Ярмарок культури

© Костянтин СтрілецьkharchovykФото з прогулянки-перформансу "Палац культури". Конструктивістська будівля, на якій рекламні банери сусідять із театральними афішами, привернула увагу художниці Романи Шмаліш іще під час її першого візиту до Києва 2009 року. Романа Шмаліш досліджує радянські робітничі клуби, тому Музичний театр (колишній клуб "Харчовик") став об’єктом аналізу взаємозв’язків мистецтва та виробництва, архітектури й ідеології. Він мав стати й місцем презентації проекту "Палац культури", утім, публічний простір театру сьогодні відкритіший для ярмаркових проектів, аніж для культурних. У зв’язку з тим, що Головне управління культури КМДА відмовило в проведенні презентації у стінах Музичного театру, відбулася прогулянка-перформанс попід його стінами. Цей текст розкриває "архівну складову" проекту – реконструкцію історії клубу "Харчовик", але водночас така локальна історія демонструє трансформацію "культурного" публічного простору зі зміною ідеологій.

Робітничий клуб, будинок/палац культури – назви, що нині, мабуть, сприймаються як певні маркери "радянськості" й задушливого офіціозу. Втім, історія цих клубів і палаців є значно ширшою. Вони були не тільки осередками культурного дозвілля і комуністичного виховання, "другим домом" (хоча до масового житлового будівництва більшість радянських робітників і першого повноцінного дому не мала, живучи в бараках і комуналках), а й претендували на створення принципово нового типу публічного простору. І навіть якщо авангардні завдання організації клубної діяльності та простору не реалізувалися сповна, у нас лишається потенціал ідеї. І, на щастя, лишається кілька київських будівель із табличками "пам’ятка архітектури" (щоправда, без уточнення, що вона вже підлягає приватизації). А коли відвести погляд від барвистих афіш і підійти до однієї з них ближче, можна прочитати, що будівля на вул. Межигірській, 2 була саме таким клубом.

Клуб "Харчовик", клуб працівників харчової промисловості, споруджувався протягом 1931 – 1933 років. Ось як описується його будівництво в альбомі "Будова соціалістичного Києва": "Нове будівництво на Червоній Площі, що його здійснює профспілка робітників м’ясорибоконсервної промисловости за проектом арх. Шехоніна. Роботи провадить "Житлокоопбуд". Кошторисна вартість – 1 350 000 крб. Обсяг – 33 190 куб. мтр. Місткість клюба – 2 000 чол., його залі – 1000 чол." [1]. У 1920-ті роки профспілки справді були потужними організаційно оформленими об’єднаннями, що, зважаючи на свою чисельність і чималі кошти, могли провадити будівельну політику [2]. І найцікавіше те, що вимоги профспілок-замовників збігалися з теоретичними програмами архітектурного авангарду, наслідком чого стала широка мережа клубів, побудованих за програмами профспілок. Із початку 1930-х років профспілкове будівництво, як і конструктивізм в архітектурі, поступово згортаються й витісняються, проте в Києві (провінційному місті до 1934 року) ці процеси були не так радикальними, що й уможливило будівництво клубу "Харчовик" і кількох інших.

Архітектурна форма клубу демонструє підпорядкованість функціональному процесу: два чітко розділені функціональні об’єми (театральна частина вздовж вул. Межигірської та клубна – вздовж вул. Сковороди) сполучаються круглим у плані об’ємом, увінчаним банею, що і є центром композиції. Планувалася багаторівнева композиція головного фасаду й різноманітність його засклення. І загалом архітектурне вирішення фасадів є виразно конструктивістським: крупні форми, що деталізовані смугами вікон, кількома круглими вікнами-ілюмінаторами, два протяжні вітражі вздовж вул. Межигірської, лаконічні балкони з металевими огорожами на кутах (це дозволяло показати, як працює конструкція). Замість омріяних конструктивістами бетону й металу на практиці, в умовах нестачі коштів, доводилося будувати з цегли, що потім тинькувалася й імітувала бетон.

Одночасно з будівництвом клубу в 1930-х роках тривала зміна характеру культурного виробництва, його завдань і принципів. Два кінцеві пункти у хронології цього перетворення спільні для всієї культури – це постанова "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 року і проголошення соціалістичного реалізму основним творчим методом на Першому з’їзді радянських письменників у серпні 1934 року. Вони підсумовують кількарічний процес уніфікації літератури, архітектури, кінематографа й інших мистецтв у ході сталінської "культурної революції". Ці зміни відбувалися і на організаційному рівні, й на стилістичному – останні можна чудово простежити на прикладі клубу "Харчовик".

