Маски Шерман і Монро

monro-sherman Виставка робіт Сінді Шерман відкрилася у Даллаському Музеї мистецтв того ж дня, коли артистична спільнота була шокована звісткою про загибель російського художника Владислава Мамишева-Монро. В історії смерті Монро вражало те, наскільки коло його колег було схильне коментувати загибель митця у горезвісному басейні на Балі як чергову зрежисовану й розіграну ним роль. Наприклад, спогади Ольги Свіблової про те, як Монро пропонував для аукціону свою фотографію з наповненим отрутою кубком в руках. Або історія, як напередодні він попросив у дизайнера костюмів московського "Політеатру" вбрання Офелії, пояснюючи, що це єдине амплуа, яке він ще не спробував утілити в новому фотопроекті...

Намагаючись розтлумачити трагічний збіг подій своїм друзям і захопленим прихильникам творчості Шерман у Техасі, я вдавалася до єдиного влучного, як мені здавалося, прийому. На запитання "Хто такий Влад Монро?" я відповідала у стилі названих художників: "Це російська Сінді Шерман". Ця фраза викликала у мене масу теоретичних хвилювань стосовно апропріації культурних кодів та статусу особистості в сучасній візуальній культурі. Російський Монро та американська Шерман змушували мене приєднатися до карнавалу і обмінюватися масками, плутаючись врешті між тим, де копія, а де оригінал: Монро – це Шерман, Шерман – це Монро, Монро – це Путін, Гітлер, Любов Орлова, Карл Лаґерфельд, Шерман – це ще й Морімура, Морімура – це Фріда Кало і знову Монро...

Творчість майстрів перевтілення Сінді Шерман і Владислава Мамишева найвиразніше можна описати через історію їхніх ролей. Їхній стиль – це гра з міфологічним і архетиповим вимірами культури, під час якої художники приміряють на себе образи знаменитих і видатних людей, немов шамани в первісних племенах оперують ритуальними масками. При цьому головна інтрига для глядачів полягає в неможливості побачити справжню Сінді Шерман за її численними вигаданими персонажами або відчути, хто такий Влад Мамишев-Монро у момент втілення своїх ролей.

Сам Монро, скажімо, стверджував, що його образи – це зовсім не ролі: "Коли я роблю копію іншої людини, в мені відключається справжній я і заселяються, зазвичай, персонажі, яких уже немає серед живих..." [1]. Такі сеанси «переселення душ», за словами художника, могли тривати до 10 хвилин, після чого настрій і відчуття автентичності безслідно зникали з його тіла, а відповідно – з фотографій.

На відміну від Монро, Сінді Шерман ставить перед собою конкретні завдання у моменти перевтілення: «Коли я готую кожного свого персонажа, я повинна усвідомити, проти чого я працюю. Люди будуть вдивлятися в мій грим і костюми у пошуках спільного знаменника, чогось упізнаваного. Я ж намагаюся змусити глядачів зрозуміти щось про себе у моїх роботах, а не про мене особисто» [2].

Прикладом цієї логіки є персональна виставка художниці в Даллаському музеї, яка до цього була представлена в MoMA та Музеї сучасного мистецтва у Сан-Франциско. Експозиція побудована навколо 7 тем, які наскрізно проходять через серії фотографій Сінді Шерман. Серед проблем, які досліджує художниця – маніпуляція образом за допомогою комп'ютерних технологій; інтерпретації кінематографічних сюжетів; цитування образів з історії мистецтва; загравання зі світом модної індустрії та глянцевих журналів; образ жінки в сучасній масовій культурі; тема небажаного й невідворотного старіння (навіть в аристократичних умовах); сексуальність із погляду фобій, шоку та травматичних уявлень; маскарад і фантасмагорія.

Влад Монро та Сінді Шерман промовляють до глядача з території образу, створюючи при цьому своєрідну карту ідентичностей сучасної культури. Але рухають ними різні сили, через які Шерман і Монро неможливо звести до "спільного знаменника".  Ця стаття могла б слугувати ескізом для концепції виставки, присвяченої стратегіям перевтілення в сучасному мистецтві – прийому, який попри зовнішню схожість може виражати абсолютно відмінні фігури думки.

Влад Монро і Сінді Шерман – це метонімія і метафора сучасного мистецтва. (Говорячи мовою літературних тропів, метафорою буде, наприклад, висловлювання "фотографії оживають на сторінках", а метонімією – "музей оживає", якщо йдеться про людей, які приходять до цього музею.)

У метафорі певні поняття розкривають значення інших через асоціації, інтуїтивне розуміння схожості неподібних на перший погляд предметів чи явищ. Ми наче розгадуємо загадку, підключаючи свою фантазію та образне уявлення – і визнаємо при цьому якусь нову реальність.

