Майбутнє низових ініціатив
© Алекс Кузьмін
- Євген Гриценко
- 7 лютого 2014
-
-
- 3897
Про досягнення й невдачі українських низових рухів та їхню потенційну спрямованість у майбутнє Korydor’ові розповіли активісти громадських, культурних, медійних та правозахисних ініціатив.
Наталка Гуменюк - журналістка-міжнародниця, hromadske.tv
hromadske.tv - ініціатива створити громадське телебачення знизу, яка була задумана ще до Майдану. Зазвичай у пострадянських країнах, у яких його не було, держава власноруч переформатовувала державну телекомпанію. В Україні цей процес педалювався. І виникла ініціатива створити власний проект і розвинути його до тої межі, коли це справді стало б громадським мовленням на тих засадах, в які ми віримо як журналісти. А потім, коли держава зміниться, віддати його їй у керування. Тому в нас дуже чітке розуміння, як розвивати hromadske.tv після Майдану, у будь-якій системі.
Треба розуміти, що якщо щось не будується згори й нема на це політичної волі – варто діяти самотужки. Усього за два місяці роботи наш проект перетворився на одне з головних джерел інформації в Україні.І подальше існування hromadske.tv може засвідчити, наскільки такі масштабні ініціативи, як громадське мовлення, з низового руху можуть перейти в загальнонаціональний масштаб.
Оскільки наш проект громадський, то в нас дуже чітка відповідальність перед людьми і дуже чіткі правила. Найважливіше – це порозуміння в колективі. З одного боку, горизонтальне прийняття рішень – це дуже добре, бо ти відчуваєш відповідальність і розумієш, що ніхто за тебе рішення не прийме. Мусиш вчитися домовлятися. І всім треба усвідомлювати, що це повільний процес, у якому неможливо уникнути помилок. Бо коли це є спільна ініціатива, то треба дуже уважно слухати інших, іноді група домовляється про те, з чим ти не зовсім згоден. Слід забути про власне его й займатися спільною справою.
Однак слід уникати фетишизації горизонтальної структури. Завжди існує спокуса уникнути прийняття рішення, коли ти не хочеш брати відповідальність на себе, чи то, навпаки, бажання взяти все у свої руки. Зрештою, на думку багатьох дослідників, якщо працює тільки горизонтальна структура, то в якийсь момент люди починають займатися лише збереженням цієї структури (те, що сталося з Occupy Wall Street). І в той же час прийняття рішень лишається за тими, хто голосніший.
Я за те, щоби були правила і розподілена відповідальність. Я за багато різних автономних структур, де кожен відповідає за свою діяльність, - не слід усього досягати консенсусом. І ефективно керувати низовими рухами можна лише тоді, коли є максимальна відкритість та інформація. Це завжди варто мати на увазі.
Володимир Єрмоленко – директор європейських проектів “Інтерньюз-Україна”
У формуванні українського суспільства необхідно привнести чимало здобутків, які зараз мають місце на Майдані:
1) Відхід від логіки споживання до логіки дарунку та участі.
2) Розуміння важливості непомітних історій, бажання розповісти про непомітне.
3) Створення альтернативних медійних практик: відхід від макрорівня (політика, економіка) до мікрорівня (конкретні історії людей).
4) Пропагування ідеї суспільства як універсального братерства.
5) Більш активна мобілізація інформаційної діяльності назовні, щоб розповідати світу про Україну.
6) Соціальна допомога постраждалим та хворим, що може вирости з медиків-волонтерів та варти в лікарнях.
7) Виборча мобілізація: створення широкої мережі спостерігачів, які гарантуватимуть чесність виборів на всіх рівнях.
8) Брати тільки те, що потрібно, задовольнятися мінімумом.
9) Створення справжніх низових профспілок та їх представництва у партії праці (labourparty)
10) Створення реальної платформи соціального діалогу (працедавці-працівники-уряд), що матиме представництво в органах влади.
