Спільне за межами постсоціалістичного

© Неинтересный Киевbalkon1 Текст Анни Хвиль - частина публікації, яку CSM готує за результатами проекту SPACES, що досліджував життя постсоціалістичних міст і стратегії їхнього  оновлення завдяки мистецьким практикам.  


Дослідницька складова SPACES була покликана поглянути на простір обраних міст із погляду урбаністичних концептів і виробити розуміння трансформації публічних просторів у чотирьох постсоціалістичних столицях – Кишиневі, Єревані, Тбілісі і Києві. Проте зі спостережень за динамікою власних вражень і роздумів, проект не так дав відповіді, як поставив запитання і показав, скільки відмінних контекстів ховається за узагальнюючим терміном “постсоціалістичне”.

Характеристика визначених міст як “постсоціалістичних” об’єднує їх на основі фрагментів спільної історії, породжує в уяві сталі образи типової житлової забудови, індустріальних краєвидів упереміж із кітчевими інтер’єрами, фотошпалерами і тирсовими сервантами. Здається, інколи термін “постсоціалістичний” породжує настільки вичерпний образ, що немає потреби порівнювати місцеві модифікації – все настільки схоже, типове, універсальне, тому це буде лише марнуванням часу. Коли соціологиня з Єревана, архітектор із Тбілісі, або антрополог з Кишинева починають розповідати про виключеність громадськості з публічного простору, ти автоматично починаєш кивати головою і пригадувати запарковані машинами київські тротуари, забудовані церквами парки й реконструйовані під торгівельні центри пам’ятки архітектури. За цим «великим спільним» інколи важко розгледіти локальний контекст, проте він здатний змінити значення слів, якими ми описуємо трансформацію урбаністичного простору постсоціалістичних міст.

Як соціалістичне минуле, так і постсоціалістичне сучасне Кишинева, Києва, Єревана і Тбілісі починається з різних вихідних позицій та існує в різних економічних і політичних умовах. Події, що відбулися за понад двадцять років після розпаду Радянського Союзу, інколи більш значущі для розуміння сучасного публічного простору, ніж накази Держбуду, які видавалися півстоліття тому. Закриті кордони між Вірменією та Азербайджаном, російсько-грузинська війна 2008-го року, Цегляна революція у Кишиневі в 2009-му, неоліберальні реформи після Революції троянд 2003-го у Грузії, посилення тиску великого капіталу і комерціалізація, добре знайомі Україні, змінюють динаміку розвитку цих країн і унаочнюються в просторі вулиць.



ЄРЕВАН
, грудень 2012

Дослідницька складова проекту SPACES вибудовувалася з чотирьох польових візитів, тривалістю приблизно по п’ять днів. Початком проекту стала поїздка до Єревана у грудні 2012. Летіти туди потрібно було з чотиригодинною пересадкою у Шереметьєво, що влучно репрезентує структуру україно-вірменської культурної взаємодії, точніше, її відсутність та опосередкованість.

Після першої самостійної прогулянки вулицями виникло здивування від раціонального планування і (порівняно з Києвом) меншої агресивності новобудов, які нагадували радше не житлові гіганти на дніпровських кручах, а якийсь химерний компроміс між роттердамськими офісними кварталами і сталінським ампіром. Рухаючись без карти випадковим маршрутом, ставало зрозуміло, що місто (принаймні його центральна зона), має логічну структуру з кільцевими бульварами і чіткими композиційними центрами. Єреван, що міг би позмагатися за звання одного з найдавніших міст, розташованих на території СРСР, нагадував утопічну мрію архітекторів модернізму – будувати з нуля, на територіях, зачищених від помилок історії та хаосу природи.

