Точки майданної біфуркації

svoboda Пишу це під трансляцію Громадського радіо, де Сашко Положинський, музикант і активіст, який в неділю зупиняв провокаторів і бійців на Банковій, намагається аналізувати те, що ж насправді відбулося тоді, паралельно коментуючи прямі включення з Верховної ради. Верховна рада вперто і впевнено вдає, що на вулицях ані зараз, ані попередній тиждень нікого немає і не було. Практично всі мої друзі, можливо, найрозумніші люди в цій країні, сидять зараз у фейсбуці, дивлячись трансляцію і активно коментуючи її. Ще ми трохи намагаємось працювати, роблячи наші звичні справи, намагаючись виконувати якісь, зокрема, міжнародні зобов’язання. Це не дуже виходить, але ми намагаємося. Ближче до вечора ми знову вийдемо на Майдан, аби побути разом, допомогти, привезти, роздати, поспівати. Потім знову поділимося враженнями на фейсбуці - головному інформаційному каналі цієї революції. Й прокидатимемося по кілька разів за ніч, перевіряючи, чи все гаразд, чи не розігнали Майдан, чи всі живі й у країні немає надзвичайного стану.

Якщо влада буде достатньо хитра, не влаштовуватиме нових кривавих провокацій і надалі поводитиметься так, ніби нічого екстраординарного в країні не відбувається, - тобто не буде давати великих приводів для мобілізації, ми - всі ми - дуже скоро втомимось від стояння-обігрівання-роздавання-допомагання. Не тому, що це позбавлено сенсу, а тому, що позбавлено мети і пам’яті. І у момент втоми і перемикання на звичайні справи знову забудемо, заради чого ми виходили на цей Майдан. Як, здається мені, вже потроху забуваємо, заради чого виходили вперше 21 листопада.

Минуло лише півтора тижні, а від Євромайдану не лишилось і сліду. Де примат європейських цінностей і геополітичний вибір? Де “революція творчого класу”? Де “сопляки forever”? Де студентські страйки? Де боротьба за соціальні гасла? Де майдан без політики? Де художники і письменники на трибуні?

І справа навіть не в тому, чи можуть художники і студенти змінити країну (хоча я переконана, що у теперішній ситуації політичного цинізму та імпотенції - тільки вони і можуть). А в тому, чи пам’ятають учасники (і спостерігачі) першого в історії країни досвіду масової самоорганізації та побудови громадянського суспільства в рамках окремо взятого майдану, заради чого ми туди вийшли і звідки все починалось? Як сталось так, що “Україна - це Європа” непомітно трансформувалось в “Україна понад усе”? Яким чином “Буде нелегко, але воно того варте” перетворилось на “Яника на йолку”?

Яким чином просто зараз, на наших очах, нашими, фактично, руками, непроста боротьба за демократичні цінності - за свободу, за права людини, за повагу до голосу меншості й до всіх голосів, за владу, відповідальну перед суспільством, і за суспільство, залучене до управління власним життям, - перетворюється на боротьбу за владу? Боротьба за новий тип суспільних стосунків - на вихлюп неконтрольованої втоми, недовіри, зневаги та агресії? Як далекосяжна стратегія, чи хоча би спроба вимислити, створити таку стратегію, перетворюється на популістську й хаотичну тактику?

У натовпі, сказав Положинський, аналізуючи розгортання провокації та бійки в неділю на Банковій, розпізнавання “своїх” на відміну від “чужих” відбувається виключно за зовнішніми ознаками. Як у старому анекдоті, коли “б’ють не по паспорту, а по морді”. У натовпі немає часу і можливості думати і питати один одного про цінності й переконання, особливо, коли б’ють. Проте така можливість є поза натовпом.

Бути на Майдані, чи під Радою, чи під Кабміном, кожен день чи хоча б, коли це дозволяють життєві обставини. Але не бути в натовпі. Не дозволяти ділити себе і людей навколо за виключно зовнішніми ознаками. Й узагалі - не ділити нікого на “своїх” і “чужих”. Адже, врешті-решт, ті самі омріяні демократичні цінності, котрі й стали точкою біфуркації 100 листопада, коли на заклик одного журналіста піднялася країна, - це місце і голос для кожного.

Бути пам’яттю процесів, пам’яттю суспільства - чи не це сьогодні найважливіша роль митців та інтелектуалів? Розуміти критичну необхідність не лише новин, репортажів, розслідувань і полум’яної трибунної риторики, а й осмислення, дослідження, бачення причин, витоків і контексту, із тим, аби побачити можливості руху, а то й, страшно сказати, - виходу. Бути голосами тих, хто не має достатньо сили і влади, аби кричати про себе на всю країну. Мати гаряче серце, але й холодну голову. Думати. Говорити. Писати. Не опускати рук.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676