По той бік вулиці

© Swoon StudioswoonBaba Yaga, 2007, large scale etching. "Feral" collaborative installation with Monica Canilao. В історії мистецтва є чимало прикладів того, як графіті переходить із вулиці в галереї, каталоги, аукціони, приватні колекції і музеї. Блукаючи вулицями Нижнього Манхеттена наприкінці 1970-х, ви запросто могли наткнутися на дотепні написи, залишені таким собі SAMO, який десять років потому відкривав персональні виставки експресіоністського живопису і давав інтерв’ю New York Times у статусі культового художника Жана-Мішеля Баскії. Зірка сучасного стріт-арту британець Бенксі настільки подобається колекціонерам, що його роботи прямо зі стінами возять на арт-ярмарки. Вихід мистецтва на вулицю, за межі арт-інституцій трапляється значно рідше, а самі ці інтервенції здебільшого тимчасові і незрозумілі людям з-поза мистецької спільноти. У цьому контексті особливої уваги заслуговує Свун (Swoon) – одна з найцікавіших постатей сучасного стріт-арту.

Американська художниця Свун почала працювати з міським простором у кінці 1990-х у Нью-Йорку, коли навчалася у Пратт Інситуті. Тоді вона робила портрети друзів і знайомих, доповнюючи їх індіанськими орнаментами та витинанками. Фактура та колористика вуличних поверхонь у поєднанні з витонченою графікою швидко принесли художниці визнання. Та замість рухатися вгору по кар’єрній драбині, вона обрала дещо інший шлях: у 2009 році разом із 30-ма іншими людьми Свун пропливла зі Словенії до Венеційської Бієнале на спеціальному плоті, зробленому з нью-йоркського сміття. Сьогодні вона повністю заглибилась в громадське мистецтво (community art) і поставила свій талант на користь маргіналізованих міських спільнот. Перша персональна виставка Свун відкрилася лише в 2011 році, а на сторінці соціального проекту Transformazium, в якому художниця зараз бере участь, майже неможливо знайти її ім’я.

Непомітний на перший погляд, ґендер зіграв вирішальну роль для вибору траєкторії, якою рухалася Свун. Сьогодні її приклад є важливим символом творчої емансипації жінок, що викриває патріархальний виворіт мистецького істеблішменту в наочному жанрово-інституційному перерізі і зачаровує горизонтом змін.

Свун
Вступне слово до збірки "Графіті-жінки: стріт-арт із п’яти континентів" [1]

У якийсь момент те, що я була "жінкою у чоловічій сфері", здавалось неважливим. Я не підписувалась "Міс Така-то", а для мого стилю, що прорізався сам по собі, було байдуже, що на мені – штани чи спідниця. Так же? Проблема надумана, проїхали. Хоча ні, мабуть, це не лише надумана проблема – десь там усередині було несамовите почуття, яке рішуче змушувало не зважати, різкий шепіт розгніваного внутрішнього голосу: "Чорт забирай, попустися! Пора вже з цим розпрощатися! Я знаю, хто я. Завжди знала. Моя мама і мама моєї мами довго боролися за те, щоб я могла йти своїм шляхом, вільна від ґендреної стигми. Я не хочу вашого поганого репу і не хочу додаткової підтримки – це ні до чого. Так чи так, я все рознесу, не вдавайте, що ви не бачите – я йду". Десь так можна було б її описати – маленьку 22-річну Свун, яка намагалася щось комусь довести.

Кілька років я маялася на вулиці, аж раптом людям захотілося, щоб цей Свун приїхав у їхнє місто і зробив виставку. Я хихотіла і нікому нічого не казала. Зрештою, це виявилось досить весело – розвіювати очікування інших. Я смакувала захоплені погляди і здивовані описи – "вона отака замала!" (рука піднята на рівень карлика у метр п’ятдесят, до якого я ледве дістаю). Я вирішила рухатися далі, поїхати і взяти участь у тих виставках – і з’ясувала, що єдиними жінками там були коханки та помічниці. Куди поділися прекрасні самітниці, що виривають собі місце під сонцем? Сердита, самотня, я знала, що вони існують, але рідко з ними стикалася.

