Майдан як простір протесту

DF0374AA-FECC-4CB0-BFD5-EB6C1FDC0037 w640 r1 s cx0 cy10 cw0 Чому революції найчастіше відбуваються саме в містах? Чому революції відбуваються на головних площах та вулицях цих міст? Чому сучасні міські протестні рухи мають багато спільного? Чи є зв’язок між медіа-активізмом та безпосереднім перебуванням на вулиці?

Говорячи про революцію або протестні рухи, ми звертаємо увагу на політичну конкуренцію, дії чинного уряду та опозиції, висвітлення подій у медіа, віковий, класовий чи гендерний склад учасників руху, арешти та переслідування тощо. Однак, доцільно звернути увагу й на те, куди ці складові конфлікту є вписаними – у міський простір.

У свою чергу, український Майдан’13 дає багато матеріалу для роздумів. Та, безумовно, постає питання, яким чином слід розглядати це явище? Чи можна сказати про Майдан’13 суто як про сукупність людей? Разом з цим ми розуміємо, що не слід применшувати значення майдану Незалежності як головної площі Києва та факту, що Майдан’13 відбувався саме там.

Історично місто є продуктом людської діяльності: економічної, політичної, соціальної та культурної. Люди створили міста задля реалізації вигод та задоволення потреб, принагідно змінюючи їх під себе. Тим не менш, одночасно, місто, створене та змінюване людьми, трансформує людей, впливає на їхнє існування та діяльність. Яким чином це відбувається?

Погляд на місто тільки як на суцільну забудову не дасть нам відповіді на це питання. Продуктивним є визначення міста як соціального інституту. Невипадково давні греки визначали поліс не стільки в плані фізичного явища міста-держави, скільки в плані тієї сукупності громадян, які в ньому проживали. У разі знищення фізичної основи полісу громадяни могли відновити його де-інде. І це був би той самий поліс.

Американський історик та архітектурний критик Льюїс Мамфорд [1] говорить про місто як про театр соціальної дії. Розуміючи місто як театр, відразу виходимо в площину соціального драматизму, конфліктів, співпраці, боротьби та (не)можливостей співіснування. Саме соціальний вимір міського життя є передумовою (тим не менш, не причиною) формування громадянського суспільства. Разом з цим функції, щільність та різноманітність міського простору природно роблять його місцем соціальних та політичних конфліктів.

Французький філософ та соціолог Анрі Лефевр доводить, що простір є ключовою політичною проблемою: "Існують політики простору, адже простір є політичним" [2]. Простір наповнений конфліктами та боротьбою. До того ж Лефевр розглядає простір соціальним, адже соціальні зв’язки, що творяться,відбуваються у просторі. Отже, усі відносини – це динамічні процеси, що мають одночасно соціальний і просторовий характер, постійно змінюються, але і можуть бути радикально трансформовані.

Саме тому Лефевр не розглядає простір як суто фізичний продукт або феномен нашої уяви, а скоріше як такий, що створюється через соціальні відносини та структури. На основі цього Лефевр запропонував т.зв. "просторову тріаду", тобто визначив три типи соціального простору. Простір, що розуміється, стосується, насамперед, науковців, планувальників, архітекторів, інженерів, географами тощо. Безумовно, що будь-який простір з архітектурою, що його оточує, з різноманітними міськими аксесуарами наповнений спеціальними знаками та кодами, які теж можуть бути прочитані. Матеріальний бік нашого повсякдення для Лефевра виражається у просторі, що сприймається. Це, буквально, наші будинки та офіси, парковки та супермаркети, парки та заводи – все, що оточує нас у місті, де відбувається творення різноманітних соціальних зв’язків. Обжитий простір має відношення до жителів, їхнього повсякденного досвіду та "просторових прив’язаностей" (улюблена вулиця, парк тощо). Певний символічний шар значень та асоціацій супроводжує та накладається на матеріальний бік нашого життя, тобто це питання про те, яке символічне значення ми надаємо тому місцю, де проводимо час, які асоціації викликає у мене ця чи інша вулиця тощо.

