У пошуках ворогів

© Олексій Салманов1526486 688120381221941 1543483572 nЗнімок з мистецької акції "На лобі собі напиши"
Євгенія Олійник
17 лютого 2014
  • Друк
2632
Є хороший німецький фільм "Експеримент" – про психологічне дослідження, в якому чоловіки середнього віку за винагороду протягом двох тижнів мали зображати арештантів та вартових в умовній в’язниці. В основу стрічки ліг реальний експеримент, проведений у 1971 році у Стенфорді. Психолог Філіп Зімбардо прагнув з’ясувати, як нав’язування соціальної ролі впливає на поведінку людини. Довести експеримент до кінця йому не вдалося. Попри те, що “охоронцям” було заборонено чинити фізичне насильство, особи, що виконували їхні ролі, неодноразово порушували це правило, а двох учасників-“зеків” відправили до психіатричних лікарень ще до кінця першого тижня.

Однак ситуація, змальована у стрічці, цікавіша за реальну. Річ у тім, що Зімбардо справді дав “охоронцям” завдання залякати "в’язнів" – про це свідчить відеозапис експерименту. У фільмі ж “вартові” не отримують ніяких вказівок, окрім того, що мають дбати про порядок і не мають бити інших учасників. Разом з тим, вже за кілька днів привілейованість стану дала про себе знати.

Виникає питання: звідки береться впевненість у правомірності такої поведінки? Як виникає почуття зверхності, що виправдовує насильство?
З одного боку, причина у штучно створеній ситуації, де одні мають більше прав, аніж інші. З іншого боку, кожен з учасників був свідомий цієї штучності. Адже в реальному житті статус ув’язненого означає його реальну провину перед суспільством, що автоматично переводить його у касту ізгоїв. Тобто – якщо не чіпати етичну сторону питання – у вартового з’являється об’єктивна підстава, на якій він може переконати себе, що пхаючи голову ув’язненого в унітаз, він бореться зі злочинністю. Але в умовних вартових "Експерименту" такої підстави не було.

Так само учасники Автомайдану не мали об’єктивних причин заборонити двом жінкам – журналістці та активістці "Жіночої сотні" – вхід до свого офісу в Українському домі – ситуація, про яку пише Катерина Сергацкова в колонці на “Українській правді”. Охоронці вимагали показати документи, а потім сказали, що вирішує, кого пускати, певний міфічний начальник.

Випадок дрібний, його можна було б списати на елементарне непорозуміння. Але, по-перше, він є симптоматичним, по-друге – не єдиним.

Кілька тижнів тому активісти Майдану влаштували нічне "полювання" на, як заведено говорити у ЗМІ, “молодиків спортивної статури”. Тим, котрих впіймали, влаштували допит у Будинку профспілок та змусили публічно вибачатися “перед українським народом”. Дійство транслювали на YouTube.
Новина про це якось епізодично промайнула у соцмережах під гаслом “Так їм і треба” і загубилася у потоці інших. З усіх публіцистів на неї звернув увагу хіба що Анатолій Ульянов, який у своєму блозі на Loo.ch натякнув на деяку регресивність подібних методів.

Як це стосується вахтерів-автомайданівців? Адже для самосуду якраз була об’єктивна причина, що виправдовує дії активістів (боролися зі злом!), а Ульянов взагалі сидить в Нью-Йорку (тож що він може знати про наші справи!). Але можна припустити, що абстрагований від нашого середовища Ульянов краще розуміє, що відбувається, та згадати, що дії активістів не були самообороною, а були, фактично, нападом. Описані випадки об’єднує ось що – феномен усвідомлення тієї влади та тих повноважень, котрих ніхто нікому насправді не делегував.

Майдан часто називають моделлю ідеальної країни, яку ми будуємо самі – без корупції, хамства і насильства. Країни з горизонтальною системою управління, як слушно зазначила у своїй колонці Катерина Сергацкова. Відколи Майдан почав розбудовувати свою інфраструктуру, усе нагадувало гру в режимі реального часу, де ти маєш шанс сам з нуля побудувати місце, в якому хочеш жити. У центрі держави, що впритул наблизилася до автократії, виникла нова демократія. То чому, маючи усі опції для того, щоб і надалі її розбудовувати, ми вертаємося до тих моделей, яких начебто намагаємося позбутися?

Сформульована відповідь є: яким би чудовим майданчиком для самоорганізації Майдан не був, він все ж залишається формою протесту. Українська Християнія на головній площі країни – це не те, чого прагнуть мітингувальники. Це опір, який влада намагається і намагатиметься ліквідувати. А отже, треба захищатися. Від “Беркуту”, молодиків у спортивних костюмах та провокаторів. Утім, коли Владислав Троїцький розповідав зі сцени Вільного Університету Майдану про ідеологію нової України, він наголошував, що основою нової системи відносин між людьми має стати довіра. Але що довше триває боротьба, то виразніше проявляється протилежне: зациклені на власній безпеці, активісти почали захищатися від "своїх".

Від тих, хто про це говорить, також намагаються захиститись, звинувачуючи їх у тому, що вони “розколюють Майдан”. Але говорити маємо, інакше чого вартує ця боротьба? Коли минає перша ейфорія від сили натовпу, коли минає шок і відчай від загибелі людей – речі, що єднають надзвичайно сильно – стає зрозуміло, що люди на Майдані – різні. Як і всі люди, в принципі, однак для багатьох ця очевидна істина такою й досі не є. Місяць тому українські художники провели акцію “На лобі собі напиши” (яка, до речі, теж лишилася поза увагою українських медіа) проти таврування “чужинців” на Майдані. “Чужинцем”, за визначенням учасників, стає той, хто критикує і сумнівається – і в такий спосіб акт протесту проти системи дублює саму систему.

А як ми пам’ятаємо, саме автократизм передбачає вигнання із спільноти тих, хто не згодний. Про це, до речі, є ще один хороший німецький фільм, також заснований на реальному експерименті. Але, сподіваюсь, ця історія нас стосуватись не буде.