Ілля Стронґовський – дизайнер, автор численних ревплакатів
Основна причина, чому зараз художники, з проекту "Страйкплакат" зокрема, звертаються до opensource та надають свої роботи для вільного розповсюдження (плакати, наклейки) – бажання проявити важливі для автора речі для якомога ширшої аудиторії. Якщо ти не відмовляєшся від авторства і даєш вектор своєї роботи, то 90%, що вона буде переосмислена й інакше інтерпретована. Який резон лишати роботу, яка може бути змінена, у своєму авторському полі? Уся плакатна культура від початку заточена на те, щоб люди могли нею вільно користатися.Ми живемо в абсолютно іншій країні. І за таких обставин з`являються речі набагато важливіші, ніж авторське право. Зокрема те, щоб тебе почули.
Крім того, усі плакати, що були створені за час протестів, зараз можуть трактуватися як екстремізм. У такому разі, анонімізація авторства – певний захисний механізм. Одиниці підписуються своїм іменем. Художники одразу зрозуміли, що вся їхня творчість може спричинити реакцію з державного боку, й спробували себе убезпечити.
Утім, саме я зумів домогтися офіційних вибачень від “Свободи” за порушення авторського права – вони використали моє зображення “Йолки” на своїх листівках, принагідно не поцікавившись, хто її створив і як можна її використовувати. Певно, спокусилися на те, що на моїй картинці був відсутній плакат із Юлією Тимошенко.
Taschen та Gestalten уже мають створювати альбоми з графікою, яка виникла на Майдані. Уперше мистецтво плакату набуло такої актуалізації з часу падіння Берлінської стіни. Occupy Wall Street не дав нічого масового у плакатному мистецтві. Можна згадати Шепарда Фейрі та його знаменитий плакат із Бараком Обамою. А скільки у нас гасел, скільки авторів? Найпотужніша плакатна точка за 25 років у світі. Зрозуміло, що цей імпульс не зможе зникнути так раптово, як він виник. Щонайменше роківп'ять ми будемо переосмислювати те, що напрацювали за час Майдану.
Надія Парфан – активістка ініціативи “Половина Майдану: Жіночий голос протесту”
Мені здається, що ініціативам Майдану з часу їхнього заснування до сьогодні вдалося охопити всі сфери життєдіяльності суспільства: забезпечення базових потреб, юридична та правозахисна сфера, охорона, Автомайдан, медична допомога, надзвичайно потужна інформаційна структура. Це те, чого бракує в так званому нормальному українському суспільстві: скажімо, у нас не було незалежних ЗМІ, а в Майдану вони з’явилися. Такі досвіди низової солідарності, коли люди усвідомлюють, що вони не просто є частинкою 46-мільйонного населення України, а належать до якогось проміжного цілого, до певної групи, неодмінно стануть у пригоді.
Щодо ініціатив, які мені найбільш близькі, - це освітні й просвітницькі заходи, як "Вільний університет" чи діяльність студентського центру в Українському домі. Це кропітка робота з виховання критичного мислення, так зване масове просвітництво: культурні заходи, концерти, кінопокази, акції.
Ініціатива "Половина Майдану" виникла ще до розгону Євромайдану 30 листопада. Це була спроба зробити участь жінок у протесті видимою, оскільки, за підрахунками соціологів, 44% учасників Майдану – це жінки, проте вони відсутні як суб'єкт, їхні вимоги не артикульовані. Тож наша ініціатива була створена, аби представити жіночий голос та акцентувати на соціальному забезпеченні материнства й підтримання прав жінок у Європі, себто наповнити поняття європейського вибору конкретним змістом.
Згодом ситуація змінилася, і ми відповідним чином реагували на події. Під час страшної ночі 11 грудня на сцені лишилася одна Руслана, саме вона, а не опозиційні лідери, підтримувала тоді народ. На нічних вартах виступали письменниці, музикантки. Але при тому зі сцени завжди дякували героям. Це була дивна риторика: "Хлопці, дякую, що ви врятували Україну". Хоча внесок цих жінок аж ніяк не менший. Ми вирішили влаштувати акцію «Ніч жіночої солідарності» й разом із групою "Ритми спротиву" вийшли з барабанами під гаслом "Геть Януковича! Геть патріархат!". Ця акція була орієнтована в першу чергу на інших жінок, які не можуть себе ідентифікувати з гаслами "Дякуємо нашим героям". Ми воліли показати, що їх бачать та помічають, що жіноча самоорганізація – це нормальний шлях участі в протестних подіях.
