Ціна свободи

© Костянтин Стрілець1471222 787323771281923 534673341 n Коли можна спробувати вже сьогодні виділити дві ключові зміни, які Майдан’13 запустив в українському суспільстві, це, певно, буде консолідація й самоорганізація як основа суспільних трансформацій, та зсув у моральних підвалинах суспільства.

Обидві ці зміни - ціннісні, по суті своїй. Це рух до перегляду і реорганізації того, на чому будується, на що спирається суспільство як спільнота, котра складається з груп із подекуди дуже відмінними інтересам, а також того, як ці групи можуть артикулювати власні інтереси й дослухатись до інтересів інших (і чи можуть узагалі). І як із цього можна вибудовувати майбутнє, котре будувалося б не на браку суспільної довіри і відчайдушному намаганні будь-якою ціною скочити у геть скажені соціальні ліфти, аби ті винесли хоч кудись, - тобто на корупції. А на взаємодії, вмінні будувати продуктивні діалоги і відповідальності.

Спільнота Майдану, яка очевидно складається не лише з тих, хто фізично на ньому постійно присутні і забезпечують його щоденне життя і функціонування (хоч як із цим будуть сперечатись чимало постійних майданівців), а й з тих, хто себе так чи так ідентифікує з сьогоднішнім Майданом, стала своєрідним плавильним тиглем різних інтересів і чи не вперше в українській історії - тестовим майданчиком, де в реальних умовах випробовуються ці цінності - свобода, відповідальність, взаємоповага і довіра.

Такі цінності передбачають цілком іншу моральну тканину суспільства, реабілітуючи скомпрометоване в цій країні поняття “моральності” завдяки переводу його у з традиційної площини у площину закону. Про це уже свідчить і новинна, і фейсбук стрічка, котра рясніє зізнаннями у відмові платити хабарі даїшникам, чи заклики завалювати жеки дзвінками і скаргами на невиконання своїх обов’язків, чи солідарність робітників театру, готових відкрито заявляти про невиплату зарплат.

Природно, що одним із засадничих і початкових питань у цьому повільному, але, хотілося б вірити, неминучому звільненні громадян із тенет корупційних схем, до яких усі ми включені чи не самим фактом нашого народження у цій державі, є питання грошей. Що таке чисті й чесні гроші? Чи це в принципі реально в українських реаліях сьогодні? У світі? Чи існує якийсь термін морального очищення грошей (гроші олігархів сьогодні “брудні” через природу їхнього стартового капіталу чи через те, що вони роблять сьогодні)? Якого ґатунку гроші можна брати на добрі справи? І що таке - ці добрі справи? Ну і нарешті - а що робити, коли вибору немає?

Цікаво те, що насправді публічно ці питання постали хіба в культурі, котра через кастровану державну культурну політику фінансується - несистемно, часто випадково і геть недостатньо - грішми приватними, тобто переважно олігархічними, і трохи корпоративними й від середніх бізнесів, й зовсім трохи - просто приватним донуванням. Загалом, постають вони регулярно, відростаючи як голови гідри, однак за відсутності будь-яким можливих варіантів розв’язання, лягають собі спати до наступного приводу піднятись над поверхнею українського культурного озерця.

(Євро)Майдан, особливо у тій своїй стадії, коли надія на швидке розв’язання ситуації не без допомоги впливових олігархів, ще видавалась реальною, здійняв неабияку хвилю в культурній царині: від публічних декларацій і відмов від коштів (або ймовірних уявних коштів) з боку одних культурних діячів, до закликів до інституцій та осіб, які фінансуються/фінансувалися “сумнівними коштами”, відмовитись чи принаймні дистанціюватися від них, і до вимог до самих спонсорів - чи то приватні фонди, чи фізичні особи - задекларувати свою лояльність до Майдану.

Принаймні станом на сьогодні (кінець грудня 2013 року) всі ці заклики і далі лишаються закликами. Бурхливі обговорення у фейсбуці щодо прав митців лишатися митцями за будь-яких умов і в будь-яких обставинах поволі вщухли. Ті, хто особисто хотів так чи так стати частиною Майдану, стали нею, незалежно від того, звідки вони отримують зарплату, а хто не захотіли - тримаються осторонь і не коментують. Мистецькі інституції та проекти, котрі так чи так мали/мають в активах кошти від бізнесів ПР або Ахметова чи Фірташа та ін., обирають свою публічну позицію, залежно від переконань своїх керівників чи команд, а не від природи фінансування, яке - варто зауважити - не відкоментував і від якого не відсторонився ще ніхто.

