Лист до захисників культури

© Andrew Currymilosh Чеслав Мілош – польський поет із катастрофічним світовідчуттям, що став свідком переламних моментів історії, "пітьми Європи" – німецької, а потім і комуністичної окупації. Палкий есеїст, перекладач, лауреат Нобелівської премії 1980 року, одна з ключових постатей польської культури ХХ століття, Мілош критикував ідеологізацію культури й досліджував, як змінюється постать інтелектуала під впливом політичних режимів, як трансформується письмо автора, зачарованого лівими та радикально правими національними ідеями. Він на довгий час вимушено обрав політичну еміграцію до Франції і США, а його твори уникли цензурування на батьківщині лише після того, як письменник здобув світову славу й повернувся до Польщі.

Чеслава Мілоша цікавили питання індивідуальної відповідальності митця перед собою та історією, в якій не може бути єдино правильних відповідей і вчинків. "Те, що любить гуманітарій, у сучасному укладі занедбане й приречене на загибель: загальна освіта є фікцією, мистецтву нема для кого існувати, мільйони людей позбавлені доступу до того, що для гуманітарія є сенсом існування", ‒ пише Мілош у 1936 році. Погляди письменника можна екстраполювати й на ситуацію в сучасній українській культурі, де досі точаться дискусії про рівновагу між індивідуальним та національним, про географічне та екзистенційне вигнання митця, ідентичність та глобалізацію.

Мені складно писати цього листа, і пишучи його, я намага­юся не думати про тих, хто його читатиме. Мені здається, що єдиний спосіб уникнути фальші, ‒ говорити у простір так, наче твоїх слів ніхто не почує, наче ти розмовляєш із самим собою. Відстань, яка відділяє таке висловлювання від усіх інших, роз­рахованих на досягнення негайних результатів завдяки впливу на читача, ‒ є водночас мірою, що відокремлює політику від лі­тератури, висловлювання літератора від статті публіциста із тієї чи іншої партії. Тому мені дозволено вживати такі вирази, як "вірю", "кохаю", "ненавиджу", ‒ чим не завжди послуговують­ся люди чину, адже вони мають інші, може, ефективніші засоби боротьби за сповідувані ними ідеї.

Почну зі страху. Чи не соромно, бува, зізнаватися в боязні, може, то не чоловіче відчуття, і його слід приховувати? Це не­суттєво, якщо для побоювань існують серйозні причини. Ат­мосферу, в якій живуть у Польщі т. зв. молоді ліві, можна собі уявити, як утворений сильною течією вир. У цій мертвій точці люди й переконання вирують, щоб час від часу пірнати аж на саме дно дурощів. Мені тут ідеться лише про один аспект ді­яльності лівих, а саме про той, яким окреслене їхнє ставлення до питання культури. Ніхто мене не переконає, що все відбува­ється належним чином. Таке ставлення є варварським, ‒ і я наполягатиму на своєму, навіть якщо мої колеги з-поміж лівих назовуть мене паршивим інтелігентом-анархістом, забуваючи про те, що і Жид, і Мальро, і Ґію, і Ґішанно [1], і низка інших, чиїми прізвищами вони люблять фехтувати, нічим не кращі. Це став­лення варварське, хоча підписання маніфестів на захист тієї ж таки культури, вочевидь, зобов’язує до чогось іншого. Мабуть, немає сенсу в тому, щоб польський пролетаріат у майбутньому зрікся своєї участі у спільному культурному надбанні. Читаючи статті молодих польських марксистів про літературу й мисте­цтво, припускаю, що їм дуже залежить, аби сучасний період ко­лись назвали часом повного занепаду художності: так вони ста­раються винюхати зраду і класове відступництво, так невтомно нишпорять, чи хто, бува, не написав "Бог" із великої літери, що після загальної великої ревізії в їхніх руках не залишається ні­чого, крім кількох книжок Ванди Василевської [2] (нова Зажицька [3], котра спеціалізується на соціальній справедливості). Вихо­дячи з припущення, що література є правдивим відображенням певних економічних процесів, вони впадають в оману, що саме їм вирішувати, яким чином ці процеси слід описувати в літера­турі. Їхня самовпевненість призводить до легковажної біганини краєм прірв, повних, щоправда, засідок і заплутаних проблем, а водночас явищ, які дають волю й силу для боротьби. Присут­ність таких духовно убогих людей, ймовірно, аж ніяк не при­скорює настання нових суспільних форм, і якби ті люди справді мали слушність, то з вірою у перебудову устрою годі було би узгодити жодну іншу віру у відродження культури, якій загро­жують фашизм і мілітаризм.

