Мистецтво як праця

voinАндрій Сагайдаковський. "Воїн". Цими днями у Варшаві закінчились «Українські новини». Проект, який показує мистецтво певного періоду певної країни за кордоном є подією, котра викликає багато очікувань у місцевому художньому середовищі, особливо якщо ця місцевість – периферія з тисячолітнім стажем. Однак "Українські новини" не назвуть "головною подією року в українському мистецтві". Виставка не збере "шквал схвальних відгуків у пресі" і не "дасть поштовх міжнародній кар’єрі молодих художників". А, ну і так, вона вже зовсім точно не покаже, яка калиново-вишивана наша ненька (як, напевно, хотів би невідомий патріот, який порадував Нікіту Кадана, зробивши йому зауваження за російськомовність виступу на відкритті). І я незмірно рада такому "фіаско". Адже проект дає можливість помислити про значно цікавіші речі.

Хроніка зарубіжних виставок добре показує порожнє місце України на геополітичній мапі. Досі нашим мистецтвом цікавились тільки найближчі сусідки – Росія (“ЯКЩО / ЕСЛИ / IF”, курована Єкатериною Дьоготь у PERMM Museum of Contemporary Art, 2010) та Польща ("Степи Європи", куратор Єжи Онух, 1993, Замок Уяздовський, Варшава, "Український зріз", куратор Влодко Кауфман, Варштати культури, Люблін, 2010). Подібні проекти зазвичай мають типову мету – показати головні тенденції розвитку локального мистецтва, найцікавіші постаті та явища, основні теми. І тому неминуче залишають щось "за бортом", спотворюють образ дійсності, яка проглядає крізь мистецькі роботи. Відмова від описаного підходу є ігноруванням негласних звичаїв мистецької царини, а отже, може сприйматись як невдача. Джудіт Галберстам у "Квір мистецтві невдачі" говорить про такий "провал" як про альтернативний шлях розвитку у світі, де успіх прирівнюється до заможності, а виконання цехових правил дисципліни і дотримання усіх критеріїв "науковості" прирікає на неоригінальність.

Якщо говорити про мистецтво, то виставка, яка може видаватись невдалою з точки зору репрезентації локальної художньої сцени, може також виявитись шедевром іншого жанру. Наприклад, вражаюче чесною і по-своєму поетичною оповіддю про Україну. Чи обнадійливим коментарем про мистецтво. І мушу визнати, такий підхід настільки співзвучний моєму переживанню мистецтва як такого, що я пробачаю "Українським новинам" навіть недорепрезентованість жіночих голосів. Точніше, не пробачаю, а відчитую як логічну частину оповіді.

Якось у Будапешті я пережила несподівану мить взаємної людської відкритості і довіри до світу. Ми з подругою їли фалафель. У скромній харчевні з’явились два музиканти і почали щось собі грати, а ми через якийсь час – танцювати. Хлопці підбирали американські рок-балади так, щоб кожна була реплікою до нас. Дуже теплий момент зустрічі і буття разом, який було б неможливо отримати за гроші, істинний і повчальний. Щось подібне відбувається під час контакту з добрим мистецтвом – з одним але. Це «але» я все більше схильна визначати як працю, яку можна розпізнати саме як працю по важкій втомі – такій, яку ми з подругою відчули у той же день, оглянувши по танцях «Оголеного чоловіка» у музеї Людвіга.
 
Під контактом маю на гадці не лише оглядання та інтерпретацію. Це коли дозволяєш мистецтву статися десь глибше за свідомість, зачарувати – але не розважити казкою, а вказати на ті внутрішні хитросплетіння, які потребують аналізу. Така діяльність перетворюється з приватного дозвілля на суспільно значущу справу. Я б назвала її тренінгом з громадянства.

У пост-індустріальному, інформаційному, інтелектуальному – як його назвати, те суспільство сьогодні-майбутнього, постійна світ- і само-рефлексія стає чимось на кшталт громадянського обов’язку. Якщо ідеалом є колективне співжиття з планетою, економічне планування та пряма демократія, в сенсі вирішення організаційних питань усім людством шляхом консенсусу – то й ідеал людини передбачає постійне самовдосконалення, значну загальну обізнаність, а не лише у вузькій професійній сфері, відповідальність і готовність узгоджувати власні інтереси зі спільними.