Концепція "соціального простору" демонструє, наскільки людське життя та простір взаємопов'язані. Лефевр певний того, що простір втілює протиріччя чинного соціального порядку, але змінюючи організацію простору, ми змінюємо життя, і навпаки. Революція як рушій змін, на його думку, веде до тотального переживання життя, укріплює соціальні зв’язки та викликає до життя ті сили, що зубожіють у повсякденних практиках.

Отже, аналіз соціальних практик є неможливим без критичного погляду на простір, адже простір грає чільну роль в утвердженні соціальних, економічних, політичних та культурних процесів. Простір продається та купується, захоплюється та звільнюється, формує колективні ідентичності та практики повсякденного життя.

Повертаючись до міського простору, зазначимо, що він не є пасивним свідком різноманітних подій; скоріше, це інтерактивна платформа, де розгортаються конфлікти або створюються нові зв’язки. Разом з цим, ми розуміємо, що в місті проживають різноманітні групи, які взаємодіють між собою. Очевидно, що з кожним днем місто стає все складнішою категорією, адже універсальність та однорідність не є синонімами сучасного міського життя. Класові конфлікти та несправедливий перерозподіл простору доповнюються дискримінацією за расовою, національною, статевою та іншими ознаками, що теж має вираження в просторі.

Чи не тому місто залишається основним помостом та передумовою соціального драматизму, незгоди, опору, конфлікту? Майдан Незалежності став єдиною можливістю реальної політики для тих, хто не має важелів інституційного впливу, для пересічних громадян, не задіяних в політиці як у професійній діяльності. Ця площа як публічне місце міського простору, що завжди несе на собі відбиток порядку, є виразником влади. І саме тому вона захоплюється революціонерами й учасниками протестів, адже, використовуючи її як платформу для колективного вираження невдоволення, символічний капітал влади підважується. Цей простір одночасно набуває нових символічних вимірів і значень, емансипує учасників протестного руху, формує солідарність та міцні соціальні зв’язки.

Виходячи на вулиці заради захисту та реалізації численних прав, громадяни прагнуть актуалізувати й своє право на місто. Ідея "права на місто", запропонована Анрі Лефевром, була влучно описана американським географом та соціологом Девідом Гарві з огляду на сучасність: "Право на місто є чимось значно більшим, ніж індивідуальна свобода доступу до міських ресурсів: це право змінювати себе, змінюючи місто. Більше того, це колективне, а не індивідуальне право…" [3]. Українські громадяни, виходячи на майдан Незалежності, захоплюючи цілі вулиці, будуючи барикади, трансформуючи міські аксесуари під власні потреби, відновлюють своє право на місто.

Так як ніде конфлікт не є настільки очевидним, як в просторі, протестувальники, висуваючи вимоги в публічному просторі та пред’являючи претензії до самого публічного простору, роблять видимими усі протиріччя міського життя.

"Ризомні" революції: нерозривність віртуального та реального просторів

Сьогодні українське громадянське суспільство випробовується на міцність – у плані вибору ціннісних орієнтирів, захисту власних поглядів, готовності брати відповідальність на себе. Це неминучий етап у розвитку будь-якого суспільства. Однак форма того, як це відбувається, дозволяє зарахувати Майдан'13 до "ризомних" революцій, як їх називає іспанський соціолог Мануель Кастельc [4]. На його думку, це новий вид соціальних рухів, визначальним для яких є те, що вони народжуються в Інтернет-середовищі. Тим не менш, використовуючи автономію кіберпростору з метою самоформування, дискусії, взаємодії, опісля вони неминуче виходять у міський простір, де будують фізичні соціальні мережі. Більшість нових протестних рухів використувують схожий шаблон для творення форм демократичної репрезентації - активне користування Інтернетом та захоплення міського простору.

