Мережа підтримки

© izolyatsia.orgpushka izoliaciaДеконструкція символу війни. Олексій Салманов, учасник програми резиденцій в ІЗОЛЯЦІЇ. Інфраструктура окреслює можливості й, водночас, встановлює межі. У будь-якій сфері діяльності інфраструктура – це база, скелет, куди як плоть нарощується дія і, врешті-решт, формується тіло. Навіть коли відволіктися від біополітичної метафори «тіла», інтуїтивно й практично очевидно, що формування і розвиток поля діяльності неможливі без створення базової структури. Країни з тривалими історіями безперервного інституційного розвитку користають із випрацьованих механізмів культурного виробництва, однак вони також страждають від подекуди надмірно визначеної інфраструктурної системи. Натомість держави, що постали зі зруйнованих за останні п'ятдесят років суспільних систем і чиї культурні механізми були знищені або вихолощені до архаїчного стану, відчувають нестачу плідної основи для старту, але разом із цим (що важливіше) – можуть користати з відкритості поля, де інфраструктурна розбудова може набувати найактуальніших, чутливих до сучасності форм.

Саме тут розвиток рухливої, адаптивної, але при цьому тривкої інфраструктури стає захопливою і перспективною можливістю в руках сучасного покоління. По суті, правильним у цьому контексті був би не термін «інфраструктура», що акуратно резюмує сучасну функціональну логіку, сховану поза нею, а, можливо, насиченіші конотації запозиченого з психоаналізу терміну «мережа підтримки», які більше відповідають наявному завданню.

Що означає термін «мережа підтримки» і як він співвідноситься зі сферою сучасної культури? Мережа підтримки полегшує культурне виробництво і, таким чином, тісно взаємопов'язана зі створенням змісту всередині нашого поля. Мережа підтримки включає: навчальні заклади, виробництво послуг, які задовольняють потреби культурних агентів, громадські субсидії та/або приватні ґранти, канали взаємозв'язків для суб'єктів у межах поля і поза ним, крос-інтеграцію академічних, журналістських і творчих практик, загальне інформаційне поле, що заохочує відкритість і доступ, – але не обмежується ними. Проте, здається, ключовим є найефемерніший аспект мережі підтримки – почуття мети у культурних і соціальних агентів, яке долає спрямованість на виробництво матеріального об'єкта (неминуче перетворюваного на товар) або на створення буржуазного минулого і звертається до постійного процесу критичності, перегляду й створення, надаючи їм пріоритетної цінності в суспільстві.

Наближаючи цей дискурс до повсякденного життя і фокусуючись конкретно на сучасному мистецтві, акцент на «матеріальному об'єкті» – це звернення не лише до керівної першості арт-об’єкту (який є, водночас, продуктом традиції формалізму й інструментом в руках ринку), а й до повсюдного способу представлення мистецтва – виставки. Здається, що в Україні (але також і в більшій частині світу!) виставка вважається вершиною практики сучасного мистецтва. В ідеалі виставка уславлює твір мистецтва в усій його матеріальній і метафоричній красі, вона сприяє розвитку художнього дискурсу й дає своїй плебейській аудиторії поживу для роздумів. Вона також робить художника більш видимим, таким чином, імовірно, сприяючи його мистецькому розвитку, і дає йому засоби до існування (хоча за трагікомічним сценарієм виставки в Україні радше спустошують художницькі кишені, аніж фінансово їх винагороджують). Згідно з цією домінантною моделлю практики сучасного мистецтва, виставка – це те, де мистецтво відбувається.

Криза цієї моделі розпочалася вже чи не з моменту появи феномену, відомого нам тепер як сучасне мистецтво. Перехід від модерного до сучасного мистецтва ґрунтувався на спробі поставити під сумнів рамки й звільнитися від їхньої задушливої влади. Виставка й інституція, що стоїть за нею, були (і залишаються) найочевиднішими завданнями. Інституціональна критика, що виникла в 1960-і роки, пройшла безліч фаз перетворень. І хоча вона завжди виростала з дуже специфічних умов певного місця й певного часу (наприклад, поширення расизму і шовінізму мистецького світу в Нью-Йорку 1960-х років), її логіка критичності й деконструкції є корисним інструментом для переоцінки практик будь-де й будь-коли, її можна й треба застосовувати в процесі створення мережі підтримки для практик сучасного мистецтва.

У контексті України демістифікація сучасного мистецтва й виплутування цінностей мистецької практики з плутанини відкриттів, виставок, мистецьких творів як об'єктів і культурних діячів як зірок мильних опер, – є терміновою справою. Необхідно поставити під сумнів рамки нашої діяльності й звернутися до процесу як ресурсу для переоцінки наших цінностей і для переходу від питання «чому сучасне мистецтво?» до питання «як сучасне мистецтво»? У всякому разі, саме пошук відповіді на останнє питання дає можливість знайти ключ до попереднього.

Краса сучасного мистецтва (і я це стверджую без коливань, хоча ця характеристика виказує мій політичний ухил) – в його неминучому обміні з навколишнім світом у процесі створення. Здебільшого нинішні художники працюють із матеріалом, що є продуктом їхніх індивідуальностей, і змістом, добутим ними з довкілля через комунікацію. Шлях художника до кінцевого витвору не лише захоплює історика мистецтва чи соціолога в їхніх академічних пошуках, але й виявляє силу процесу сучасного мистецтва в його прямому зверненні до рутини повсякденного існування. Помічаючи пригнічене чи недооцінене, зображуючи зв'язки, що виявляють нові констеляції, струшуючи й переставляючи задушливі моделі змісту, – таким чином мистецтво впливає на повсякденне життя. Це – політичне в мистецтві. Саме це має заохочуватися і проголошуватись як звільнення в практиці сучасного мистецтва.