Під час акції ми спілкувалися з багатьма жінками, і я хочу сказати, що всі вони – різного віку, різного соціального географічного походження – дуже схвально ставилися до наших ініціатив. Пенсії, декретні відпустки та зарплати – те, що промовляє до найширших верств населення. Чоловіки по-різному реагують, але в більшості випадків прихильно. Ну але все ще лишаються люди, які думають, що обов`язок жінок на Майдані – робити канапки та прибирати. З цього приводу ми робили різноманітні диверсії: в Українському Домі замінили оголошення "Дівчата, якщо бачите, що брудно – приберіть" на "Якщо ти мужик, прибери за собою". І назагал люди прислуховуються до цих зауважень – тож це робота, яку постійно треба проробляти.
На етапі появи різних сотень з‘явилася дочірня ініціатива "Жіноча сотня". Нещодавно в Українському домі був проведений тренінг із самооборони для жінок. Також на барикади часто ходять журналістки, яких туди не пускають, мовляв, жінкам тут не місце. Хоча це місце для виконання їхніх безпосередніх журналістських обов’язків, а роль журналістів у оперативному реагуванні на події є вирішальною. Крім того, визначальною для затриманих учасників подій на Майдані ставала активна роль юристок та адвокатів.
"Половина Майдану: Жіночий голос".
Максим Харкавий – організатор студентського страйку в КМА, активіст Студентської асамблеї
Майдан — уже звична форма протесту для українців. Однак події 2013-2014 років, як на мене, мають низку особливостей, що дозволяють стверджувати про якісно інший рівень політичної боротьби. Цей Майдан вирізняє те, що він поєднує людей різних політичних поглядів. Тут йдеться, основним чином, про різні низові ініціативи, що діяли в загальному протестному руслі.
Багато хто зрозумів, що перекладати відповідальність на політиків щонайменше не ефективно. Таке розуміння було і у тих, хто працював над організацією страйку в КМА: необхідно боротись за свої права. Усвідомлення цього — найцінніше, що громадяни України могли отримати. І видається очевидним, що така боротьба має тривати постійно.
Однак, під час організації страйку ми зіштовхнулися з багатьма проблемами. Упереджень уникнути не вдалось: по-перше, на нас начепили ярлик належності до лівого руху, оскільки серед наших учасників були ліві активісти. Хоча нам насамперед йшлося про найповнішу мобілізацію студентів для активної протестної діяльності після прийняття “диктаторських законів” 16 грудня. По-друге, адміністрація академії нас не підтримала через страх санкцій з боку МОН, яких, зрештою, уникнути не вдасться в будь-якому разі. Через усі ці причини нас відмовлялася почути значна маса студентів.
Ми визначили напрями роботи, за якими працюватимемо, проте певну частину ініціатив реалізовувати не вдавалось через нестачу людських ресурсів. Нині ми перш за все прагнемо створити мережу, спочатку студентську, а потім й загальноукраїнську. За найкращого сценарію, створення такої мережі не лише сприяло б досягненню цілей, які перед нами постали, але й може бути ефективним способом впливу знизу.
Усвідомивши важливість такого центру, ми організували Студентську асамблею, яка діє в Українському домі. До нас долучились представники страйкомів з різних університетів, також співпрацюємо із незалежними профспілками. Мотивує працювати в цьому напрямку те, що таке об'єднання дозволяє сподіватись на створення потужних організацій, що представлятимуть інтереси студентів, робітників у спокійний час.
Узагалі все, що відбувається на Майдані - це приклад самоорганізації.
На відміну від подій 2004 року, коли був високий кредит довіри до опозиції - зараз кожен діє діє згідно власної програми й час від часу виникають певні союзи зі спільними поглядами й інтересами.
Майдан - це свідчення того, що народ, без втручання політиків, здатен гуртуватися та співпрацювати. Організовувати побут, протестні акції. Хто згоден - той йде, хто не згоден - поважає бажання інших.
І це чудово.
