"Слава героям” або “Смерть ворогам” ?

© Станіслав Силантьєв 10
Ольга Папаш
7 грудня 2013
  • Друк
8416
Про те, що ВО “Свобода” послідовно й успішно монополізує протест, що розгорнувся протягом 2-х останніх тижнів на київському Майдані Незалежності, не висловився тільки ледачий, однак голоси раціо губляться в загальному гулі протесту й стримуються цілком обґрунтованим, але вельми спірним небажанням “розколювати рух”. Додавши до цієї констатації розповзання, поширення ідеологем “Свободи” на широкі маси нібито аполітичних протестувальників, ми отримаємо зовсім однозначну і для багатьох тривожну картину. Нас дедалі менше дивують компанії київських школярів або хіпстерів, які навчилися бадьоро кричати “Слава героям” у відповідь на привітання “Слава Україні”, чи Кличко, що славить Україну тільки-но засвоєною ним українською тричі на початку виступу і тричі – наприкінці. Все це стало повсякденністю протесту.


Що тут такого, кажуть деякі мої аполітичні (читай: ліберальні) друзі, що поганого в тому, щоб любити і славити свою країну? Що небезпечного, запитують інші, в тому, щоб у колективному екстазі співати гімн на ескалаторі метро? До того ж, додають треті, зараз є важливіші проблеми – наш спільний ворог.


Перш ніж спробувати відповісти на ці запитання, поставимо ще одне, дотичне, на перший погляд, лише опосередковано. Над цим запитанням вже другий тиждень ламають списи в приватних бесідах та Інтернет-коментарях чимало моїх знайомих: як в головах і риториці сучасних носіїв правої ідеології (грубо кажучи, симпатиків “Свободи”) про-європейський демократизм, ідеї толерантності та правової держави можуть уживатися з націоналізмом зразка 19 століття (призначена тільки для українців Україна, оповита “традиційними цінностями”)? Як можна в здоровому глузді поєднати гасла “Україна понад усе” і “Україна в ЄС”? Як можуть студентські маси на антиурядових акціях спокійно переключатися з вкоріненої у традиції націоналізму кричалки “Слава Україні” на цілком демократичні і навіть соціалістичні гасла на кшталт “Свобода, рівність, студентська солідарність”?

 

Надто просто пояснити це досить масове змішання дискурсів такою собі ідеологічної шизофренією і невіглаством учасників акцій, хоча останні, звичайно, теж наявні. Неосвіченість і базова політична неграмотність практично всього населення України відіграє тут певну роль, проте в даній ситуації ми також маємо справу із природою ідеології взагалі (й ідеологія “Свободи” є лише конкретним прикладом), яка виявляється всеїдною і шизофренічною конститутивно.

9
© Станіслав Силантьєв

Згідно з теоретиками радикальної демократії Шанталь Муфф і Ернесто Лакло, будь-яке (будь-яке!) ідеологічне поле складається з безлічі так званих плаваючих означників – ідей (тез, гасел, понять, цінностей), що поєднуються між собою в різних комбінаціях. Скажімо, в рамках різних ідеологій турбота про природу, еко-активізм можуть бути пов'язані з уявленням про необхідність посилити державну регуляцію, що розглядається як єдиний шлях уникнути катастрофи, і з прямо протилежними уявленнями про те, що врятувати планету можна лише скасувавши інститут держави взагалі й повернувшись до природного життя, до “коріння”. Так само ідеали примату нації (“Україна понад усе”) можуть неконфліктно співіснувати в одній голові з ідеалами примату людини (верховенство прав людини), що ми і спостерігаємо повсюдно в ситуації Майдану. Проте все було б занадто просто й хаотично, якби ідеологія формувалася виключно із рухливих, нічим не скріплених ідеологем, понять та цінностей. Щоб надати ідеологічному полю цілісності й зв'язності, сформувати ідеологію в загальноприйнятому сенсі цього слова, всі ці плавучі абстракції повинні бути впорядковані одна відносно іншої, неначе “приколоті” до однієї точки, немов купа листків, приштрикнутих єдиної шпилькою.