Є письменники, які акцептують світ, погоджуються з ним, і не так уже й суттєво, радісно чи меланхолійно вони це чи­нять. Є й такі письменники, які не хочуть погодитися зі світом, яким він є, протестують, щодуху галасують, і ними, власне, є письменники-революціонери. Однак у Польщі, щоб здобути ти­тул письменника, котрий стає на прю з великим злом сучасного світу, замало кричати ні. Це слід робити у визначений спосіб, у відповідній позі ‒ струнко, повернувши голову під належ­ним кутом. Ба більше, слід це робити за допомогою уторованих форм, уторованої тематики і майже уторованої для таких випад­ків пунктуації. Будь-яка спроба самодіяльності та відваги закінчуються сумно: кривдний епітет "прислужник фашизму", яким так легко розкидаються, негайно пристає до прізвища. Вартості, які автор свідомо приховує під багатьма нашаруваннями свого твору (знаючи, що в мистецтві що глибше заховані ідеї, то ефек­тивнішими вони колись виявляться), залишаться взагалі непо­міченими. До цього, напевно, причиняється той факт, що особи, позбавлені не лише спеціальної освіти, але й освіти взагалі, по­чуваються уповноваженими висловлюватись у справах мисте­цтва. У напрямку змін поруч із талановитими письменниками рухаються й ті, хто сподівається власну бездарність надолужити надмірним запалом. І тоді, коли справді талановиті письменни­ки мовчать, пишучи книжки, ті інші завжди активні, завжди го­тові вихваляти й ганьбити.

Мабуть, саме їхній діяльності ми завдячуємо, що ціла плеяда молодих здібних письменників, донедавна солідарних із рухом народних мас, відійшли убік, віддавшись почесній злуді само­стійності та ізоляції. І не кажіть мені, що "фашизм їх корумпує". Чинний режим не може дати молодим літераторам нічого, крім стипендій. Він не може гарантувати ні віри у стабільність існу­ючого стану речей, ні жодного гасла, яке б не було штампом, ні порядної праці. Втікачі з лівих лав також не пристають до нього, хіба що режим їх «пригорне» проти їхньої волі, але то не вони долучаються до режиму, а режим до них, хоча й усвідомлює, що не може розраховувати на їхню вірність.

Що мене лякає? Мене й моїх ровесників і колег, гадаю, також, лякає цілковите відособлення, зависання в порожнечі та загроза залишитися в пам’яті тих, хто прийде після нас, під маскою, яка нам здається нікчемною. У нас немає ні читачів, ні приятелів. Я вже бачу зарозумілу посмішку впевнених у собі та у власних переконаннях теоретиків: ось бо поет визнає свою злиденність, свою самотність. Ні, не страшна відсутність читачів, гідних, щоб до них промовляти; пустка навколо нас зовсім не свідчить, що нам нема чого сказати; мене заспокоює думка про наступ­ників, яким вдасться зрозуміти наш шлях і визнати, що він не був найлегшим. І якщо ми чогось боїмося, то лише тому, що не впевнені, чи той "товариш з майбутнього" зможе розпізнати наші обличчя під дивакуватими ярликами, які чіпляли на нас з одного й іншого боку, легковажно вважаючи своїми й ще більш легковажно відкидаючи.