У 1934 році будівництво "Харчовика" вже завершилося, проте того ж року відбулася визначальна для міста подія – перенесення столиці з Харкова до Києва. Тому глобальна зміна характеру культурного виробництва доповнилася локальними вимогами до простору: клуб тим більше не міг залишатися виразно конструктивістським, оскільки мав втілювати здобутки Києва уже як столиці.

Критика архітектурного вирішення "Харчовика" велася вже в роки його будівництва. У статті 1933 року з промовистою назвою "Проти спрощеного схематизму – за радісну архітектуру будованого соціялізму" читаємо: "Клуб харчовиків архітектурно незадовільний і з незнайденими пропорціями" [3]. Роком пізніше у статті "За перебудову архітектурного фронту" (важливо, що вона написана за результатами Першої обласної конференції спілки радянських архітекторів) одноголосно засуджуються "печать убогого архітектурного штампа", "формалізм і голий функціоналізм", "протаскування й насадження чужих нам архітектурних форм" [4]. Відтепер основним стає заклик "критично" опановувати спадщину, а "незадовільна" конструктивістська архітектура зазнає "збагачення" ордерними формами, адже "архітектурно-художня композиція має відображати щасливе життя і передові ідеї радянського народу, що будує комунізм" [5].

Усю цю поступову сталінізацію "Харчовика" можна простежити за фотографіями будівлі з тогочасної архітектурної періодики й фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного. Під час будівництва в 1933 році "Харчовик" був дуже близьким до проекту, навіть помітно вже зведений різнорівневий головний фасад із двома ярусами вікон. На фото 1936 року вже помітно, що другий ярус вікон відсутній, натомість – суцільний напівкруглий фасад, що отримав декоративне членування карнизом і лопатками. Вікна-ілюмінатори замінені на звичайні квадратні, а на місці металевої огорожі балкону з’являється важка кам’яна балюстрада. Протягом 1938–1939 років відбувається остаточна сталінізація будівлі: головний фасад стає ще більш величним і декорованим, а вікна, що були ілюмінаторами, – вищими. Так, сталінська Культура 2 фактично присвоїла будівлю, що проектувалася й споруджувалася на чи не останній хвилі авангардної Культури 1. Це присвоєння підкреслює підпис до фотографії "Харчовика" в журналі 1939 року – "новий палац культури працівників хлібопекарської промисловості на Петрівці" [6].

Протягом 1980-1990-х років здійснюється реставрація будівлі, яка спершу зачепила фасади, а потім змінила і внутрішню організацію приміщень. Швидше за все, реставрація фасадів (автор проекту – архітектор Олег Граужис) відбулася на хвилі ширшої реставрації Подолу до 1500-річчя Києва в 1982 році. Журнал "Будівництво і архітектура" у 1982 році схвально відгукнувся на повернення будівлі її первинного вигляду, назвавши це чудовим прикладом правильного ставлення до архітектурного спадку перших післяреволюційних десятиліть [7].

Використання приміщень клубу в радянський час відповідало розділенню будівлі на три функціональні об’єми. Згідно зі списком приміщень повоєнного часу, простір використовувався таким чином:

- театральна частина: сцена, глядацька зала (раніше на 900 місць, тепер на 420), костюмерні і гримувальні приміщення, у підвалі – кухня;
- центральна частина: у підвалі – гардероб, на першому поверсі – вестибюль, а на другому – лекційна зала, що згодом використовувалася більше як танцювальна, а наразі як ярмарковий майданчик;
- клубна частина: у підвалі – кінозал (на 230 місць), на першому поверсі – спортзал, медичний пункт, лекційна зала і кімната для гри в шахи і шашки, на другому поверсі – бібліотека, два балетні класи, адміністративні приміщення, на третьому – гостьова кімната й адміністративні приміщення.

Заклик опановувати класику стосувався не лише архітектури клубу, а й його діяльності. Важко сказати, яким було життя "Харчовика" у 1930-х роках, оскільки відомостей про це в архівах не збереглося, проте можна впевнено вважати, що попри свою конструктивістську форму зміст, тобто репертуар клубу, був цілком соцреалістичним.

Театральна й музична діяльність були визначальними для роботи клубів у всі періоди. Втім, уже з 1933–1934-х років з’являються гасла "підвищення майстерності", "за оволодіння радянською театральною культурою" й "освоєння класики". На практиці це означало освоєння репертуарів традиційних професійних театрів, тому на зміну "живим газетам" і Мейєрхольду у 1930-х роках приходить заклик читати Станіславського.

