Як почути місто

pravo na misto Весна цього року виявилася для київських ландшафтів на диво інтенсивною: крім талого снігу та цвіту каштанів, місто видозмінювали то цегляні завали на Андріївському, то бурова в Гостинному дворі. Громадськість відчула, що її інтереси не враховано, і вийшла на вулиці. Чи можливо забезпечити інституалізовану участь населення у вироблені стратегій розвитку міста? Чому не працюють прописані в українському законодавстві процедури громадських слухань? Яким чином організована співпраця мешканців із чиновниками, архітекторами, інвесторами та іншими суб’єктами міського розвитку у практиці інших країн? Розібратися з цими питаннями допоміг британський архітектор, учасник київського фестивалю CANactions 2012 Ігор Марко.

Сьогоднішня ситуація навколо Андріївського узвозу натякає, що боротьба за право на місто відтепер, можливо, відбуватиметься за новими правилами. Конфлікт інтересів нікуди не подівся, а задіяні сили все такі ж нерівні. Тим не менш, вперше голос забудовника зазвучав не лише шумом бурової та самоскида, що загрібає цеглу зруйнованого будинку, – він олюднився і персоніфікувався через заяви віце-президентів, PR-менеджерів та навіть головного інвестора Ріната Ахметова. Декларована забудовниками спроба діалогу поставила перед громадськістю нове завдання – сформувати й озвучити своє бачення розвитку території.

Ідея створення громадської експертної ради Андріївського узвозу була сприйнята скептично. З одного боку, така реакція громадськості пояснюється відсутністю надії на ефективний діалог з власниками великого капіталу, з іншого – перманентною недовіру до представницьких органів. Позиція є цілком зрозумілою в умовах корумпованості та забюрократизованості місцевої влади. Проте проблема цим не вичерпується – зворотній ефект корупції полягає у тому, що вона відучує людей формувати свою позицію і, відповідно, нести за неї відповідальність, адже все одно вона буде проігнорована. Київська громадськість, що, безумовно, сьогодні стає більш зрілою у своїх думках і діях, готова висловити спротив, але ще не готова надати своєму колективному голосу осмисленої форми.

Проблема відчуження, звичайно, стосується не лише громади. Сучасний архітектурний розвиток Києва відбувається в ситуації майже цілковитої анонімності на всіх стадіях. Елементи ланцюжка прийняття та втілення рішень співіснують ніби у поодиноких шумоізольованих вимірах, та й сам ланцюжок скоріше нагадує клубок без кінця й початку. Хто вони – чиновники, інвестори та архітектори, зусиллями яких Київ набуває нове обличчя?

Постать архітектора в сучасному житті української столиці є досить непомітною – може скластися враження, що проекти створюються силою думки самих інвесторів. Попри дискусії з приводу агресивної забудови Києва, серед імен архітекторів на згадку приходять в основному бюрократи вищого щабля на зразок Бабушкіна або Целовальника. Ми не знаємо, хто стоїть за кресленнями готелю "Хаят" чи торгово-офісного центру "Андріївський-плаза", не знаємо також, хто наразі розробляє плани перевтілення Гостинного двору на торгівельний центр. Бажання архітекторів втекти від ризику має всі шанси справдитися за допомогою непрозорих бюрократичних схем, що покликані забезпечувати відсутність публічної інформації.

Про нові проекти громадськості стає відомо через акції протесту, що висвітлюються у пресі. Актори, задіяні у медіа-скандалі зазвичай вміщаються у формулі "мешканці проти забудовників". Подібна опозиція зводить до мінімуму відповідальність десятків чиновників – голів усіх можливих комітетів міської ради та адміністрації – за поставлені підписи, а також уніфікує інтереси громади міста, яка за своєю природою є різнорідною і конфліктною.

Як відомо, в Україні навіть існує механізм громадських слухань, проте прописаний він таким чином, що створює широке поле для фальсифікації. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів, громадськість має право "вносити пропозиції" після того, як проект буде подано на затвердження до місцевої адміністрації. Про сам проект мешканців територіальної одиниці зобов’язані повідомити через "засоби масової інформації" — які саме і в якому обсязі – не уточнюється. Пропозиції мають хіба що "бути додані" до містобудівної документації, адже остаточне рішення залишається за посадовцями й розробниками проекту.

Тим не менше, щоб забезпечити ефективний механізм співпраці різних суб’єктів розвитку міста, не потрібно винаходити велосипед – варто лише навчитися тримати рівновагу, крутити педалі й тиснути на гальма у відповідальний момент.

