Подвійна перспектива

premii slavinska Коли Катерина Ботанова запропонувала написати про премії в царині українського мистецтва, то я зловила себе на одній думці. У всьому, що стосується премій, я суто автоматично починаю мислити категоріями сучасного літературного життя в Україні. Там премії завжди бажані.

Мій аргумент у мистецькому позалітературному колі може видатися направду смішним. Річ у тім, що премії дозволяють посилити літературну харизму (в тому сенсі, як описано в "Плеромі"), тобто допомагають вийти за суто літературні рамки.

Користь ніби очевидна. А все тому, що в Україні досі недостатньо досліджені практики читання. І тому всі ми живемо в полоні стереотипу, що сучасну українську літературу ніхто не читає, і що будь-який спосіб привернути увагу є добрим і, безумовно, корисним. Випадки, коли так не є, тільки підтверджують закономірність.

Тобто користь мислиться за схемою "більше премій – більше ЗМІ – більше статей – більше читачів – більші продажі книжок". Хоча насправді на це виправдано сподіваються лише видавці та письменники, котрі отримують роялті з продажів. На інше сподіватися не варто, бо справді грошовитих премій в Україні одиниці. Тому для більшості лишається хіба що задоволення від перемоги. Така ніби логіка "ґонкура" для бідних.

Натомість мої роздуми про премії у світі образотворчого мистецтва не можуть калькувати літературну аналогію. Тут не можна поміряти наклади та кількість сторінок. Більше того, в низці жанрів сучасного мистецтва не створюється "об’єктів", немає нічого "матеріального". Це все профанний погляд не спроможний "оцінити".

Відтак про премії у зв’язці з "популярністю" ніби не йдеться. Так само черга не є показником якості роботи музею. Так само тиснява на виставці, медіатизованість митця, кількість нагород таки не є показником таланту та якості робіт. Навпаки – надто популярний у медіа художник швидко отримує титр "тусовщик" біля свого прізвища, замість бажаного "художник" чи бодай "митець".

Який сенс існування та отримання митецької премії сьогодні?

Звісно, набагато простіше міркувати, чим були премії в минулому. Я думаю, не варто нагадувати про такі слова як "канон", "академічне мистецтво" й інші. До середини 19 століття в Європі були ще дуже важливими взаємозв’язки між нормою, каноном і окремим доробком окремого художника. Відтак допуск до участі в, припустімо, Салоні та отримання, наприклад, його медалі означало не більше і не менше, ніж акт легітимації естетики певного митця чи кола митців. Із кожним роком другої-третьої третини позаминулого століття в Західній Європі це стає все менш актуальним.

На теренах колишнього СРСР процес зіставлення та самозіставлення митців із каноном затримався до 1991 року. Та насправді він тривав довше. Тут і соцреалізм, і потреба обмінювати конформність на соціальні блага. І навпаки – різноманітні "нонконформістські" твори існували й існують лише на соцреалістичному тлі, вони мають сенс не так у статусі самостійних творів, а, насамперед, як протест до панівної естетики. Обидва сценарії ґрунтуються на існуванні своєрідного "нуля", тобто точки відліку "красивого" та "потворного", "правильного" і "неправильного". Залежно від кута зору того, хто дивиться, один витвір мистецтва може займати протилежні полюси.

Я пам’ятаю короткий епізод, коли розважалася веденням екскурсій у ПінчукАртЦентрі. Чи не кожен відвідувач, із яким мені доводилося працювати, мав у очах німе прохання: "Ну скажіть, чи подобається мені ця робота?". Відтоді я впевнена, що соцреалізм не вивітрився з голів широкого загалу українських любителів сучасного мистецтва.

Я не хочу сказати, що вони мріють бачити "виробничий роман" або інші жанри соцреалізму. Просто широкий загал не відчуває в собі потрібного "нуля" в системі координат. Чи то пак потрібних "нулів" – у множині, і це не описка. Це не дивно – не дивно в умовах відсутності в Україні належного естетичного виховання та бодай базового вивчення історії мистецтва в школі. У наявних умовах мешканець України відчуває неабияку естетичну безпорадність. Не так просто пережити появу нового й незвичного мистецтва, та ще й осмислити його, маючи в арсеналі в кращому разі університетський курс предмету "Культурологія".