Сьогодні є сенс замислитися над взаємодією віртуального та реального просторів. Видається, що іноді межі між ними стираються, і, як результат, утворюється єдиний простір комунікації. Та віртуальний простір має такий потенціал, що активно впливає і на формування реального. Саме в Інтернет-мережі виникли перші заклики виходити на Євромайдан, за допомогою соціальних мереж виникли перші організації Майдану, які в Інтернеті й знайшли більшість своїх прихильників. Таким способом поширювалися листівки та плакати, гасла та заклики. Онлайн-трансляції подій на Майдані, Facebook-комунікація, мобільний Інтернет, щохвилинне оновлення матеріалів на новинних Інтернет-порталах – ці елементи з самого початку творили протестний рух, організовуючи громадян. Наразі віртуальний простір через інтенсивність комунікації вимагає такої ж активної присутності й участі, як і реальний міський простір, тобто Майдан. Сьогодні публічна сфера складається з реального та віртуального просторів, які є рівними між собою. Адже революція триває доти, доки громадяни захоплюють реальний міський простір, а Інтернет не контролюється урядом чи корпораціями, даючи натомість змогу постійно підживлювати протест та укріплювати соціальні зв'язки.

Мануель Кастельс, описуючи "ризомні" революції, додає ще декілька характерних рис, пов’язаних із чинною ситуацією в українському суспільстві, яка призвела до виникнення Майданів. Він каже про політичну свідомість, що зростає, про сміливість думки стосовно того, що делегувати владу політикам уже не здається необхідним. Здається, що це є свідченням повсюдної втрати довіри – до урядів та політичних систем загалом. Протестні рухи, що виникають, у підсумку спрямовують свій посил до одного – до трансформації владних відносин.


Майдан як простір протесту

Цікаво, що слоган Революційної комендатури Києва звучить так: "Революція перемагає тоді, коли вона перемагає у столиці". Доречно додати й "…коли вона перемагає на головній площі столиці". Ці слова не є випадковими. Це надзвичайно доречний приклад, аби поглянути на Майдан’13 з різних боків: і стосовно площі як фізично-просторового явища, і стосовно символічної наповненості майдану Незалежності, і стосовно самоорганізації громадян та протестного руху.

Щоб зрозуміти, чому Майдан’13, як і багато інших протестів та демонстрацій, відбувається саме на майдані Незалежності, слід замислитися про його просторові характеристики. Соціолог Асеф Баят [5] пояснює, чому певні місця міста є найбільш придатними для революцій. По-перше, це має бути простір, де скупчення людей можуть легко та швидко зібратися. По-друге, простори протесту зазвичай мають історичне значення та марковані символами державної влади. По-третє, важливою є доступність простору, тобто наявність транспортних мереж. Нарешті, простір має бути "маневреним", тобто оточеним вузькими вуличками, магазинами та будівлями, які зможуть стати шляхами та місцями відходу для протестувальників у разі сутичок.

Майдан Незалежності у Києві відповідає цим характеристикам, як і, наприклад, проспект Свободи у Львові, площі Таксім у Стамбулі або Тахрір у Каїрі. Якщо місто є формою соціальної організації, то подібні простори під час революцій, демонстрацій та акцій протесту стають зменшеними копіями такої форми, однак зовсім іншої соціальної організації. Тому недарма "наметове містечко" називається саме "містечком", а його організація уособлює посил "Інший світ - можливий". Це ідеалізована форма утопії, що виражається в просторі.

Щодо символічної наповненості майдану Незалежності слід згадати, що головна, центральна площа міста завжди пов’язувалася із сакралізованою верховною владою. Якщо у середньовічному та модерному Києві у ролі такого сакралізованого владного осередку виступала Софійська площа, то за радянських та пострадянських часів ним стала нинішня площа Незалежності [6]. Сьогодні майдан Незалежності оточений великою кількістю культурних артефактів - пам’ятників та символів – які репрезентують той чи інший владний порядок. Більш того, як мені видається, він вписаний в єдиний символічний простір – від (колишнього) пам’ятника В.І.Леніну до "Свічі пам’яті", або навіть далі, до пам’ятника "засновникам міста". Домінантою ж цього простору є монумент Незалежності, в якому «переплітаються» традиційні символи Мудрості, Батьківщини, Матері. Тому сьогодні в межах цього простору повалення "Леніна" не здається випадковим.