Мотиви, з яких визнають певні доктрини, в цьому разі сус­пільну доктрину, можуть бути дуже різні, залежно від соціаль­ного походження, від індивідуальних особливостей та освіче­ності. На жаль, від гуманітаріїв, які схочуть виступити проти фашизму, жадають, щоб їхні мотиви ні в чому не відхилялися від норми, встановленої для робітника чи малоземельного се­лянина. Натомість, якщо вже гуманітарій вирішує долучитися до табору борців за новий суспільний лад, то у своєму рішенні він керується власними причинами, зрештою, нічим не гіршими від інших. Він ненавидить міщанство як клас, йому огидне життя, його моральність і соціальні болячки цього класу, і якщо він прагне суспільних переворотів, то лише сподіваючись, що вони знищать предмет його ненависті, вивільнять кращу й чистішу правду життя. Те, що любить гуманітарій, у сучасному укладі занедбане й приречене на загибель: загальна освіта є фікцією, мистецтву нема для кого існувати, мільйони людей позбавлені доступу до того, що для гуманітарія є сенсом існування. Тож із Міцкевичем і Данте під пахвою він ступає на нову стежку, не підозрюючи, що зустріне на ній вірних, але тупих прихильни­ків, які закидатимуть йому, ніби він занадто класичний, що за­надто любить... Пушкіна. І так починається трагічна подорож "між устами і краєм кубка" [4] ‒ у гуманіста відбирають усе, що надавало смаку таємничій мандрівці у візію майбутнього.

Щоб залишатися у згоді з власним сумлінням, я мушу мати в таборі, до якого долучаюся, свою власну нішу, власне поле ді­яльності, саме йому віддаючи всю силу своєї пристрасті. Бре­хати можна; особливо легко брехати нині, в часи нечуваного сум’яття, коли допіру народжуються несміливі заклики до дій. Але чого вартий письменник, який бреше сам собі? Краще б він одразу зізнався, що кпить із амбіцій творення т. зв. мистецтва і назавжди зарікся обманювати інших. Однак сумніваюся, що навіть найпалкіший прихильник прямої дії зважиться викинути мистецтво через вікно, якщо відчує відповідальність і знатиме, що рано чи пізно доведеться перед кимось за все відповісти. Отже, слід вибирати, і якщо цей вибір не відкидає конечності іс­нування справжнього мистецтва, не можна відкидати й потребу правди. Я збрехав би, якби виступив проти режиму буцім із со­лідарності з упослідженими масами.

Не заздрю і не почуваюся скривдженим, але не можу побо­роти в собі переконання, що, незалежно від устрою, найближчі десятиліття будуть іще сповнені непримітною боротьбою між переконаннями народу та зусиллями митця. Щаслива година може настати лише для тих, для кого естрадний успіх є найви­щою винагородою. Можливо, ця боротьба триватиме не кілька­десят, а кількасот років, можливо, ще багато наших наступників розділять долю Норвідів і Лотреамонів [5], а коли вона перестане їх вабити, можливо, то буде дуже путній образ чудового нового світу [6].

Адже Жид каже відверто: "Кожен тривкий твір мистецтва, тобто здатний задовольнити постійно мінливі смаки, містить набагато більше, ніж проста відповідь на короткочасні потреби однієї верстви та однієї епохи. Безсумнівно, що СРСР виказує більшу любов до культури, видаючи твори Пушкіна та ставля­чи Шекспіра, ніж підтримуючи велетенські обсяги літературної продукції, яка оспівує тріумф системи, іноді навіть дуже вартіс­ної, але такої, що відповідає на минущі зацікавлення".

Отже, надія на поліпшення долі, той батіг, який спонукає бігти усіх позбавлених спадщини, дуже незначною мірою може впливати на погляди літератора, якщо останній усвідомлює, що повинен прагнути забагато. Якщо я й належу до якоїсь змови, не до змови упосліджених проти сильних, а радше до змови сильних проти упосліджених. Я розумію це в моральному сенсі: йду туди, де моє етичне відчуття найменше потерпає, та виступаю проти тих класів, чия моральність мені не імпонує. Майже всі мої проблеми залишаються у площині етики. Тому я не погоджуюся з тими, хто трактує інтроспекції та певний вид символізму в мистецтві як щось апріорі віджиле, реакційне, проминуле, буржуазне й забуте. Прихильники "літератури факту", "суворої дійсності" та колективних почуттів трохи нагадують франтів із провінційного містечка, котрі вбачають у короткотривалій моді своєрідну заповідь, яка мусить існувати завжди і скрізь. Соромно зізнатися, але я також спокусився був на цю моду, і кілька разів мені траплялося написати вірша, в якому мистецьку кволість надолужувало влучне потрапляння в настрої мас (що, загалом, нескладно, якщо мати дещицю вправності).