Відповідно до ролі громади у формуванні міського простору, стратегії розвитку можна умовно поділити на два напрямки: top-to-bottom ("згори вниз") vs. bottom-to-top ("знизу вгору"). Інакше кажучи, у першому випадку процес починається "згори" — рішення приймаються міською радою, або у випадку будівництва за приватні кошти – інвесторами (що характерно для більшості новобудов Києва). Варіант "знизу вгору" передбачає, що громада формує вихідні завдання, втілення яких покликані забезпечити чиновники або девелопери (тобто "забудовники"). Такий поділ, звісно, є умовним і декларативним, адже на певному етапі його забезпечення залежить від бюрократичних процедур – і тут ситуація України не є унікальною. Проте, подолати цю небезпеку можна шляхом детально прописаних механізмів.

Як забезпечується участь громадян у містобудівному процесі в Лондоні, розповів британський архітектор Ігор Марко, учасник воркшопу "Контрактова площа: стратегії розвитку", що відбувся у рамках архітектурного фестивалю CANactions 2012 (до слова, результати воркшопу будуть презентовані 31 травня в Будинку вчителя). Отже, стратегія планування "знизу вгору" є обов’язковою для всіх проектів, які створюють на гроші місцевого бюджету. Проте, зазначає він, приватні інвестори все частіше намагаються від початку зав’язати контакт із громадськістю, щоб попередити втрати у випадку конфліктів і протестів.

Хто ж така "громадськість" і як вона може прийняти колективне рішення? Мова тут іде про нове у вітчизняній практиці поняття стейкхолдерів (stakeholders), що, показово, не має відповідників в українській мові. Стейкхолдери — це обрані представники та представниці певної групи, об’єднаної спільними інтересами щодо розвитку простору. Групи тут можуть бути які завгодно: від велосипедистів і власників собак до релігійних громад і продавців квітів. Зареєструватися як стейкхолдер у місцевій районній адміністрації можуть всі, хто наберуть необхідну кількість підписів на свою підтримку від інших велосипедистів, власників собак, вірян і продавців квітів. У кожного району міста - свій список стейкхолдерів, який залежить від професійного, вікового, етнічного й іншого складу місцевого населення.

Перед розробкою нових проектів районна адміністрація зобов’язана повідомити особисто всіх зареєстрованих у списку стейкхолдерів, які самостійно вирішують, наскільки в даному випадку задіяні інтереси їхньої групи. Після чого, адміністрація організовує низку зустрічей між всіма зацікавленими стейкхолдерами та архітекторами майбутнього проекту (які обираються на конкурсній основі). Результатом подібних "громадських консультацій" має стати чіткий список вимог місцевої громади до проекту.

Зазвичай, над одним проектом працює від двадцяти до п’ятдесяти стейкхолдерів, які для ефективної комунікації діляться на групи по п’ять людей. Оскільки учасники та учасниці представляють різні інтереси, часто процес обговорення починається з конфлікту. Дійти згоди їм допомагає, зокрема, архітектор чи архітекторка, намагаючись запропонувати універсальні рішення. Після того, як вимоги сформульовані, архітектурна група починає працювати над розробкою проекту, повертаючись на різних етапах роботи до повторних зустрічей зі стейкхолдерами.

Крім об’єктів, що реалізуються на кошти міського бюджету, процедура громадських консультацій є обов’язковою для проектів, розміщених у "стратегічних локаціях". Межі таких ділянок затверджуються міською радою – переважно, це центральні зони, що активно використовуються різними групами населення.

Іншою важливою законодавчою нормою для приватних інвесторів, що планують споруджувати об’єкти у стратегічних зонах, є підрозділ 106 Закону про міське й сільське планування (The Town and Country Planning Act 1990 - Section 106) про відрахування певного відсотку бюджету проекту на розвиток благоустрою прилеглої території.

Що з лондонської практики може бути корисним в контексті Києва? Як вийти з ситуації анонімності всіх суб’єктів міського розвитку? Як полагодити зламаний телефон між міською владою, приватними інвесторами, архітекторами і громадою? Довготривала стратегія, звичайно, полягає у подоланні корупції. Найгеніальніші рішення архітекторів і найщиріші наміри інвесторів не мають шансів, коли дозволи можна лише купити. Як досягти результатів вже давно відомо – через децентралізацію влади, надання ширших повноважень районним радам, прозорі й відкриті процедури прийняття рішень, збільшення персональної відповідальності чиновників. По-друге, треба змінювати архітектурну освіту й розвивати у майбутніх творців міського ландшафту чутливість до потреб місцевої громади. Серед короткострокових завдань – вироблення механізмів організованого громадського тиску на різних рівнях: від лобіювання нормативних актів до бойкотування торгівельних центрів, від особистих запитів і дзвінків чиновникам до масових акцій протесту.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676