Babylon'13 - це одна з таких форм. Кінематографісти просто знімають те, що бачать, в міру свого світогляду, таланту та везіння натрапити на дещо справді вартісне. І це в нашому розумінні не репортаж з місця подій, а перш за все образи, настрій, атмосфера.
Спершу мало хто до кінця розумів, що ми робимо. Було відчуття, що треба знімати настрій навколо Майдану, людей, обличчя, думки, сльози - увесь плин емоцій, що переповнював людей до, під час і після резонансних подій. І просто у хвилини перепочинку, як у фільмі “D-mollin Kyiv cityholl”. Важливіше за це немає нічого.
У цьому майже нема політики - це чиста творчість, що з роками дасть більше розуміння сьогоднішнім подіям, ніж години хроніки та інтерв’ю з медіазірками. Ми живемо у засміченому інформаційному просторі, і вже не так важливо хто й що сказав, як прокоментували події якісь там лідери або закордонні політики. Важливо побачити емоції звичайних людей - учасників подій. Це дасть нащадкам більше знання про злам 2013/2014 років, ніж тисячі сторінок аналітики.
У Babylon’13 немає чіткої структури або ієрархії - знімають і призери міжнародних фестивалів і дебютанти. Композитори стають режисерами, сценаристи продюсерами, режисери монтажу - операторами. І всі допомагають одне одному.
У цьому суть Babylon’13 - якщо маєш що і як донести глядачу, то роби своє кіно - і тобі допоможуть такі ж ентузіасти, як і ти.
Олексій Радинський – активіст Центру візуальної культури
Основний "низовий" досвід, який точно залишиться після Майдану-2014 (незалежно від його здобутків чи поразок) - це досвід насильницького спротиву. Якщо Майдан не буде придушено силою і в Україні й надалі існуватиме щось на кшталт суспільства, такий досвід насильницького спротиву матиме на це суспільство величезний вплив. Оскільки єдина наразі поступка влади, яку виборов Майдан - відставка Азарова та скасування диктаторських законів - була фактично досягнута шляхом озброєного народного повстання, суспільство отримало, як то кажуть, чіткий сигнал: не встановивши якоїсь барикади, не окупувавши якоїсь адміністрації та не жбурнувши якийсь коктейль, нічого не здобудеш.
Якими можуть бути наслідки цього сигналу? Згадаймо досвід "помаранчевої революції". Внаслідок тих подій люди зрозуміли, що шляхом простого виходу на вулицю в більш-менш значній кількості можна досягнути чимало. В результаті люди почали організовуватись в низові ініціативи за інтересами - від оборони місцевого скверу від забудовників до заборони "пропаганди гомосексуалізму" - що діяли здебільшого в ґречний, "помаранчевий" спосіб: пікети, петиції, в крайніх випадках - радикальні перформанси. Яким, відповідно, буде урок Майдану-2014 з його барикадами, окупаціями та кривавими сутичками для майбутніх протестувальників, якщо такі в цій країні ще існуватимуть? Не буду нав'язувати власну відповідь на це питання, бо сподіваюсь, що вона помилкова.
Ця ситуація, звісно, повністю змінить ситуацію в художньому і культурному полі. Критичне мистецтво останніх років розвивалося як така собі прибудова до "громадянського суспільства", продовження низової політики іншими засобами. Тепер стало зрозуміло, що "громадянське суспільство" розвивається за непередбачуваною траєкторією, адже воно тепер може й майданний самосуд над "тітушкою" влаштувати, а ліберальний "третій сектор" буде й надалі перебувати в захваті від сектора “Правого”. У ролі таких собі "інтелектуальних тітушок" невдовзі цілком можуть виявитись політичні художники, дослідники та активісти - й до цього варто бути готовими.
А якщо говорити про траєкторію розвитку політичного мистецтва, то з наївного додатку до "третього сектора" воно має шанс перетворитися на більш серйозний аналітичний інструмент, адже навколишня реальність вимагатиме набагато більш суворої критики - в усіх значеннях цього слова.
