоби позбутись страху, а в тім, аби прийняти та артикулювати його, тим самим взявши на себе відповідальність і за страхи, і за результати мистецьких інтервенцій.

*

За останні кілька місяців в Україні відбулось дві, як на мене, вкрай важливі дискусії про роль і місце митця в культурному контексті країни та в суспільстві загалом. Важливість їхня полягає не так у конкретних проектах та постатях, довкола яких розвивались (і досі розвиваються) ці дискусії, а в тому, як вони резонують в проблематичному полі «естетизації»/емансипації мистецтва, а також у тому, як відображають стосунки мистецтва з іншими інтелектуальними царинами.

Одна дискусія розвивалась довкола роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Друга – довкола відправки блогера Олександра Володарського у виправний центр №132 під Києвом (за імітацію статевого акту під Верховною радою восени 2009 року в рамках акції протесту проти Нацкомморалі).

Переказувати всі перипетії романної епопеї – справа монументальна і невдячна [2]. Коротко зазначу лише основні віхи, критичні для розуміння, власне, дискусії: після 20 років публічної мовчанки поетка Ліна Костенко, одна з великих фігур української літератури, написала перший в своєму житті роман; роман дістав суспільний розголос, неспівставний із реакцією на жоден  інший літературний твір (70 тисяч накладу; на зустрічі з Ліною Костенко в оперних і драматичних театрах міст України стояли небачені черги, в залах був повний аншлаг); критика зустріла роман доволі прохолодно, подекуди просто розгромно; після чергової критичної дискусії довкола роману у Львові, поетка скасувала решта своїх поїздок країною, зокрема категорично відмовилась приїздити до Львова; львів’яни написали покаянного листа, просячи в поетки колективного вибачення...

Дискусія довкола Костенко цікава двома моментами: по-перше, тим, що доволі скоро вийшовши за рамки літературної критики твору, вона перетворилась на дискусію довкола постаті Поета (поетки, в цьому випадку) та його(її) ролі в сучасному українському суспільстві. А по-друге, тим, що попри нечуваний для мистецького проекту розмах дискусії, котра зачепила всі українські ЗМІ, всіх найважливіших літературних і не тільки критиків, письменників, журналістів, всі соціальні мережі, та попри актуальність обговорюваного питання – ролі митця в сучасному суспільстві – для візуального мистецтва (яке доволі регулярно в різних формах і проектах намагається його досліджувати), у, власне, мистецькому середовищі дискусія довкола ЛВ (себто Ліни Василівни) не мала практично ніякого резонансу – ані публічного (хоча б на рівні перепостів у Фейсбуці), ані приватного (на рівні приватних дискусій та запитань).

Тим часом, справа Володарського здійняла чергову хвилю публічних протестів після того, як 28 лютого він у своєму блозі оголосив, що майже через півроку після оголошення вироку його відправляють-таки в місця тимчасового обмеження свободи. Переказувати деталі цієї історії також без сенсу, оскільки, по-перше, практично вся інформація викладені у Володарського на блозі. А по-друге, власне для мистецького середовища – ця справа «своя», пережита зсередини, оскільки минулого року левова частка дискусій довкола справи Володарського стосувалась, власне, того, «чи має художник право». [3]

Нинішній виток дискусій цікавий не лише очікуваною активністю художнього середовища на підтримку Володарського та обуренням ширших інтелектуальних кіл на адресу системи, в якій крадії їздять на джипах, а художники їздять «на хімію». А й тим, як він артикулює проблему стосунків митця і критичного мистецтва та суспільства.

*

Стосунки українського суспільства і літератури замішані на романтичному східноєвропейському спадку, де література здебільшого виконувала роль політики. А постшістдесятницький пострадянський інтелігентський спадок несе в собі цілий спектр поваги до поета/письменника-опозиціонера – від колекції непрочитаних томиків на поличках до гупання на коліна перед велетами духу. Напевно, не випадково поет в Україні часом виявляється «більше, ніж поет». 

Цілі покоління сучасної української літератури – від Андруховича до Жадана, від Жадана до Карпи, від Карпи до Софії Андрухович – доволі довго боролись із цією своєю романтичною «золотою кліткою» суспільних очікувань. При цьому завжди, по суті, лишаючись більше, ніж поетами: найзатребуванішими й найпопулярнішими колумністами в ЗМІ сьогодні є саме письменники, які постійно, активно й заангажовано заходять на територію політики, маючи там своє слово.

Парадокс в тому, що через 20 років після вибору літературної свободи, якби Костенкової образи й скасування туру не відбулося, його слід було би вигадати, аби львівська громада, а за нею всі інші небайдужі громади України могли буквально чи віртуально впасти на коліна перед велетом духу, аби могли «витерти порох зі своїх підошов і оновитися душею». Аби знову могли стверджувати, що «прийшов Поет, аби показати людству шлях до визволення від бруду й фальшування, цинізму й міщанства». А його скривдили.

А також для того, аби, врешті-решт, так ясно постала механіка конструювання сучасної «золотої клітки» – постання з митця культурного Героя, наділеного всіма жаданими в суспільстві чеснотами: опозиційності до режиму, однак при цьому незаангажованості в політику, моральної чистоти, здатності мобілізувати суспільство на справедливу, але тиху (!) боротьбу. Художня діяльність Героя малорелевантна і тому художній критиці піддаватися не може і не мусить. Герой є Поетом навіть не так тому, що колись насправді ним був, а тому, що в суспільстві сьогодні знову вакантна позиція Поета. Мабуть, тому, що суспільство настільки не ідентифікує себе із наявною політикою, що уявна політика (чи політика уявного) знову переміщується у сферу літератури.