Самодіяльність у сталінській культурі вважалася життєвою потребою мас і водночас потужнім засобом комуністичного виховання. Більше того – її роль фактично прирівнювалася до значення професійного мистецтва: "За ідейними цілями та виховними завданнями немає принципової відмінності між мистецтвом професійним і самодіяльним" [8]. Водночас це означало й більшу залежність самодіяльного мистецтва від централізованого апарату радянського мистецтва. Репертуар клубу затверджувався Міським будинком народної творчості, який, вочевидь, теж отримував якісь вказівки "згори". У "Харчовику" діяли драматичний український і російський колективи, капела бандуристів, оркестр народних інструментів, студія художнього слова і багато іншого. Загалом близько тисячі дітей і дорослих брали участь у самодіяльності та роботі різних гуртків.

Активно велася й інша робота серед робітників, переважно більш ідеологічно навантажена. Приміром, лекційна пропаганда, виробничо-технічна пропаганда (стахановські вечори) й просто технічна пропаганда, коли на базі Дарницького м’ясокомбінату та Кондитерської фабрики ім. Карла Маркса працювали так звані "університети передових методів праці та прогресивної технології" – підвищення кваліфікації робітників без відриву від виробництва. Охочі відвідували перегляди художніх і документальних фільмів, а також кінолекторії, наприклад, для тих, хто самостійно вивчає "Короткий курс історії ВКПб". Працівники київського планетарію читали лекції на атеїстичні теми, а художники-плакатисти разом із практичними семінарами з оздоблення стінгазет і червоних куточків могли слухати лекції "В. І. Ленін про наочну політичну агітацію" й "Образотворче мистецтво і питання графіки".  

У 1960-х роках змінюється риторика щодо завдань клубу, що пояснюється відлигою і ІІІ Програмою КПРС. Приміром, діяли сім клубів за інтересами, де поряд із клубами ветеранів праці чи туристів існували клуб старшокласників "Неспокійні серця" і навіть клуб дівчат.

У пізньорадянський час і в перше десятиліття незалежності перейменований палац культури "Славутич" (згодом назва змінилася на Центр мистецтв "Славутич") об’єднував під одним дахом найрізноманітніші спільноти: від Київського театру естради до, приміром, зборів клубу прихильників фантастики чи соціонічного клубу. З 1998 року в цій будівлі розпочав свою діяльність Музичний театр.

Утім, сьогодні ця будівля лише подекуди асоціюється з театром опери та балету для дітей та юнацтва. Кілька разів на місяць банер на головному фасаді закликає до ярмаркової "краси та моди" і кругла зала відчиняє свої двері для продавців і покупців трикотажно-косметичних товарів. Найприкріше те, що для інших цілей і аудиторій цей простір здебільшого закритий. Історія проекту Романи Шмаліш показала, що нинішня система добре засвоїла радянську регламентаційно-бюрократичну логіку і, на жаль, відмовляється приймати іншу ідею – можливості й потрібності публічного простору, відкритого для різних ініціатив і практик.

Примітки:
1. Будова соціалістичного Києва. – К.: Вид-во Київ. Міськради, 1932. – С. 125.
2. Чепкунова И. Клубы, построенные по программе профсоюзов: 1927 – 1930. – М.: Научно-иссл. музей архитектуры им. А.В. Щусева, 2006. – С. 4.
3. Холостенко Н. Проти спрощеного схематизму – за радісну архітектуру будованого соціялізму // Соціалістичний Київ. – 1933. – № 3. – С. 13.
4. За перебудову архітектурного фронту // Соціалістичний Київ. – 1934. – № 3–4. – С. 9.
5. Лагутин К. Архитектурный образ советских общественных зданий: клубы и театры. – М.: Искусство, 1953. – С. 9.
6. Радянський Київ. – 1939. – № 7. С. 21. Логіка описаних змін простежується і у змінах назви: клуб робітників – будинок культури – палац культури.
7. Моисеенко В. Архитектурное наследие Киева первых лет строительства социализма // Строительство и архитектура. – 1982. – № 1. – С. 8.
8. Державний архів міста Києва. – Фонд Р – 1465, оп. 1, спр. 68.

Цей текст невдовзі вийде в публікації "У пошуку просторів взаємодії", яку готує CSM за підсумками проектів "ПОШУК: Інші простори" і "SPACES" 2012 року.
 

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676