Право на інтроспекцію, передусім на самовираження, є водночас і правом судити себе і світ, правом вимагати максимуму, на який здатен письменник. Це межує із цариною філософії, точніше - метафізики; нехіть до неї та брак прагнення осмислити деякі її основи є грізною пересторогою, і закид, ніби вона слугує знаряддям у руках панівних класів, нагадує вислів: "Гроші є знаряддям експлуатації, отож, не слід брати їх до рук". Я не можу погодитися з російськими впливами, які обтяжують спосіб мислення найбільш запальних лівих письменників. Думаю, і зарахування до того чи іншого боку барикади, залежно від того, чи письменник наслідує вироблені в СРСР зразки, лише свідчить про брак інших, більш далекосяжних мірок, а може й про брак уяви. Ми виступаємо проти чинного суспільного ладу, але це не означає, що нас задовольнить будь-яка з уже існуючих форм. Усі явища неповторні, і культурні здобутки, які вдасться осягнути у країні месіанізму і Короля-Духа [7], відрізнятимуться від осягнутого у країні Достоєвського та Гоголя.

Я зовсім не розумію культу, яким молоді поети оточують ві­рші Маяковського. Вся ця спорохнявіла зсередини "буйность и геройство" мене не переконують, і я не можу не зауважити, що те, що в ньому сприймають за силу примітивізму, насправді є покладом садизму, означеного внутрішнім розпачем. Історія утнула б дотепну витівку, якби цей крикун і комедіант втратив свій титул провідного революціонера на користь якогось тихого здохляка, котрий пошкрябує пером у обшитому корком покої, на користь якого-небудь Пруста. Маяковський як учитель? З кут­ків виповзають усі кошмари, чутно голос Панкратія із "Небожественної комедії" [8]. Красінський мав рацію. У такому разі за­вжди хочеться увічнити свій протест у камені чи металі: "Дуже прошу пам’ятати, що я був проти".

Закінчую мого листа. Я висловив у ньому кілька суто осо­бистих застережень на теми, що їх, може, надто часто оминають у дискусіях. Ці застороги не заважають мені оцінити потребу спільних дій, скерованих проти небезпек, якими загрожує куль­турі фашизм. Тому висловлюю свою солідарність із письменни­ками, які підписалися під закликом до порозуміння літератур­ної лівиці. Я лише не хотів би, щоб від урядових приборкувачів культуру боронили ті, хто сам має охоту випустити з неї кишки.

Poprostu, 20 січня 1936 року.

Коментар до "Листа до захисників культури"

У 1936 році Польща з одного боку мала імперію Гітлера, а з іншого ‒ імперію Сталіна. Різношерста польська лівиця, пригля­даючись до вітчизняних тоталітаристів, котрі черпали натхнен­ня з Німеччини, намагалася чинити їм опір, натомість погляди на те, чим є держава Сталіна, дуже різнилися. Комуністи, і то не всі, не дозволяли собі про це говорити. Проте, згідно з новою політикою Єдиного Фронту, вони мусили намагатися привабити на свій бік також усіх, хто сумнівався.

Великим починанням антифашистської пропаганди став міжнародний Конгрес письменників на захист культури, який відбувся в Парижі у червні 1936 року, такий самий Конгрес ко­муністи організували й у Львові, з тією різницею, що він за сфе­рою впливу не виходив поза межі Польщі, тобто участь у ньому взяли тільки польські, українські та єврейські письменники.

Цей відкритий лист окреслював мою позицію і свідчив про мою проникливість, а водночас про непристосованість поета до політичних завдань. Сьогодні в ньому можна розгледіти безна­дійність тогочасної ситуації: що обрати, перебуваючи між Гітлером і Сталіним? Щасливі ті, кому здавалося, що обирати не слід. Свідоміші пам’ятали про місце Польщі на мапі.