Сінді Шерман у своїй творчості застосовує саме такий прийом. Вона ніколи не переодягається в Марлен Дітріх, коли працює з темою кіно, чи в Опру Уїнфрі, коли створює образ жінки з телевізійного шоу. Шерман лише запозичує окремі "аксесуари" від реальних осіб, які потім складає у новий персонаж, ніби конструктор: силіконові груди, загримована під колір засмаги стара шкіра, доглянутий песик – і фотопортрет на фоні дорогого інтер’єру стає шарадою, в якій легко розгадується жінка "бальзаківського" віку з вищого прошарку суспільства. Так ми переодягаємося для маскараду – використовуємо набір стереотипів, за якими можна розшифрувати певний популярний в культурі образ. Більше того, так ми створюємо себе щодня, свідомо складаючи свою ідентичність із фрагментів, які промотуються через мас-медіа і ринок, робимо публічне своїм приватним.

Метафоричні образи-персонажі, доведені до рівня гротеску, стають для Шерман естетичною самоціллю і витісняють вихідне значення образу-прототипу. Її копії не мають оригіналу, але провокують автентичні емоції у глядача. Цей ефект створюється завдяки антитезі, дистанції, яка ніби прочитується між рядків і виникає між першоджерелом та витвором художниці. Скажімо, у серії фотографій, які Сінді Шерман зробила на замовлення журналу Inverview у 1982-83 роках, вона позує у дизайнерському одязі, але не підкреслює ні краси цього вбрання, ані власної привабливості й розкутості, як це очікується від моделей у фешн-постановках. В Untitled #122 розлючена істерична особа зі стиснутими до болю кулаками й червоними підпухлими очима, в погано посадженому костюмі від Ів Сен Лорана, замість очікуваної гламурності і спокуси викликає відразу та співчуття. Ідея експлуатації, чутливості жіночого образу, фемінності як маскараду прочитується у більшості фотопортретів Сінді Шерман, що імітують стиль різних епох – від Бароко та Ренесансу до 70х років кольорової кіноіндустрії та строкатого сьогодення. Вдаючись до прийому метафори, Сінді Шерман вкладає у своїх персонажів нові смисли, нову реальність, і цим бере участь у розвитку візуальної мови.

Усі свої фотографії Сінді Шерман залишає без назви, дає їм лише порядковий номер: Untitled #150, Untitled #221... В результаті цього виходить хитра ситуація, коли апропріацією культурних шаблонів займається не художниця, а глядач її робіт. У намаганні ідентифікувати об'єкт фотопортрету ми звертаємося до тих візуальних стереотипів і кодів, які існують у суспільстві: це – жінка з реаліті-шоу, це – жертва невдалої історії кохання, ось – героїня з епохи Просвітництва, це – фотомодель, що старіє. Під стимулом художниці глядач самостійно створює історію, яка начебто лежить на поверхні, але вимагає використання образів-напівфабрикатів [3].

В основі пластичної мови перевтілень Влада Мамишева-Монро лежить принцип метонімії. Скажімо, у літературі метонімія – це фігура, де певне поняття замінюється іншим на основі реального зв'язку між ними: "читати Бодрійяра" – значить читати його твори, "випити цілу склянку" – означає спожити рідину зі склянки і тд.

Влад Мамишев часто наближався до ідеї, що він є лише посудиною, "пустой головешкой", в яку на мить уміщується божественна речовина – сутність і душа видатних людей цього світу. "Когда я рисую на своем лице того или иного персонажа, а потом встаю перед камерой, то чувствую в первые секунды, что это не я, а это душа вселяется в меня. Это происходит за считанные мгновения, но мне кажется, этим душам иногда приятно побегать в живом теле" [4]," target="_blank">Штірліцом та його дружиною одночасно, беручи за мету розкрити весь спектр притаманних людині почуттів, а не обмежуватися ролями-кліше, які присвоюються через культуру. Він експериментував з різними аспектами квір-ідентичності, безумовно, досліджуючи в такі моменти особливості і вразливість власної сексуальності.

Влад Монро знайшов ідеальний термін для свого творчого методу – інтелектуальний трансвестизм. Цей вислів уміщує в себе всі намагання художника бути собою  та іншим одночасно, стирати розбіжності між образами-антиподами в культурі, між ідентичностями загалом – заради пошуку універсального об'єднавчого начала та абстрагованого аналітичного погляду на культуру.