Але все це – конструкція і деконструкція, героїзація та емансипація – відбуваються цілком і повністю в публічному полі, в тій суспільній реальності, з якою українська література так старанно працювала впродовж останніх років. Це публічний інтелектуальний критичний діалог, формотворчий для суспільної реальності (навіть якщо подекуди він переходить то в монолог, то в скандал, навіть якщо суспільство до кінця цього ще не усвідомлює). Це ключовий кейс, винесений у міждисциплінарне дискусійне поле. Єдине, кого там немає - це художників.

*

В той-таки час ключовим кейсом в мистецькому полі знову стає справа Володарського.

Я розумію, що заходжу зараз на дуже непопулярну і доволі небезпечну територію, бо в мистецькому середовищі непідтримувати підтримку Володарського – уже навіть не поганий тон, це просто нерукоподавана справа (якби тут справді існувало принципове нерукоподавання). І саме це в ситуації з Володарським видається найцікавішим. 

Адже вже давно не йдеться про мистецькість чи немистецькість того, що відбувалось під Верховною Радою (і за великим рахунком, ніколи й не йшлося), не йдеться про абсурдність і корупційність української судової системи (бо що тут обговорювати – так і є), навіть про справедливість чи несправедливість вироку вже не йдеться. 

Одностайність підтримки й обурення несправедливою системою та – головне – відсутність критичної позиції демонструє фактичне відгороджування території, на якій заангажоване й політичне мистецтво протесту, втручаючись в несправедливу політичну й суспільну ситуацію, прагне не підпадати під її несправедливі закони й бути де факто недоторканим. Звісно, будь-яка загроза підпадання під дію української пенітенціарної системи має бути максимально опротестована. Втім, чи означає це проведення демаркаційної лінії з боку самих художників і заангажованого мистецького середовища: на одному боці підтримка Володарського, на іншому – в’язниці для художників (фактично, колаборація з режимом)? 

За великого сприяння самого Володарського, який через власний блог спочатку власноруч, а тоді за допомоги друзів, витворює цілу систему власної підтримки від збору коштів до готовності до «акций солидарности в ультимативной форме, если связь со мной вдруг окажется нарушеной более чем на день (чего в условиях «ограничения свободы» быть не должно)», постать постраждалого від системи блогера-митця героїзується – з усіма необхідними атрибутами: недоторканністю, приписуванням моральної чистоти, наділенням владою мобілізувати спільноту в акціях справедливого протесту, поділом спільноти на своїх і чужих. 

*

Цікавим чином сьогодні співпали в часі Герой-поет і Герой-митець. Героїзація – це завжди геттоїзація, геттоїзація певних суспільних страхів, виокремлення особливої території з відмінними спеціальними правилами. Герой бере ці страхи на себе і символічно долає їх, даючи надію на те, що з цими страхами не доведеться стикатись самій спільноті. 

Цікаво також, якою різною є реакція різних інтелектуальних спільнот на раптову актуалізацію постаті митця-героя, на що просто необхідно звернути увагу, коли українському мистецтву сьогодні дійсно йдеться про подолання символічної німоти та про активне ангажування із реальністю. 

Бо наразі, обережно відкриваючи дверцята золотої клітки, українське мистецтво озирається. Клітка дійсно не така вже й золота. Однак заангажованість у політику в цій країні вимагає великої сміливості. Відпустити руки і зробити крок на зовні означає стати таким, як всі, стати звичайним, підсудним, підвладним критиці не лише зсередини, а, що значно гірше, зовні – тобто із середовищ і дискурсів, які мови не лише критичного, а й будь-якого мистецтва традиційно не розуміють і наразі також не розуміють, навіщо їм таке розуміння. Це означає, що дверцята клітки за тобою закриються і якщо захочеться назад, решта активно випихатимуть тебе назовні, щоби не поширювати вірус. Це означає нав’язування діалогу, в якому тривалий час не буде діалогічності, та вихід сам-на-сам із інтелектуальними царинами, які не сприйматимуть тебе за (гідного) опонента чи колегу. 

Та чи є інший вихід із ролі «геніального ідіота»? Звісно, якщо таке питання взагалі стоїть на порядку денному.


Примітки:
[1] Артур Жмієвський. «Наступна революція відбудеться у віртуальній реальності». Критика політична: Політичні наркотики, №1, 2011.
[2] Важливі для розуміння ситуації  тексти, на мою думку – тут, тут, тут і тут.
[3] За акт протесту проти дій Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі у формі імітації статевого акту під Верховною Радою блогер Олександр Володарський був визнаний винним у хуліганстві, вчиненому групою осіб (ст. 296 ч. 2 Кримінального кодексу України), та був засуджений до року позбавлення волі у колонії. Вирок суду Олександр Володарський  планує оскаржити в апеляційному порядку. 
В коментарі «Телекритиці» юрист Інституту масової інформації Роман Головенко зазначив, що Олександрові Володарському могли дати більший строк: «За прилюдне злягання в нас садять (навіть до 4-х років тюрми, а не обмеження волі), зокрема, це наводиться як приклад групового хуліганства у коментарі до Кримінального кодексу і, по моєму, немає великої різниці - була то імітація чи все було насправді».



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676