Таким чином пильну увагу до мистецьких премій в Україні можна легко зрозуміти. Для ЗМІ – це інформаційний привід для розмови про мистецький процес. Зазвичай "протягнути" якесь "мистецтво" у випуски новин не так і просто: саме для полегшення цього процесу організатори запрошують різноманітний гламур і дискурс на відкриття будь-яких виставок. Це забезпечує увагу бодай програм світських хронік. За дужки можна винести запитання про те, чи потрібна мистецтву така увага, що створює шум, а не аналіз процесу та його артефактів. З іншого боку, чи потрібен кінцевому споживачу – глядачу, читачу, слухачу – лише серйозний мистецький аналіз?

В умовах такої естетичної безпорадності справді є сенс створювати дедалі більше премій. Щоправда, тоді постає запитання естетичних орієнтирів. Кого і за що преміюють? Що означає отримання чи неотримання премії тим чи тим митцем? Тут виникають не тільки естетичні чинники. Вони корелюють із такими проблемами, як вплив премій на коло фахівців і на коло "профанів", значимість отримання премії для особистого творчого розвитку окремого митця, його виокремлення з контингенту з "довгого" і "короткого" списків.

І головне – мета премій. Наприклад, мені з погляду мого літературного бажання іноді видається, що різні мистецькі нагороди роздають просто різні експертні кола. Кожне коло виділяє того митця, який творить у найбільш адекватній для однієї конкретної інституції манері.

За цією ж логікою, відзначення роману премією "Книга року Бі-Бі-Сі" чи Шевченківською премією – це дуже різні речі. Не в тому сенсі, що суми нагород відмінні, а в тому сенсі, що позалітературні чинники, які визначають вибір літературного твору, іноді просто кардинально не співпадають. Тобто відбувається ніби творення сучасного канону – даруйте мені цей оксюморон – чи то пак низки канонів, де кожен споживач і поціновувач обирають собі те, що до смаку особисто їм.

Нагороду МУХі, премію МалевичаFuture Generation від Пінчука отримають дуже різні митці. І кожен із них представлятиме естетичний вимір не так свій, як інституційний. Я думаю, тут є подвійна перспектива. З одного боку, для "пересічного" глядача важливо, що той чи інший художник отримав нагороду – таким чином той рядовий глядач має можливість, імовірно, вперше того художника для себе відкрити. Ну чи бодай по-новому на нього подивитися: не як на просто митця, а як на лауреата, тобто гіпотетично цікавого іншим людям митця… і так далі. З іншого боку, для досвідченішого глядача стає важливо, яка саме інституція відзначила того чи іншого митця, адже таким чином лауреата вміщують у певний контекст, де є місце для широкого асортименту факторів – від особливостей фінансування інституції та її кураторів до її минулих проектів і кола лауреатів попередніх років.

Певною мірою подвійність інтерпретації будь-якого нагородження продукує дивні ефекти на осіб і цінителів з-поза тусовки "своїх". Серед них є таке: оцінювання митця винятково за наявністю в нього нагород, орієнтування на котрийсь із варіантів "канону" і його підтримка як єдино правильного, довіра чи недовіра (часто цілком ірраціональні) до тих чи інших нагород, орієнтованість лише на медіатизованих або лише на не-медіатизованих митців і, відповідно, премії тощо.

Повертаючись до початку, тобто до літератури, маю згадати також про таке: якість письма кількість премій аж ніяк не характеризує. Премії вручають за паралітературні речі, адже саму літературу об’єктивно не виміряти ніяк не можна – це, в кращому разі, голосування простою більшістю низки суб’єктивних голосів.

Мені чомусь здається, що з мистецькими преміями це правило має так само діяти. Парамистецтво визначають нагороди, любов до того чи іншого митця – лише смак чи інші принагідні категорії.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676