Інна Совсун – керівник освітніх проектів Центру дослідження суспільства, координатор “Варти в лікарні”
Найбільше мене вразила робота ініціативи ЄвромайданSOS: вони надають юридичну допомогу, збирають інформацію про зниклих, намагаються їх відшукати. І що вражає у цій структурі, так це те, що їм дуже добре вдалося налагодити зв'язок між групами, які зазвичай діють відокремлено: правозахисники, фахові адвокати, та народні депутати. Тобто вдалося створити мережу, яка надає ефективну термінову допомогу. Ця система стала досить добре відпрацьована за ці два місяці, хоча до цього в правозахисного руху як такого було чимало проблем.
Ось якщо говорити про невдачі Майдану 13-14-го років, то мені здається, що найбільшою мірою це студентський рух. Він фактично втратив свій голос в межах цих подій, на відміну від інших ініціатив, які його здобули. Тобто студенти, які спершу були дуже потужно представлені на Майдані, не змогли сформувати свого низового руху. У студентських ініціатив не було чіткого уявлення, як працювати зі студентами, більшою мірою групи зосереджувалися на роботі з зовнішніми акторами, а не з самою молоддю. У результаті цього студентські активісти втратили підтримку серед власне студентства, тому що для того, щоб робити будь-яку ініціативу, широку мобілізацію, перш за все необхідна робота в полі, в середовищі, яке ти прагнеш представляти.
Ініціатива “Варта в лікарні” виникла раптово, увечері 22 січня, коли під загрозою опинилися постраждалі активісти Майдану. У першу ніч ми спромоглися змобілізувати зусилля для інфраструктурного забезпечення людей, що чергували у трьох лікарнях. Ця діяльність лишалася неабияк актуальною упродовж тижня: у лікарнях нам вдалося знайти багатьох активістів, які числилися в списках зниклих; у разі, якщо їх там не було, ми повідомляли про те, що їх варто шукати в СІЗО – і тоді їх уже розшукував Євромайдан-SOS. У декількох випадках нам вдалося забезпечити те, що активісти отримували медичну допомогу, і їх не забирала в наручниках міліція. Також в лікарні БСП перебувало дуже багато постраждалих, які були під слідством, і коли їх вивозили з лікарні на суд, чергові дізнавалися від конвою, в який суд їх везуть. Але що найважливіше – якщо раптом знову почнуться фізичні зіткнення, то в нас є відпрацьована модель роботи та кілька сотень волонтерів, які в разі чого можуть відновити варту.
Є кілька факторів, чому ініціатива “Варта в лікарні” стала такою продуктивною. Вона була створена не купкою друзів, а певним середовищем – спільнотою людей, причетних до Могилянки. Активісти мали зв’язки з правозахисниками, була налагоджена чітка координація. Але перш за все це була ініціатива, де люди могли справді зробити щось дуже корисне, при цьому не наражаючись на пряму небезпеку.
І я думаю, що навички, напрацьовані в процесі ініціативи, багато кому знадобляться. Та й мій особистий попередній досвід показує, що люди, які один раз ставали волонтерами, зазвичай шукають потім якихось інших методів включитися в той чи інший вид громадської діяльності, навіть якщо це буде щось абсолютно відмінне. Тому я сподіваюся, що принаймні в сенсі активізації громадянського суспільства, активізації окремих людей, які почали робити щось корисне і побачили шляхи, як це можна реалізовувати, от ці люди потім не зникнуть і шукатимуть якісь інші механізми долучення до “суспільно корисної роботи”.
Медична служба Майдану
Олекса Манн – художник, учасник проекту "Мистецька барбакада" на Майдані
Існування Майдану - це взагалі унікальний спільний проект мільйонів людей. Самоврядування вільних громадян - ось основне досягнення останнього часу в країні. Виявляється, що можна діяти без тисяч бюрократів і установ, щоб можна було створити цілком прозору, життєздатну і ефективну систему. До того жсистему, яка знаходиться під постійним тиском, проти якої постійно діють силовими і підлими незаконними методами. Тобто ця система гартується в оточенні тотального безчинства з боку злочинців.
Наш проект на протестній території "Митецький Барбакан"- це частина величезного процесу самоврядування, каталізатором якого виступили художники, архітектори, письменники і музиканти. Функціонування "Барбакану", виставки, культурна програма, лекції і семінари, вахта, постачання їжею, дровами, теплими речами і рештою необхідних речей відбувається завдяки злагодженій практиці самоорганізації.