Тимчасом багато уваги стали приділяти тому факту, що я жінка, і це викликало почуття відчуження і об’єктифікації, не кажучи вже про зверхність. "Дивіться, що вміють дівчатка – як мило". Ну вас к чорту. Такого мені не хотілося. Будь-чого, крім дуже особливого типу уваги, якого я не чекала: імейл від шістнадцятирічної дівчинки з Джорджії, імпровізований семінар з виготовлення принтів із трьома жінками в Сан-Хосе після відкриття або ж дівчина в Берліні на першій виставці у моєму житті, яка схопила мене за руку посеред усього божевілля і сказала: "Слухай, ти змінила моє життя". Ніколи не забуду вираз її обличчя. Я не знала, що сказати, і, намагаючись не розплакатись, втупила очі – а потім навколо закрутився вир хаосу і ми повернулися на вечірку, ніби нічого не сталося.

Отже, по суті: я родом із малого містечка у Флориді. Я була "дівчиною з почуттям прекрасного", "дивачкою, яка не голить ноги" і тою, кого чірлідерки [2] тягнуть убік, аби зізнатися, що іноді їм хочеться заритися у ліжко і читати книжку. Зі мною вони могли блиснути гумором і розумовими здібностями, які не насмілювалися продемонструвати в класі. Коли перед тобою хтось відкривається, це завжди велика честь, але в такі моменти я відчувала повільне накипання гніву. Чому ти це ховаєш і від кого? Я дивувалася. Так, звісно, наші матері добре попрацювали, але в середині 1990-х у культурі, в якій я виросла, були чірлідерки, що підтримували команду під час ігор, і скейтбордистки, які збирали своїх шанувальниць і шанувальників на хаф-пайпі [3], але чи була культура жінок, які роблять щось самі для себе? Ось що заганяло мене у безвихідь.

Зараз це звучить смішно, але коли я почула маленьку дев’ятнадцятирічну Ані ДіФранко, з її виголеною головою, акустичною гітарою і власним лейблом, це перевернуло мій містечково-дівочий світ. Озираючись назад, я розумію, що це могло бути будь-що, аби тільки з жінкою – будь-хто, з ким на той момент можна було себе ідентифікувати, бо вона робила щось сама для себе. Riot Girls були чимось далеким, що так і не дійшло до мого містечка, як і ще віддаленіший міф про спалювання ліфчиків у 1970-х. Фрида Кало? Прекрасна, чорно-біла, мертва. Мені було потрібне щось таке, що я могла б на практиці зробити сама, і я була готова віддати все, що маю. Це був мій попутний вітер.

Насправді ж я ніколи не хотіла робити нічого, на що можна наклеїти ярлик "жіноча робота". Для мене куди важливіше шукати той людський досвід, що виходить за межі будь-яких класифікацій. Більше того, я вважаю, що постійно розглядаючи художню чи будь-яку іншу роботу під кутом зору раси чи ґендеру, ми її обмежуємо і ризикуємо зіграти на руку стереотипам. То чому я взагалі погодилася взяти в цьому участь і тим більше написати ці слова? Це саме те, чого я не могла передбачити і чому не могла опиратися. Розумієте? Це та сама ідея, що раз чи двічі я можу стати частиною процесу, де ми показуємо одна одній, що собою представляємо, і де показуємо одна одній шлях власними блискучими прикладами. Отже, та дівчина з Берліну, чиє ім’я для мене так і залишилося невідомим: за шість місяців я знову приїхала в Берлін і дізналася, що вона перетворила автобусну зупинку в один із моїх найулюбленіших творів мистецтва. Більше того, зараз я частіше помічаю цей погляд в очах жінок, які підходять привітатися на відкритті. Це іскра, яка значить, що між нами є маленька таємниця. Ми усміхаємося і на якусь мить стаємо під руку на передовій ледь помітної боротьби. Ми усміхаємося, бо ми перемагаємо. Якби це був мій єдиний стимул, мабуть, його було би достатньо.

Примітки:
1. Nicholas Ganz, Nancy MacDonald, Swoon. Graffiti Women: Street Art from Five Continents. Harry N. Abrams, 2006. 
2. Чірлідерка – лідерка групи підтримки чоловічих спортивних команд.
3. Хаф-пайп – конструкція, що використовується для катання на скейтборді, роликових ковзанах та в інших екстремальних видах спорту.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676