Наприкінці XX століття з’явилося поняття "політичної коректності". Проектуючи це поняття в минуле, я би сказав, що моя стаття була вершиною некоректності. Інші, якщо й заявляли про приєднання до Єдиного Фронту, то принаймні тактовно мовчали про свої вагання. Написавши такого листа, я опинявся серед троцькістів. Тому Poprostu, який видавали у Вільні під негласним контролем партії, надрукував мій текст як дискусійний в рубриці вільної трибуни.

Зізнаюся, що в липні 1940 року я вже не пам’ятав про ту стат­тю кількарічної давнини. Отож, вона не вплинула на моє рішення перебратися із Вільна до Варшави через кілька "зелених кор­донів". А прецінь, як я тепер розумію, її змісту вистачило би, щоб відправити мене до білих ведмедів. У Польщі міжвоєнного двадцятиліття ніхто не припускав, що інша країна може при­тягти людину до відповідальності за написане й надруковане. Декому довелося в цьому переконатися допіру на власному до­свіді. Думаю, що якби я залишився у Вільні, то впевнився б у цьому в якомусь таборі.

У повоєнній Польщі я не квапився нагадувати про ті давні витівки, зрештою, лише згодом мені до рук потрапив той номер Poprostu за 1936 рік. Тут цей текст передруковано вперше.

Примітки:
1. Андре Жид (Andre Gide, 1869-1951) ‒ відомий французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1947, "відщепенець" у сучасній йому культурі, переконаний проповідник протестантизму та автор, у творчості котрого ваго­му роль грав мотив гомосексуальності, прихильник соціалістичних ідей, до 1936 пропагандист сталінізму, проте пізніше виступив проти радянського то­талітаризму; Андре Мальро (Andre Malraux, 1901-1976) ‒ французький пись­менник і культуролог, предтеча екзистенціалізму, в 1920-30-х діяльно під­тримував китайських комуністів, антифашистський рух у Європі, іспанських республіканців, написав про це низку романів; Луї Ґію (Louis Guilloux, 1899- 1980) ‒ французький письменник, прекурсор екзистенціалізму, соціальний активіст, котрий писав реалістичні романи про життя робітників; Жан Ґішанно (Jean Guchenno) - лівий французький філософ і публіцист.
2. Ванда Василевська (Wanda Wasilewska, 1905-1964) ‒ польська й радянська комуністична діячка, письменниця та публіцистка, дружина українського лі­тератора й політичного діяча О. Корнійчука; прийняла радянське громадянство, була депутатом Верховної Ради СССР і членом ЦК КП(б)У, редактором друкованих видань сталіністського чи соцреалістичного спрямування; попри офіційний культ у часи ПНР, викликає критичні оцінки та є для поляків одним із символів національної зради.
3. Ірена Зажицька (Irena Zarzycka, 1900-1993) ‒ польська письменниця, автор­ка численних романів соціального спрямування, опублікованих до II Світо­вої війни, після війни припинила писати літературні твори.
4. Алюзія до мелодраматичного роману Марії Родзевичівни з такою ж назвою (1890).
5. Польський поет Ципріан Норвід і французький поет граф Лотреамон меш­кали самітниками та суспільними й літературними аутсайдерами в Парижі в другій половині XIX ст., вагу їхньої творчості було зауважено лише по­смертно.
6. Алюзія до назви роману-антиутопії Олдоса Гакслі "Прекрасний новий світ" (1932, укр. переклад 1994).
7. Король-Дух ‒ містичний персонаж історіософської поеми Юліуша Словацького, написаної в 1845-1849.
8. Панкратій ‒ персонаж "Небожественної комедії" (1833) Зигмунда Красінського, лідер революціонерів-бунтівників, руйнівник усталеного ладу.

З польської переклала Олена Коваленко.
Цей текст опубліковано зі згоди видавництва "Дух і Літера" з книги Мілош Чеслав. Велике князівство літератури. Вибрані есеї. – Київ: Дух і Літера, 2011.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676