Сподіваюсь, що сукупність практик, здобутих за час протистояння, буде використана для заміни загнилої і повністю нефункціональної системи і призведе до серйозних реформ всієї структури країни: від ЖЕКів до міліції. Наприклад, завдяки діяльності самооборони Майдану стало можливим зробити Майдан найбезпечнішим місцем в країні, в умовах тотального терору режиму проти населення. Виявляється, можна створити таку структуру, яка б діяла навіть в цілком несприятливих для цього умовах, а саме війни режиму проти народу. Було би страшенною помилкою не використати цю практику в подальшій розбудові країни.
Стіни мистецького Барбакану.
Максим Буткевич – координатор проекту “Без кордонів”, волонтер Євромайдан SOSта Громадського Радіо
Міркуючи про низові рухи Майдану, можна легко впасти як у необґрунтований оптимізм, так і в достатньо песимістичну картину. З одного боку, як тільки протест набув радикальних рис, взяли гору побудовані на чіткій ієрархії та дисципліновані організації, які відмовилися (або ніколи не підтримували) принцип ненасильницького супротиву. Це тривожний сигнал. Бо попри те, що на прикладі останніх двох місяців займати окремі ніші такі структури можуть достатньо ефективно, але якби весь протест був побудований таким чином, він би вже давно зазнав поразки - тому що сила протесту в його мережевості.
Ми маємо дуже різні само організовані рухи, які втілюють свої ідеї й координують свою роботу із іншими групами. Я впевнений, що структура нашого протесту буде вельми цікавою дослідникам соціальних рухів саме як приклад мережевої самоорганізації з дуже різними способами формування окремих ланок.
І щонайважливіше, ми спостерігали виникнення кількох (і їх стає дедалі більше) ефективних самоорганізованих ініціатив, які є важливими не тільки для протесту, а й для подальшого життя громадян. Оскільки я залучений до правозахисної діяльності, найяскравішим прикладом для мене є ініціатива правової допомоги Євромайдан SOS, що виникла після подій 30 листопада. Це надзвичайно успішний проект (при тому, що вони не збирають пожертв і не залежать від інших інституцій), який об’єднує багатьох людей на волонтерських засадах. І за час діяльності Євромайдан SOS було врятовано чималу кількість людей. На цій базі у відповідь на кризовий запит згодом виникали інші ініціативи – наприклад, “Варта в лікарні”.
Самоорганізація виникала також як запит і на інший, глибший пласт – знаходження місця в протесті у відповідності до самоідентифікації або якогось важливого шару ідентичності. Наприклад, "Жіноча сотня". Спершу це мав бути жарт: кілька феміністок вирішили, що якщо виникли сотні, то слід формувати й жіночу. І опублікували про це в соцмережах. Згодом виявилося, що чимала кількість жінок вирішила приєднатися до цієї ініціативи.
Культурні ініціативи – це окрема тема. Лише в Українському домі за короткий проміжок часу створили чудову бібліотеку, налагодили показ документального кіно про права людини "DocudaysUA", створили "Мистецьку сотню". Важливо також згадати про діяльність перекладачів, які сприяють поширенню достовірної інформації закордон – зокрема "Eurolusion.doc".
Після подій 2004 року, так званої Помаранчевої революції, звичайно, був період величезного розчарування і відчуття, що колективна дія себе дискредитувала, але вона знову на поверхні, у тренді. І вона справді колективна в більшості проектів, які ми бачимо довкола. Люди беруть у чомусь участь не для особистогоpromotion’у, а для того, аби зробити свій внесок.
Слід також наголосити на некомерційній основі переважної більшості ініціатив. Усе відбувається на засаді волонтерства, це виглядає природно й навіть не обговорюється. Зрозуміло, що волонтерський запал із часом видихається, але стара фраза, що найдорожчі речі в житті – безцінні і безкоштовні, мабуть, стала як ніколи очевидна. І я впевнений, що значна частина ініціатив переживе те, що ми нині називаємо Євромайданом.
Підготував Євген Гриценко.