У кожній ідеології є точка (вона називається point de capiton), яка структурує розрізнені означники в єдину, цілісну систему, знімаючи конфлікт між ідеями, які в іншому контексті прочитувалися б як взаємовиключні (“Україна в ЄС” vs “Україна понад усе”, толерантність і гендерна чутливість vs “традиційні цінності”). Очевидно, що така точка є і в сучасної правої ідеології в Україні (виразником якої є “Свобода”), і саме вона, а не лише політична неграмотність, в першу чергу визначає мирне співіснування абсолютно різних послань. 


Я вважаю, що українським point de capiton, цим загальним місцем правої ідеології сьогоднішньої України, цим “ідеалом”, що знімає суперечності між різними закликами й меседжами, є страх (неприйняття, небажання) вступати в будь-які політичні чи “цивілізаційні” відносини з (путінською) Росією, влучно висловлений ще в 1920-х роках Миколою Хвильовим у гаслі “Геть від Москви”. В рамках мислення, яке вважає найголовнішим злом “приєднання до Росії” (що б під цим не розумілося) ідея асоціації з ЄС може цілком співіснувати з ідеєю “сильної, незалежної, позаблокової України”. Саме тому, а не тільки через своє невігластво, студенти-страйкарі масово й безтурботно перемежовують на антиурядових акціях “Славу Україні” із соціалістичним гаслом “Свобода, рівність, студентська солідарність”, хоча ці заклики начебто належать до абсолютно різних і навіть протилежних порядків денних.

Постає запитання, навіщо я все це пишу? Щоб відбілити “Свободу”, показати, що ідеологія її не така примітивна, як здається? Щоб захистити “московський вектор” української політики? Аж ніяк, якраз навпаки. Мені доводиться переступати через себе, щоб артикулювати, підкреслити й посилити розкол демократичних сил саме тоді, коли це найбільш вигідно нинішній владі. Однак неодноразові ситуації ультраправого насильства щодо мінімально “інакомислячих” союзників – скажімо, напад майданівців на “своїх”, тобто на профспілкових активістів КВПУ 4 грудня за закликом спікера зі сцени на тій підставі, що профспілковці “нагадали комуністів” – змушують висловлюватися більш рішуче. Як би це не було боляче, без розколу, без хірургічної операції з вичленення й обмеження правої риторики не може навіть ітися про побудову громадянського суспільства і правової держави в Україні.


Я пишу це, щоб показати, що права риторика та ідеологія набагато сильніші, а значить, небезпечніші, ніж здається багатьом “аполітичним” громадянам та лібералам, готовим терпіти, толерувати “Свободу” та інших праворадикалів, доки вони виступають з ними пліч-о-пліч проти злочинного режиму й поліцейської держави. Небезпечніші, бо непристойним виворотом гасла “Геть від Москви”, що, будучи рідко проговореним, формує сьогоднішній протестний консенсус, виявляється ніщо інше як напівтабуйований заклик “Смерть ворогам” – тобто всім тим, хто заважає реалізації головної мети (“Геть від Москви”), що час від часу таки звучить на Майдані, попри слабкі закиди прихильників мирного протесту. Таким чином, якщо гасло “Україна в ЄС” – лише один з багатьох плаваючих означників – може бути неконфліктно введене в ідеологію нинішнього протесту й так само неконфліктно вилучене з неї, не порушивши ідеологічного поля, то ксенофобія і дискримінація (“Смерть ворогам”) залишається його стрижнем, скільки б ми не сублімували їх в евфемізмі “Слава Україні” і співі національного гімну (у якому, до речі, невипадково лунає фраза “згинуть наші вороженьки”).

Я вважаю, що тільки повністю відмовившись від націоналістичної риторики і практики, ксенофобських у самому своєму осерді, ми можемо спробувати збудувати нову, демократичну Україну.