У такому суспільстві сьогодні-майбутнього мистецтво стає формою дізнавання, відмінною від літератури як суголосся досвіду чи наукових праць, з якими знайомишся з професійної потреби, заради усвідомленого інтересу. Мистецтво зберігає можливість несподіванки і приголомшення, зіткнення з тим, що приховане чи небажане. Воно більше не є формою естетично-інтелектуальної розваги.

З цієї точки зору виставка у Варшаві була відром талого снігу, вихлюпнутим в обличчя. Я ще не бачила країну такою – бо ніколи б не захотіла побачити, і тільки завдяки Мареку Гожджієвському – довелося. Куратор, залишаючи за художницями і художниками значну свободу, створив колективну думу про Україну, в якій відчувається його, кураторська, симпатія і навіть емпатія, і небайдужа чесність усіх автор(ів)ок проекту. Як на мене, це сміливе політичне рішення – показати не мистецтво якоїсь країни (а отже, вилучити його з контексту, якоюсь мірою деполітизувати, перетворивши на цікавинки у вітринах етнографічного музею), а країну як таку.

Україну, її землю і людей, було добре видно. Її фундамент – не Трипільску культуру, і не УПА зі стахановцями, а побутову знедоленість та ідеологічний абсурд 70-80-х, які відклались глибокими травмами, що поколіннями передаються від батьків дітям, як і житла в будинках, оздоблених рожевою плиткою "кабанчик" і синіми лампасами коридорів. Марні надії й трагічні передчуття 90х. Тут Схід і Захід разом, а мовне питання і національна ідентичність займає своє справжнє місце – маргінальне, у порівнянні з відмиранням індустріального минулого і неоліберальними покручами сьогодення, міцно приправленими патріархатом та релігійним консерватизмом. Бідність. Безперспективність. Спаралізоване чекання на краще. Україна втомлена і безлика, по степам її не скачуть на конях спраглі волі козачки, у містах не ставлять трудових рекордів, в університетах не буяє вільна думка. А самі степи, міста і університети продаються.

Це значний особистісний виклик – написати про виставку з такої точки зору, який спонукає мене далі думати про мистецтво як працю. Я багато спала і хворіла, відкладала текст, верталась і знову засинала на клавіатурі, бо думати про Україну, як вона побачена через мистецтво, у чесність якого я вірю – травматично. Справа не в тому, що це моє професійне заняття, і може я собі просто лінива. А в тому, що мистецтво, вибудуване як оповідь на певну тему, ставить тебе лицем до лиця із тим, що радше волієш не бачити.

Тому я добре розумію подругу, обурену виставкою, яка воліла, щоб показали і щось хорошого, що є в Україні. Але коли задаю собі питання, що наприклад, то в голову приходять тільки рослини, зелень, яка "росте поміж надбаннями і втратами, незалежно від того, хто її доглядатиме, незалежно від того, на чиїй вона території, і які там у нас проблеми, і що там у нас за історії", як писав Сергій Жадан. Усе людське видається мені спотвореним – бо навіть найпрекрасніші ініціативи й найталановитіші люди деформуються деградуючим контекстом. Якщо навіть слова "батьківщина" і "свобода" вимовляються через внутрішню паузу…

Однак, хоч і розуміючи подругу, я б не поставила автор(к)ам вимоги показати «щось добре». Це вже наче всі і так знають, що сучасне мистецтво не повинно бути гарним. Однак певні вимоги до естетичності його виконання зберігаються, як і до інтелектуальної наповненості – за моїми спостереженнями, такого безпечного формату, який дає можливість порозумувати за бокалом вина і відчути причетність до високої культури. Так зазвичай інтерпретуються роботи Жанни Кадирової. Дивовижно, але у думі "Українських новин" її "Діаманти", виставлені аналогічно до "Синьої панелі" Вови Воротньова трохи згубили свій поп-артівський флер, і набули політичного звучання як символ місця свого походження, з усіма його євроремонтами, дурною помпезністю, багатством на показ – ціною внутрішньої порожнечі.