01 spac
Поліція виселяє мешканку з її власного будинку, який мають знести заради зведення Північного проспекту. Єреван, 2005.
Кадр із фільму «Спогади, що зникають» реж. Хайк Біанджан (Disappearing Memories by Hayk Bianjyan)



Протягом наступних днів поїздки приймаюча сторона - організація “Utopiana.am” – провела для нас, групи дослідників із чотирьох країн, серію прогулянок містом у супроводі місцевих активістів/ок, урбаністів/ок і архітекторів/ок. Під час колективних дрейфів часто виникала тема радикальної перебудови Єревана на початку його існування як столиці радянської держави. На відміну від інших трьох столиць проекту SPACES, Єреван не просто перебудували, його фактично створили наново. На початку 1920-х років населення міста було приблизно в десять разів меншим, ніж тогочасне населення Києва, в чотири рази меншим ніж у Тифлісі, і в два з половиною - від Кишинева. 50-тисячне містечко, населення якого займалося переважно виноробством і садівництвом, перебудували під столицю радянської держави. Радянський Єреван розвивався не стільки, щоб обслуговувати потреби індустрії, скільки виконував символічну роль столиці з необхідними культурно-розважальними та адміністративними функціями.

Щодо меншої агресивності сучасної забудови перші враження виявилися цілковито хибними. Якщо на візуальному рівні об’ємно-просторова структура новобудов центрального бульвару виглядала більш стримано, ніж київський Diamond Hill, то соціальний конфлікт, який стояв за історією його спорудження, був насправді гостріший. І якщо агресивний розвиток постсоціалістичного Києва породжує проблеми захоплення парків і ущільнення забудови, то у випадку постсоціалістичного Єревана це призводить до насильницького порушення права власності, масової втрати житла та збільшення кількості бездомних. Для зведення у центрі Єревану Північного проспекту, який чиновники та інвестори позиціонували як реалізацію незакінченого генплану 1924 року, з власних осель примусово виселили сотні сімей.

Офіційно процес виглядав так, ніби міська влада скуповувала в мешканців житло. Проте запропонована компенсація не відповідала ринковим цінам на житло і не дозволяла купити відповідну нову оселю. Тих, хто відмовлявся добровільно звільняти будинки, влада виселяла, заручившись силами військ спецпризначення. На момент нашого візиту до Єревана у грудні 2012-го, на вулиці біля Адміністрації Президента вже понад півроку жила жінка на знак протесту проти її незаконного виселення.

За приблизними оцінками було виселено близько десяти тисяч людей. Двадцять сімей подали позови до Європейського суду з прав людини і за сім років було вирішено лише шість справ, у результаті чого позивачам було надано відповідну грошову компенсацію. Випадок Північного проспекту також пов’язаний із проблемою руйнування архітектурної спадщини, оскільки двадцять сім будинків із тих, що були знесені, мали статус пам’яток. На сьогодні зведені замість садиб комплекси елітного житла лишаються переважно порожніми.



ТБІЛІСІ
, березень 2013

Наступним етапом дослідницького проекту була поїздка до Тбілісі у березні 2013. На рівні інформації для широкого загалу в Україні побутує образ Грузії часів президентства Саакашвілі як прикладу економічного дива, подолання корупції та ефективного реформування правоохоронних органів. Проте від самого виходу з аеропорту “оновлене” у місті насторожувало. З одного боку, їдучи машиною до центру міста, важко проігнорувати футуристичний ентузіазм ілюмінованої архітектури мосту Миру, Будинку Юстиції або концерт-холу, зведених з ініціативи Саакашвілі за проектами італійських архітекторів. З іншого боку, складалося враження, що нове у місті розраховане на сприйняття з вікна автомобіля. Особливо це відчуваєш, коли починаєш рухатися пішки. Нещодавно побудована магістраль, покликана розвантажити трафік у центральній частині, подібно до річки ділить місто на зони, які сполучаються мостами.

Однією з популярних локацій, що з’являється в туристичних фотоальбомах із Тбілісі, є скульптурний парк Ріке. Під час нашої нічної прогулянки по ньому важливим фактором просторової організації став охоронець, який переслідував нас від однієї скульптурної композиції до іншої на відстані десяти метрів. Заради соціального експерименту ми спробували присісти на об’єкт, що був означений як амфітеатр. Після чого відбулося зближення і приблизно такий діалог: “Тут не можна сидіти”. – “Чому?” – “Тому що зараз прийде начальник”. Коротке продовження розмови так і не дало можливості зрозуміти, хто такий начальник і які санкції передбачені за сидіння в амфітеатрі. Відчуття контролю у публічному просторі добре знайоме мешканцям Києва і є чимось, що ми звикли пояснювати постсоціалістичним аргументом. Проте не обов’язково з віддаленням від радянського періоду, владний нагляд і регламентована поведінка на вулиці або громадських місцях послаблюються. У прикладі Грузії вони навпаки посилилися за режиму, який репрезентує себе як антиконсервативний і відкритий до інноваційних практик.