"Майдан", що утвердився як владний простір у радянські часи, продовжує таким бути. Однак змінилася символіка – з радянської на національно-патріотичну. Змінилося ще й те, що періодично "Майдан" з простору влади перетворюється на простір заперечення та делегітимізації влади, чого в радянські часи бути не могло. Таке зіткнення є неминучим, адже захоплення площі Незалежності є одночасно й захопленням владного символічного порядку, і підваженням влади як такої. Захват будівлі київської міської держадміністрації протестувальниками виступає доречним прикладом такого процесу.

Мені видається, що Майдан’13 на площі Незалежності неможливо мислити без понять "опору" та "протистояння", що є ключовими для нього. Вони закладаються в саму суть протесту. Але цікаво, що вони мають вираження й у просторі. Сама держава створює необхідність побудови барикад, тож найперше протистояння – між урядом та протестувальниками – розмежоване по лінії фортифікаційних укріплень. Ця межа відразу створює опозицію "свої" - "чужі". І якщо "свої" знаходяться всередині барикад, то «чужі» можуть бути деінде, чи на сусідній площі, чи за Києвом.

Не зникає і символічна напруга як між наметами та радянською архітектурою майдану, так і між барикадами та Пасажем. Обжитий простір площі Незалежності враз «опиняється під загрозою»: площа та прилеглі вулиці, призначені для життя, дозвілля чи репрезентації влади, перетворюються на простори іншого ґатунку. Певною частиною суспільства вони мисляться як дещо якісно відмінне від звичного Києва і як таке, що слід або обходити, або зовсім ігнорувати.

Усе це доповнюється соціальними протиріччями, які так просто не зникають. Як місто продовжує бути одночасно й простором свободи, і репресій, так і Майдан’13 (і не тільки київський) залишається зоною взаємної уразливості – між самими учасниками з радикально протилежними поглядами, а також між громадянами та владою.

Разом з цим, відходячи від протистоянь, не можна не зауважити, що самоорганізація київського Майдану’13 вражає та демонструє, якими українське суспільство хоче бачити місто та державу загалом. Щоденна присутність сотень і тисяч громадян, взаємна допомога, постійне безкорисливе постачання матеріалів та харчування, невпинна комунікація, прибирання наметового містечка та вулиць – це все про мистецтво присутності, потреба в якому частіше за все виникає тоді, коли влада діє так, ніби суспільства не існує. У моменти радикального розриву повскядення виявляється, що громадяни є сусідами, а місто – спільною домівкою. Такі щоденні практики присутності, плекання солідарності та взаємодомоги стають практиками політичними.

Анрі Лефевр мав рацію, коли казав, що революція має бути революцією індивідуального повсякденного життя, тобто, передусім, міською, або ж її не буде зовсім. Конфлікти, якими сповнене наше повсякдення, неодмінно мають вираження в просторі, але там само знаходиться і їх вирішення. Місцем, де можна їх знайти або, принаймні, помислити, є міста, а, особливо, головні площі цих міст, які й існують, аби їх захоплювати.

Текст написано в рамках програми семінару культурної критики та репортажу "Культура 3.0".  
Стаття невдовзі вийде в публікації, яку готує CSM за підсумками проекту "SPACES: Архітектура спільного" 2013 року.

Примітки: 
1. Льюїс Мамфорд. Що таке місто.
2. Henri Lefebvre. Reflections on the Politics of Space.
3. Девід Гарві. Право на місто.
4. Manuel Castells. How modern political movements straddle urban space and cyberspace. http://www.theguardian.com/commentisfree/video/2013/mar/25/manuel-castells-political-cyberspace-video
5. Asef Bayat. Life as Politics: How Ordinary People Change the Middle East.
6. Більченко Є. Культурологічний аналіз семантики київського "Майдану"



Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676