У 1993 році Монро пише для видання "Кабінет": "Трудно писать о себе в третьем лице, еще труднее – в первом или во втором. Да и о себе ли? "Кто я? Где я? Куда я попал? Где мои вещи?" - вот те вопросы, которые приходится мне задавать самому себе с тех пор, как взялся я за это нелегкое дело - поместить в себе вселенную; устранить половые, национальные, социальные и другие различия и остаться самим собой в таком едином многообразии. Не растворяться, а растворять. Не попасться в раствор, а самому быть этим раствором..."[5].

Символічне перевтілення відбулося з Владом Мамишевим у зіграному незадовго до смерті фешн-спектаклі «Полоній». Взявши за сюжетну основу шекспірівського «Гамлета», режисери зробили головним персонажем досі непомітного, трагічного і чуттєвого Полонія. Спектакль переносить художника в задзеркалля ще до того, як ми усвідомили це з настанням його смерті. У цій "п’єсі про отруєння", як називав шекспірівського "Гамлета" Мамишев, він вселяється в інших персонажів. Полоній (роль Монро) проговорює монологи всіх героїв і втілює всюдисущу субстанцію, яка невидимо присутня в образах Клавдія, Гертруди, Офелії і Гамлета. Фактично, Влад Монро сам стає тим культурним вірусом, який проникає в різні системи поглядів і владно маніпулює процесом конструювання ідентичностей. Певною мірою, переінтерпретована історія "Гамлета/Полонія" стала і політичною критикою, адже викликала асоціації із загадковим отруєнням Олександра Литвиненка в Лондоні – і портрет Мамишева в образі облисілої королеви на рекламних афішах натякає саме на це.

Стратегія перевтілення є симптоматичною для сучасного світу, в якому жанр портрету (й автопортрету також) приречений на "боротьбу з вітряками" - безуспішне намагання уникнути кліше чи стилізацій. Приходячи в культуру як tabula rasa, ми піддаємося невпинному потоку образів, які трансформуються, множаться і розгалужуються, немов ризома. Сучасне середовище агресивно нав’язує нам різні варіації ідентичності – від радикально монолітних до гібридних та протеїстичних. Шукаючи місце власній ідентичності у цьому масиві, особистість приречена ставати копією без чітко окресленого оригіналу. Цей статус, утім, не позбавляє її від символізації власного образу і можливої маніпуляції ним у схемі "репрезентація – бажання". Але дедалі інтенсивніше на прикладі художніх проектів, якими, зокрема, є творчість названих художників,  відбувається відмова від патологізації, і навпаки – пошук нової ідентичності там, де змішуються різні "норми".

Проекти Влада Мамишева і Сінді Шерман симптоматичні також тому, що нівелюють простір між масовим і елітарним споживачем. Прогресивні критичні ідеї, а разом з тим – доступна для прочитання пересічним глядачам форма; хтось шукає у цих творах істину, а когось вони тішать винятково як ілюстрація певного життєвого досвіду. Іменами художників легко оперує мейнстрім, а їхні роботи потрапляють в "золотий резерв" мідкульту (middlebrow culture – авт.). І проблематика цього постіронічного мистецтва навіть не в тому, хороша чи погана це копія – адже оригіналу не існує в принципі. Відповідь криється в аудиторії, яка абсорбує сигнали до того, як вони будуть розшифровані, і вкотре доводить, що сага образів триває.

Мене ніяк не дивували захоплені погляди глядачок в Dallas Museum of Art, які, судячи з поведінки, виходили з музею, щоб пошвидше поділитися на Instagram своїм портретом на фоні рекламного банера проекту Сінді Шерман. Навіть більше – після перегляду виставки користувачка museummammy використає роботу Шерман для створення найзагадковішого мему на ArtSelfie. А це, певною мірою, допоможе мені транслювати в Техасі свої знання про Монро – російську Сінді Шерман. Без мейк-апу.

Примітки: 
1. Інтерв’ю Владислава Мамишева-Монро в ефірі телеканалу «Дождь»: http://tvrain.ru/articles/polonij_esche_odna_istorija_otravlenija_na_etot_raz_v_datskom_korolevstve-333524/
2. Cindy Sherman. The Complete Untitled Film Stills. – The Museum of Modern Art, NY, 2003
3. http://www.mk.ru/culture/article/2013/03/21/829154-hudozhnik-vlad-mamyishevmonro-pogib.html
4. Владислав Мамышев-Монро. Моя автобиография как носителя настоящего сигнала Мэрилин Монро// Митин журнал, http://www.mitin.com/dj02/monro2.shtml
5. Владислав Мамышев-Монро. Куда я попал? Где мои вещи? // Кабинет - №5, 1993, http://www.mitin.com/dj02/monro3.shtml 


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676