02 spaces khvyl
Тбілісі, 2012


Грузинський неолібералізм двотисячних набув найбільш радикальної форми порівняно з іншими країнами, які досліджував проект. Якщо уважно вдивлятися, навіть при першій прогулянці між ілюмінованими новобудовами з багатомільйонним бюджетом прочитується перманентна житлова криза. Великою сліпою плямою для грузинської столиці є тисячі бездомних сімей, що роками живуть у закинутих спорудах без води й опалення. Частина цих людей – біженці з Абхазії та Осетії, які переїхали у Тбілісі на початку 1990-х і оселялися у готелях, лікарнях та закинутих спорудах. Інша частина бездомних, яка власне і зросла за часів президентства Саакашвілі – це ті, що втратили житло через неспроможність виплатити кредит, або втрату роботи. Точної статистики подібних випадків не існує. Зареєстрована кількість заяв на квартиру складає понад сім тисяч. Але, зі слів активістів, що займаються цим питанням, насправді цифра є значно більшою.


КИШИНІВ
, вересень 2013

Після травневого візиту до Києва, про який детальніше йтиметься пізніше, був завершальний етап проекту в Кишиневі у вересні 2013. Столиця чотиримільйонної держави вражає поєднанням великого і малого та відсутністю чогось середнього. Широкі радянські бульвари для проходу військової техніки і тисячних демонстрацій перетинають квартали одноповерхової забудови кінця позаминулого століття. Радянська історія Молдови відрізняється від решти учасниць проекту, оскільки остаточно країна приєдналася у 1944, перебуваючи у міжвоєнний період у складі Румунії. У наслідок землетрусу 1940-го та бомбардувань місто втратило близько ¾ житлового фонду, тому столиця нової радянської республіки будувала себе наново, вкладаючи у власні форми бажані функції та значення. Проте у гігантських спорудах Будинку уряду, Театру опери, модерністичної житлової споруди “Ромашка” і цирку вгадується не лише радянськість, а й синдром столиці маленької держави, яка прагне доводити своє право називатися столицею.

Новобудови, що були зведені протягом останніх двадцяти років у Кишиневі, так само вражають своєю неспівмірністю з розвитком міста. Проекти елітної житлової забудови і комерційних мегаоб’єктів ущільнюють центр столиці, проростаючи між скверами й історичною забудовою. І ця ситуація, звісно, нагадує постсоціалістичний Київ, але також нагадує і далеко непостсоціалістичний Лондон; а разом з тим має щось своє, притаманне тільки Кишиневу другого десятиліття ХХІ століття - гігантоманія маленької країни, що вибудовує власний історичний міф, обертаючись у хибній дихотомій залишків румунського і радянського.

03 spaces khvyl
Кишинів, Січень 2013. Фото Рамін Мазур


Боротьба за власну ідентичність і породжена нею суспільна напруга має досить прагматичне відображення у динаміці міських протестів. У місті активно діють декілька ініціатив, що виборюють право на відкритий доступ до публічних просторів, протистоять забудовникам парків і руйнуванню історичної забудови. Маючи подібні ідеї, деякі ініціативи ніколи не перетинаються, оскільки акумулюють навколо себе різні соціальні групи – румуномовне і російськомовне населення. На протест, що організовує російськомовна група “Збережи зелений Кишинів”, не приходять активіст(к)и з румуномовної “Моє місто”. Ситуація знайома й середовищу міських активістів Києва - боротьба проти однієї форми виключення лишається нечутливою до іншої форми виключення.

* * *

Залишаючи місце запрошеним експертам для рефлексії щодо київського контексту, перейду до висновків, а точніше, до питання, з якого починався цей текст - наскільки доречним для аналізу суспільних процесів сьогодні є використання термінів “постсоціалістичне”? Контроль за публічним простором, порушення права на житло, безсистемний розвиток міста, конфлікти ідентичності - чи можна пояснити подібні явища постсоціалістичним контекстом? Певною мірою так, хаотична трансформація централізованої системи прийняття рішень і відсутність практик низової організації створюють відповідні умови. Проте подібні випадки також характерні для країн, які не були частиною “другого світу”, тобто соціалістичного табору, як, наприклад, протистояння в парку Гезі в Стамбулі, або комерціалізація публічного простору внаслідок Олімпійських ігор 2012 у Лондоні. Означення простору як постсоціалістичного створює ризик не помітити нові загрозливі тенденції, пояснюючи проблеми сучасного через невдале минуле.



