Філософія та перформанс

© Walters Art Gallery, Baltimore
Жером Жан-Леон "Діоген" полотно, олія (1860)

Почнімо з назви. Нею я хочу показати: явище, котре сприймається вже цілком звично для сучасного мистецтва (хоча від цього воно не стало більш зрозумілим), може дістати своє інтерпретаційне продовження в тих сферах, які, в свою чергу, неабияким чином “включені” в механізми провадження того, що ми нині називаємо перформансом. І передовсім маю на увазі філософію. Отже, те, що видається винаходом ХХ сторіччя в мистецтві, має давню традицію в філософії.
Втім, хочеться говорити про філософський перформанс. Що ж це таке? Чи, взагалі, припустиме подібне словосполучення? Чи не суперечить воно ідеї філософської рефлексії й аналітизму? Аж ніяк, оскільки порушує питання засобів (наочного) провадження думки. Для нас філософський перформанс – це сукупність дій і висловлювань, які провокують (потенційного) глядача/читача до власного осмислення ситуацій та явищ.
 
Традиційно ми розмірковуємо про філософію як про діалог, для якого навіть необов’язково мати кількох учасників. Це може бути хоча б і розмова з самим собою.

Першим філософом діалогу вважається Сократ. Власне кажучи, Сократа можна вважати також одним із перших перформерів. По-перше, це стосується його зовнішності. Адже, згадаймо, для мистецького перформансу дуже багато важить тіло та його вигляд. Разом з тим відома неприваблива зовнішність Сократа. Приміром, в “Бенкеті” Платона можновладець Алківіад говорить, що Сократ схожий на силена, тобто – демона, сатира, супутника Діоніса. Щоправда, Ніцше називав Сократа принципово немистецькою людиною за його відданість діалектиці. Та хто сказав, що для сучасного перформера не важливий раціональний вимір?

Та продовжимо. Отже, вже вигляд Сократа мав візуально подразнювати оточення. Крім того, люди з подібною зовнішністю в культурі виконували роль блазня чи юродивого – одним словом, такого собі трикстера, чия схильність до перформансу видається очевидною. Однак це тільки зовнішня атрибутика перформансу. Головною є метода Сократа. Насамперед, це його іронія. Вміння жартувати над людською (в тому числі і власною) недолугістю та зарозумілістю. Свої “перформанси” Сократ влаштовував на міському майдані, вступаючи в суперечку з будь-ким охочим. В ході цього дійства Сократ імітує (це ніби одна з головних особливостей перформансу) процес народження, точніше допомагає істині народитися (маєвтика). Тобто не виказує істину безпосередньо, а формує можливу оптику для її виявлення.

Але Сократ був майстром не тільки, сказати б, діалогового перформансу. Він чудово давав раду з мовчанням. Той-таки Алківіад говорить, що під час осади Потидеї Сократ (який брав участь у війнах Афін) настільки занурився в самоспоглядання, що простояв майже цілу добу, обпершись на спис. Ймовірно, цей перформанс було б цікаво спостерігати, особливо зваживши, наприклад, на відому композицію для фортепіано Джона Кейджа «4' 33''» (1952), адже рівно стільки тривало виконання ним “тиші”.

Дещо інший вимір ідеї філософського перформансу можна спостерігати в софістів. Ми звикли вважати, що софізми – це свідомі помилки, які (за аналогією з комп’ютерними вірусами) впроваджуються в мислення своєрідними “інтелектуальними злочинцями” з метою “інтелектуального ошуканства”, тобто щоби нас спантеличити. Втім, чому б не вивчати помилки нашого мислення? Справді, таке дослідження може продемонструвати лакуни нашої нечулості до того, що говорять нам і про що кажемо ми. Ми вже звикли також і до словесної еквілібристики на телебаченні в численних ток-шоу, під час яких неможливо з’ясувати, хто бреше, а хто говорить правду. Найкращі “ліки” від такого словоблудства видумав софіст Кратіл, який після слів Геракліта, що в одну й ту саму річку неможливо увійти двічі, взагалі мовчав або (як витончений перформер) тільки багатозначно рухав пальцями, немовбито дорікаючи в такий спосіб Геракліту, що до ріки взагалі увійти неможливо.

Ще більше прикладів “перформативності” спостерігаємо в так званих сократичних школах. Відомий широкому загалу філософ-кінік Діоген у якості філософської аргументації використовував публічні дії та вчинки. Він міг привселюдно справити природні потреби чи займатися мастурбацією при цьому приговорюючи: “От так би над голодом панувати”. В сонячний день Діоген ходив містом з ліхтарем і казав, що шукає людину. А коли кричав на майдані “Агов, люди, сюди!” й до нього збігався народ – він розганяв їх патиком, приказуючи: “Я ж кликав людей, а не мерзотників”. Коли Платон дав визначення: “Людина – це тварина з двома ногами без пір’я” – Діоген обскуб півня й кинув йому під ноги зі словами: “Ось твоя людина”.