Мистецтво, яке направду дотикається до проблем свого контексту, змушує дивитись водночас назовні і всередину, що такого злого є навкруги, і які блоки є у власній психіці, де замикає, що болить – однаково не вітається лівими, правими, інтелектуал(к)ами і не дуже, і навіть феміністичними кураторками, як свідчить нещодавній випадок з роботами Вікторії Ломаско і Умной Маши. Однак саме таке мистецтво, яке має пережити "і душа, і розум, і тіло", не розважитись і не відпочити, а втомитись як по добротній роботі – це своєрідна ментальна гігієна, одночасна шокова психотерапія і світ-рефлексія – виклик, справляючись із яким стаємо кращими громадянками і громадянами, обізнанішими, відкритішими і здоровішими.

Що дали особисто мені "Українські новини", крім заціпеніння від жаху? Я все шукала там народних героїнь і героїв, спільноту, тих співгромадян/ок, яким я зможу щиро довіритись, як музикантам у будапештській фалафельній. Але люди тут як припорошені, напівживі, у полоні ідеологій. Жінки, які мають час тільки коли спить чоловік, які чекають на фото Івана Мельничука, чекають у картинах Ксенії Гнилицької. Чоловіки, перетворені на живописні абстракції чи міфологічних істот, деякі з них наділені репресивною владою – як чиновники, котрі закривали виставки (на відео у залі ЦВК), чи олігархи, незримо присутні через "Коліївщину" Вови Кузнєцова, версія якої була у ПАЦ, і "Листи" Алевтини Кахідзе [1]. Направду живий тільки "Воїн" Андрія Сагайдаковського, ця усміхнена буддистська дитина, яка, хочеться вірити, є в кожному і кожній із нас, яка, хочеться вірити, може прорости так, як інколи проростає тонка трава крізь асфальт.

Обіцянка майбутнього по(в)стання проглядається крізь людську припорошеність снагою та відданістю самих художників і художниць. Для мене відкриттям виставки, обнадійливим та надихаючим, стали архіви SOSk-и та Худради, документи, які наглядно і сконденсовано засвідчили, що волонтерські колективи продукують висловлювання високої інтелектуальної напруги і творять середовища. Практикують громадянство – для себе, і для потенційних спів-переживачок такого мистецтва.

Однак ще тривожить, чи не одна я така глядачка у Варшаві? Яка знає всіх автор(ів)ок, контекст робіт, їхні історії, може зв’язати все у колективну оповідь, розуміє, що у ній означає "Папа, шлем давит" Гнилицького. Віддана мистецтву і з запасом часу на його переживання, на роботу з фрустраціями. Що побачать через цю виставку, з її браком пояснювальних матеріалів, прості зацікавлені? Здогадуюсь, поріг розуміння в самій Україні був би не набагато вищим.

Це повертає до переживання мистецтва як форми дізнавання та вдосконалення у суспільстві сьогодні-майбутнього, іншими словами – форми не відчуженої, особистісно і суспільно значущої праці. На яку треба, насамперед, відмова від сприйняття мистецтва як розваги та транслятора правильних ідеологічних повідомлень. А також значні базові знання, готовність до співпереживання і роботи з небажаним, у тому числі у собі, і, головне - час. Коштовність у реальності, де час – це гроші, а гроші – мірило всього. Хіба суспільство сьогодні-майбутнього прийде на поміч мистецтву – змінюючи його соціальний статус, створюючи умови для його творення і переживання, розпізнаючи його практичні громадянські уроки – на шляху до щасливого майбутнього.

Примітки:
1. Протагоністка відео Алевтини Кахідзе випадає з цього переліку, вочевидь тому, що я розпізнаю в ній дієву суб’єктку, авторку, яка свідомо вдається до маскараду ідентичностей, аби виявити їх репресивну суть.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676