ЗАНУРЕННЯ В КИЇВ


Спільна програма дослідницького візиту складалася з чотирьох компонентів – безпосередніх подорожей містом, зустрічей з активістськими й аналітичними ініціативами, внутрішніх обговорень і публічних подій. Готуючись до приїзду дослідницької команди до Києва, ми намагалися організувати програму таким чином, щоб уможливити для кожного учасника й учасниці індивідуальну інтерпретацію місцевого контексту. З власного досвіду коротких навчальних візитів до інших міст складалося враження, що часто у програмі не вистачає місця для того, щоб скласти свою власну думку про середовище, в яке потрапляєш. Через інтенсивність і перенасичення інформацією, переважно вдається зліпити в купу чиїсь думки і побачити лише ті місця, які тобі показують. Щоб створити більш сприятливі умови для персонального/суб’єктивного занурення у місто, ми вирішили розробити опитник-нотатник, над яким дослідниці й дослідники могли би працювати паралельно з участю у спільній програмі.

До опитника входило декілька блоків запитань, які стосувалися суб’єктивного відчуття публічного простору Києва. Зібрані думки – це скоріше випадкові рефлексії, що покладаються на антропологічну інтуїцію. Ефективність такого підходу полягає у можливості вийти за межі асоціативного кола, напрацьованого всередині дискурсу урбаністичних досліджень Києва. У процесі подальшого пояснення або спростування вільних асоціацій, що виникають при фрагментарному знайомстві з містом, відкривається можливість поглянути на звичний нам контекст із іншої перспективи.

10360339 494120854067779 2458087698945210950 n
Київ, липень 2014.


Київські нотатки, травень 2013

Відповіді запрошених експертів/ок, які взяли участь у київському етапі проекту SPACES

Чи мешканці і мешканки Києва мають відчуття, що простір належить їм? Якщо так, у чому це можна помітити? Чи сприяє публічний простір взаємодії між людьми, чи створює він відчуття сусідства і причетності до громади? Якщо так – як? Якщо ні - чому?

“Загалом населення має відчуття належності до простору. Це можна помітити у ставленні мешканців до невеликих спільних просторів у районах. Соціальна інтеракція більше присутня у цих невеликих, напівприватних місцях, проте її важко помітити у великих і репрезентативних просторах”. Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

“Широкі маси мають дуже низький рівень активності у публічному просторі міста. Таке враження склалося з того, що на відкриті мистецькі заходи у просторі колишньої фабрики “Юність” приходили переважно люди, які були знайомі між собою. Мені здалося, що бракує перетинів між різними соціальними групами”. Аревік Мартіросян, соціологиня, Єреван, Вірменія

“Порівняно з Кишиневом, Київ має значно більше публічних просторів, які сприяють взаємодії між населенням - відкриті пляжі, парки, закинуті об’єкти в центрі міста, наприклад, Рибацький міст”. Віталіє Спринчане, антрополог, Кишинів, Молдова

Наскільки різноманітні способи використання публічного простору можливі у Києві? Які види соціальної взаємодії переважають, а яких бракує?

“У публічному просторі домінують соціальні інтеракції, пов’язані з рекреативними практиками. Інші види, такі як освіта або робота, майже непомітні. Бракує також політичної взаємодії між населенням, яка би перетворювала його на громаду. Таку ситуацію можна пояснити декількома причинами - відсутністю традиції низової організації, непридатністю просторової організації для локальних політичних дій”. Леван Асабашвілі, архітектор, Тбілісі. Грузія

“Публічний простір Києва був спланований як монофункціональний з чітко означеним використанням. Цей факт не завжди відповідає типам соціальних інтеракцій, які існують у сучасному суспільстві. Проте в деяких окремих публічних просторах присутність міських активістів і активісток створює цікаву суміш використань”. Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