Цих прикладів є сила-силенна, а тому не дивно, що відомий сучасний перформер Олег Кулик наслідував приклад Діогена-кініка (кінос – від грецьк. собака) в своїх перформансах “Людина-собака” (цікаво, що в ХІХ столітті філософ-мізантроп Артур Шопенгауер наприкінці життя прогулювався вулицями, спілкуючись винятково зі своїм псом так, ніби тварина його розуміла. А коли пес, бува, наслідить після себе, філософ йому говорив: «Ох, ти ж і людина!»). Властиво, однією з особливостей перформансу сучасних і стародавніх кініків є маніфестація свободи, яка, вочевидь, мала би бути не тільки осмислена, але й приміряна до конкретних дій і вчинків людини. Разом з тим вони загострювали питання про межі цієї свободи.

Традиція перформансу не уривалася й у пізніші часи. Щоправда, тут немає тієї філософської оформленості, яка б втілювалася в конкретній персональності. Але на загальнокультурному рівні елементи перформансу були властиві середньовічним містеріям, бродячим акторам, вагантам і трубадурам чи загалом традиції карнавальної культури, в дійствах якої брали участь клірики й посполиті. Особливої уваги заслуговує постать Франциска Асизького, проповіді-перформанси якого були спрямовані не тільки до людей, але й до соціально відкинутих прокажених або й просто до «братів-круків», «братів-голубів», горобців, зміїв, придорожніх хробаків.

У новочасну добу філософських перформансів не поменшало. Чого тільки вартий заклик Канта публічно користуватися власним розумом. Щоправда, робити перформанси починають витонченіше, з використанням вербальних засобів, які за визначенням вважаються ніби лише супровідним елементом. Так, Ніцше експериментує зі стилями, словами, філософує молотом, провокує читача, вдягає маски, вимагає уподібнюватися танцюючий зірці, називає себе динамітом тощо. Все це ознаки перформансу, який відбувається на сторінках праць і в людській уяві. Інша справа, що знайшлися виконавці до буквального прочитання подібних закликів і почали ставити експерименти-перформанси на мегарівні, наприклад, з перебудови світу чи конвеєрного знищення людей.

Хоча традиційний перформанс в сфері знання не зникає (згадаймо, як на прохання фотографа Айнштайн висолоплює язика), втім, виникає специфічна особливість: ознаки перформансу оприявнюються в мові. Так, Людвіґ Вітґенштайн звернув увагу, що мова розвивається за цілком несподіваними сценаріями, уподібнюючись до того, що він назвав «мовними іграми». Це не ситуація, коли нам хочеться трохи розважитися, побавитися в перформанс, вигукуючи слова. Натомість це – виконання й віддавання наказів, описи предметів, інформація й міркування, вигадки, гра в театрі, спів, жарти, розв’язування задач, переклад і багато, багато, багато чого іншого. Це дало підстави Джонові Остіну виокремлювати «перформативи» в людській мові, які відображають рівнозначність виконання дії. Наприклад, коли під час шлюбної церемонії хтось говорить: «Я згоден взяти цю жінку за дружину!».

Однак висловлене в мові – не панацея. Позаяк почасти ми втрапляємо в ситуації, коли мова нам зраджує. Не тотожна вона й актам мислення. Щоби виникла думка, говорив Мераб Мамардашвілі, мусять бути виконані якісь невловимі умови. Проблему мислення він пов’язував з постійним подоланням ситуації доконаного стану речей, коли непомітно для нас наші ж думки можуть набувати подоби мислення.

Тоді важливим моментом мислення стають несподівані речі, як-от кінетична мова (мова жестів), будучи важливим фактором смислотворення. Приміром, Олексій Лосєв виокремлював певні «танцювальні структури» деяких філософських текстів. Дві його аспірантки за допомогою танцювальних рухів якось відобразили сюжет діалогу «Парменід» Платона.

Можливо, тому перформанс – це можливість постійного народження думки, процесу, який неможливо перервати (не буквально, звичайно, а символічно), щоби щось не втратити. Відтак питання «Що таке перформанс?» є надзвичайно важливим завжди й особливо тепер для нас. Адже як сприймати події та вчинки в сучасному суспільстві? Обмежують вони нас чи, навпаки, розкріпачують? Чи існують для нас теми-табу? Чи лишилось для нас сприйняття тіла таким самим як колись, ба більше, чи є воно тим самим в інших культурах? Власне, тому я лише формулюю ці питання. Залишаю їх без відповіді. Це не означає, що їх не існує. А лише те, що над відповідями робота мусить провадитися невпинно в філософсько-мистецькому полі.

Рассел Елсі  "Смерть Сократа"  (1986)Джон Вотерхаус  "Діоген" (1882)Любов Попова "Портрет філософа" (1915)Оноре Дом'є "Сократ и Аспазія"Жан Дельвіль "Школа Платона" (1898)

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676