Кілька моментів видаються мені вартими певного “морального картографування”. По-перше, виглядає на те, що ці нові етичні засади стосуються лише грошей, так чи так пов’язаних із чинною владою. Природа і характер грошей опозиційних (чи нейтральних, якщо такі взагалі існують) під питання не підпадають. Майдан начебто створює можливість моральної індульгенції: підтримай нас - і будеш прощений, принаймні на якийсь час. Таким чином, питань до грошей, а відповідно - й проектів чи інституцій, підтриманих, скажімо, Порошенком, - немає, а от Ахметовим - уже є. Більше того, питань до природи грошей, які приносились, привозились чи іншим чином вкладались на підтримку Майдану, принаймні публічно, не виникало взагалі.

По-друге, під нову етичну варту потрапляє лише капітал, умовно кажучи, вкрадений - чи це бізнеси, збудовані на грошах, вкрадених на початку 1990-х, чи просто бізнеси, вкрадені за останні 3 роки, а чи просто гроші, настільки непристойно великі, що точно мають бути вкрадені. Знову-таки, це припущення підкріплюється іншим, цілком справедливим припущенням, що за останні роки єдині сили, що мали до цього доступ, - це сили виключно провладні. Утім, якщо йдеться про законність бізнесів і загалом - про верховенство права, то чи є суттєва відмінність між грішми вкраденими та грішми, виведеними в тінь від сплати податків? Між бізнесменом Х, який “купив” у бізнесмена У його бізнес, хоч як той не хотів його продавати, і тим-таки бізнесменом У, у котрого частина прибутку проходила повз бухгалтерію, а люди працювали без білих зарплат, правових гарантій і соціальних пакетів?

І, по-третє, - хоча впевнена, що питання це значно ширше, аніж згадувані мною три пункти, - більшість грошей, які в культурі підпадають під питання, - це гроші, отримані “у подарунок”: у вигляді ґрантів, спонсорської чи донорської підтримки. У сьогоднішніх майданних реаліях і без того доволі поширене зневажливе ставлення до такого типу підтримки як до “подачок” посилюється ще й тим, що імена людей, які таким чином підтримують культурні процеси, переважно асоціюються з владою (а тут - дивись пункт перший). “Подачкам” часто протиставляються гроші, “чесно зароблені”, тобто отримані в процесі такої чи такої ринкової діяльності. Виглядає на те, що за них не треба звітувати, що якимось дивом самим своїм фактом проходження через ринок - акт купівлі-продажу - вони очищаються, і не важливим раптом стає ані їхнє походження (яким шляхом вони з’явились у покупця), ані їхня подальша доля (переважно, знову-таки несплачені податки або порушення контрактних зобов’язань, коли, приміром, художник продає роботу з майстерні в обхід галереї чи агента, які його/її представляють).

Революційні часи ніби й мають свої закони, відмінні від законів мирного часу. Проте, якщо однією з найголовніших цілей Майдану є зміна ціннісних орієнтирів суспільства, то подібні подвійні стандарти й моральні пастки, нехай може і тимчасові, лише ускладнюють витворення загальних політик і, відповідно, якщо не ставлять під питання, то щонайменше відтерміновують можливості системних змін.

Певний етичний релятивізм, створений Майданом, і, звісно, не лише у фінансових питаннях, створює чергову мутну водичку, якої в Україні і так забагато і в якій впродовж років топляться усі суспільно важливі ініціативи, формулювання проблем та можливості реформ. Сьогодні однією із таких проблем, яка має бути сформульована і якій не можна дати піти під воду, є проблема того, чи потрібна країні її культурна царина? Чи потрібна культурна діяльність для кожного з нас - чи є вона невід’ємною частиною нашого життя, без якого це життя буде неповним, збідненим, куцим? Чи бачимо ми її лише як культурний продукт, який час від часу вибираємо для себе та для своїх дітей? А чи також і як щоденну практику, необхідну так само, як і чищення зубів чи улюблена робота?

І якщо раптом (!) так - то хто має платити за існування і розвиток цієї царини, адже за будь-який розвиток треба платити? Як так сталось, що упродовж 20 років культурну царину розвивало кілька ентузіастів за спорадичної підтримки кількох благодійників? Чому фактично єдині реальні гроші, за підтримкою яких може існувати культура в Україні сьогодні - це гроші приватні? Чому гроші суспільні - наші з вами податки - тут не працюють? Чому приватні інвестиції, з одного боку, не заохочуються, а, з другого, не спрямовуються туди, де вони потрібніші? Відповідно приватна підтримка виглядає дещо подібною на таку собі Кончу-Заспу, де кожен будинок намагається вимахнутись перед іншими як не вежками, то японськими садами, доцільність, гармонійність і необхідність яких викликають масу питань.

Моделей розвитку культурної політики, а відповідно фінансування у культурі існує декілька. Можна вибирати модель ринкову (американську), можна модель держави соціального добробуту (європейську) тією мірою, якою вона ще існує. Можна російську. Тільки час уже нарешті обирати. Бо, здається, є ще одна важлива річ, якої нас намагається навчити Майдан. Не існує більше культури заради культури, культури виключно як дозвілля. Сьогодні політика прийшла по всіх нас і нею треба займатись.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676