“Взаємодія між людьми в Києві направлена не стільки на організацію і використання публічного простору, скільки на більш особисті потреби і сімейні зв’язки. Проте сам простір дає можливість розвитку горизонтальної культури через переозначення і використання просторів, які зараз не мають чіткої функції. Було приємно, що деякі активістські групи, які працюють з міським простором, також ставлять питання присутності ЛГБТ-спільноти у публічній сфері. Однією з проблем середовища міських активістів у Єревані є гомофобія, що суперечить самій ідеї публічного простору, адже його якість вимірюється кількістю соціальних груп, що почуваються комфортно і мають право на рівних брати участь у міському житті”. Аревік Мартіросян, соціологиня, Єреван, Вірменія

“Під упливом комерціалізації Київ перетворюється на місто, де багаті мають безмежні можливості для життя і де бідним дедалі більше відмовляють у праві бути включеними до публічного простору. Прикладом цього є дніпровські набережні, а також забудова парків торгівельними центрами. Центр міста - наприклад, Андріївський узвіз - комодифікується і наповнюється дорогими кав’ярнями, що закриває доступ до цього простору людям із нижчим рівнем прибутку. Легко помітити, що місто докладає великих зусиль, щоб відповідати потребам великого капіталу, у той час, коли воно майже повністю ігнорує іншу частину мешканців”. Віталіє Спринчане, антрополог, Кишинів, Молдова

Чи забезпечує публічний простір Києва відчуття комфорту і безпеки?

“Відчуття комфорту і безпеки не обов’язково збігається з тим, що офіційна влада розуміє під “комфортом” і “безпекою”. Це чітко видно, якщо порівняти два типи публічних просторів у Тбілісі - перші, які були оновлені та охороняються, і другі, які не змінилися з радянських часів і їхня безпека залежить від неформального соціального нагляду. Простір Києва (принаймні той, що я бачив) не виглядає таким, за яким ведеться спеціальний професійний нагляд, попри те він може надавати відчуття неформальності, приналежності й безпеки. Щодо можливості підвищення безпеки, тут є декілька шляхів: (1) урізноманітнення використання простору; (2) пряме залучення мешканців/ок у процес трансформації міста; (3) хороший дизайн простору; (4) зменшення формального контролю - камер спостереження, поліцейського патрулювання, обшуків - і розвиток довіри до соціального нагляду”. Леван Асабашвілі, архітектор, Тбілісі. Грузія

“Рівень комфорту у місті можна підвищити через поширення відчуття приналежності мешканців до простору”. Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

“Варто докладати зусилля, щоб зробити простір Києва більш безпечним для жінок, зважаючи на культуру зґвалтування як в Україні, так і у Вірменії. Жінки, з якими я говорила в Києві, зізнавалися, що не завжди наважуються виходити самостійно в місто в пізній час доби. Медійний дискурс часто звинувачує жінок у тому, що вони стають жертвами насилля, адже перебувають у «неправильному» місці в «неправильний» час. Першим кроком могло би стати визнання за жінкою права гуляти наодинці в будь-який час і переміщення уваги власне на корінь проблеми - насильницьких дій однією людини щодо іншої”. Аревік Мартіросян, соціологиня, Єреван, Вірменія

Що у публічному просторі Києва найбільше запам’ятовується? Які історичні або географічні характеристики могли б бути використані більш ефективно?

“Для мене це неформальність”. Леван Асабашвілі, архітектор, Тбілісі. Грузія

“Масштаб публічного простору і масштаб міста загалом дуже відрізняється від більшості європейських міст. Величина масштабу публічного простору створює перешкоди для дрібних практик використання, але, з іншого боку, у цих перешкодах і може бути потенціал розвитку”. Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

Які історичні або географічні характеристики могли б бути використані більш ефективно?

“Думаю, величезні можливості для простору соціальних інтеракцій для Києва відкриває наявність Дніпра з його островами й надзвичайною шириною”. Віталіє Спринчане, антрополог, Кишинів, Молдова

“Публічний простір Києва запам’ятовується, бо він на фізичному рівні він репрезентує культурну боротьбу, що мала тут місце. Щоб надати місту більш виразний образ, можна спробувати показати всі суперечності і відмінності, через які суспільство пройшло впродовж історії. Через демонстрацію відмінностей можливо розвинути критичне сприйняття”. Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676