Якщо виставка – це не найкращий формат для посилення і зміцнення  орієнтованого на процес підходу в сучасному мистецтві (чи, принаймні, не той тип виставок, що зазвичай використовується), то який тоді формат можна запропонувати?

Нині найбільш закоріненою у процес мистецької творчості видається модель художніх резиденцій. Вона виникає з двох, на перший погляд, зовсім різних типів мистецької практики – пленеру й об’єднання художників типу Флюксус. Поява та швидке поширення програм резиденцій для художників у Європі й Америці значною мірою були відповіддю інституцій на занепокоєння тим, що дедалі сильніше скорочення простору для творчості й експериментування придушувало арт-процес. Простір для роздумів і досліджень – абсолютні передумови будь-якого творчого зусилля – є також одним із найважливіших елементів підживлення мережі підтримки сучасного мистецтва. Простір – це фізична локація з корисними ресурсами для мистецького розвитку, а також і соціальне поле, що відкриває можливості взаємодії художника з художником, художників із кураторами, художників зі спільнотою. Формування такого хоч як тимчасового соціального простору дозволяє художникам та інституціям розвивати практику і породжувати дискурси, що, врешті-решт, (і неминуче) долають межі проектного простору й зачіпають контекст. Це не має бути прямий активістський жест художника чи інституції, навпаки, ефект викликає альтернативна модальність мислення, а не нормативна школа мислення як така.

Сьогодні існує велика кількість найрізноманітніших програм резиденцій для художників: від орієнтованих на відпочинок псевдо-мозкових центрів типу Саарі в сільській Фінляндії до політично вмотивованої програми Artifariti в Західній Сахарі і жорстко сконцентрованих на інноваційних арт-практиках програм на кшталт ACE (Художники в резиденції) у Буенос-Айресі, Аргентина. Резиденції можуть тривати від одного тижня до року. Існують резиденції для художників, котрі працюють в міждисциплінарному полі, і для тих, хто зосереджений на дослідженні певного середовища; для зацікавлених у виконанні задуманого проекту і тих, кого цікавить пошук нових спільних практик; для тих, хто хотів би експериментувати без створення кінцевого продукту, і тих, хто вбачає в резиденції шлях до виставки; для тих, хто вибирає індивідуальну роботу в студії, і тих, хто вважає за краще працювати з куратором. Одне слово, формат резиденцій для художників дає можливість індивідуально розробленого підходу, що дозволяє інституціям створювати програми відповідно до їхніх загальних місій і цілей, а художникам – вибрати шлях професійного розвитку відповідно до своїх творчих інтересів.

Більшість проектів художніх резиденцій мають безпосередній зв'язок зі спільнотами інституції-організатора, і як результат – ці програми впливають на соціальний контекст. У випадку з програмою в ІЗОЛЯЦІЇ, що пропонує літню резиденцію художникам, яких зацікавила запропонована куратором тема року, взаємодія зі спільнотою відбувається кількома шляхами. По-перше, за допомогою публічних програм, коли резиденти проводять воркшопи і беруть участь в інших заходах, відкритих для публіки, а, по-друге, через інтернатуру художніх асистентів, де стажисти допомагають художникам упродовж усього періоду резиденції (від чотирьох до шести тижнів), таким чином дізнаючись про стратегії дослідження і методології виконання (поміж іншими, далекими від мистецтва, речами). Хоча більшість стажистів – це, зазвичай, студенти художніх академій, інтернатура відкрита для будь-кого, хто хоче провести літні канікули з користю. В результаті приватна арт-інституція починає здійснювати публічну освітню місію (забезпечуючи практики, що стимулюють особистісний розвиток), а також допомагає змістити фокус інтересу від виставки до створення, що, своєю чергою, демістифікує сучасне мистецтво й відповідає на критику його непереконливості й недоречності.

Модель резиденцій для художників також сприяє створенню механізму мережі підтримки. Подібно до інституціональної критики, вона забезпечує набір інструментів для розробки практик, що задовольняють потреби часу і місця та відкривають простори можливості, які своєю чергою є нагальними для формування культурної інфраструктури, що перебуває у згоді з собою і суспільством.

Третя щорічна програма резиденцій для художників і художниць тривала в ІЗОЛЯЦІЇ з 12 липня до 25 серпня 2012 року. Кураторки програми (Агнешка Піндера та Вікторія Іванова) запропонували взяти за тему досліджень «прорив», а ключовими словами стали «рухоме зображення», «турбореалізм», «Донецьк» та «ІЗОЛЯЦІЯ». Цьогорічними резидентами були сім художниць і художників: Пол Чейні (Велика Британія), Еліз Флоренті та Марсель Тюрковськи (Франція/Німеччина), Даніель Малон (Нова Зеландія/Польща), Луіза Нобрега (Бразилія), Олексій Салманов (Україна) й Енді Вейр (Велика Британія). Виставка створених ними проектів відкриється в червні 2013 року. 

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676