Проблеми пострадянського міста

© Смолоскипanatomiamista1 KORYDOR пропонує вашій увазі ще один текст із розділу "Місто" збірки "Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії", що вийшла наприкінці 2012 року у видавництві "Смолоскип" за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Це скорочена версія інтерв'ю Наталії Кондель-Пермінової з відомими урбаністами – Володимиром Нудельманом і Генріхом Фільваровим.

Міста за своєю суттю – це різноманітні варіанти форм розвитку суспільного життя, що складаються історично, утворюють традиції й формують громадянське суспільство. У тоталітарних режимах суспільство, перетворене на "населення", повинне крокувати шляхом, вказаним згори, не зупиняючись і не ставлячи собі запитань про напрям руху. Переродження "населення" в містян, які усвідомлюють і виявляють свою міську природу, в громадянське суспільство – дуже складний шлях, який повільно і з великими труднощами долає пострадянська Україна. Двадцятирічний період політичних, економічних і соціальних трансформацій (за відсутності програм і проектів виходу з "комуністичного експерименту") залишив по собі на території країни численні сліди "містобудівного мародерства". Безсумнівно, вже настав час змін, час великих містобудівних ініціатив держави, великих проектів по перетворенню життєвого середовища в Україні. Глобальна криза наполегливо підштовхує до глибинних змін, насамперед – у суспільних відносинах, до зміни парадигми містобудування, переходу до інших засад взаємодії влади, бізнесу, професіоналок і професіоналів, містян. Учасники інтерв’ю – відомі вітчизняні урбаністи, які з професійної позиції обговорюють проблеми пострадянського міста. 

Володимир Ілліч Нудельман, професор Київського національного університету будівництва та архітектури і Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, доктор географічних наук, дійсний член Української академії архітектури, заслужений діяч науки і техніки, двічі лауреат Державної премії України в галузі архітектури. Науковий керівник, автор Генеральної схеми планування території України, схем районного планування регіонів України, Казахстану, Таджикистану і генеральних планів низки українських міст; учасник розробок багатьох законопроектів. Автор понад 300 опублікованих наукових праць.

Генріх Йосипович Фільваров, доктор архітектури, професор, дійсний член Української академії архітектури, почесний член Міжнародної академії архітектури. Співавтор генеральних планів міст України, Казахстану, Західного Сибіру. Учасник розробок генеральних планів Києва 1986 і 2002 років, законодавчих актів і нормативних документів з містобудування. З 1991 року очолює Інститут урбаністики (Київ). Автор 4 монографій, понад 150 наукових робіт.

Наталія Кондель-Пермінова: Якщо архітектор, в основному, працює з об’ємами та формами, то матеріалом роботи урбаніста є процеси, що втілюються на територіях міст. Крім того, в роботі урбаніста сталим показником є лише безпосередньо територія, а перебіг процесів на ній – чинники мінливі. Зараз ми перебуваємо в ситуації невизначеності: від минулого не відірвалися, до нового стану не дійшли. Як ви, урбаністи, усвідомлюєте сучасні проблеми містобудівного розвитку?

Володимир Нудельман: На жаль, життєве середовище в Україні як об’єкт містобудування перебуває в кризовому стані. За радянських часів у тріаді "природа – людина – виробництво" пріоритет надавався останньому: промислові підприємства силоміць "вписувалися" в середовище, на шкоду природі й людині. За останні десятиліття ці негативні процеси посилилися. Безліч підприємств як головних містобудівних чинників не працює взагалі, а серед тих, що працюють, значну частину складають низькотехнологічні, ресурсомісткі, екофобні об’єкти з низьким рівнем заробітної плати працівників. У результаті рівень деградації життєвого середовища, природної та техногенної небезпеки, зношеності комунальної інфраструктури набув загрозливих масштабів. Інвестиції концентруються переважно в Києві, в інших найбільших містах, в обласних центрах, що визначає спрямованість людських міграційних потоків. Вимивання трудового та інтелектуального капіталу з сіл і малих міст призводить до того, що населення, яке там залишається, не може адаптуватися до прискорених темпів науково-технічних інновацій і не залучається до сучасних цивілізаційних процесів. Зростання частки "нових містян" знижує рівень соціального капіталу, робить міста зі своєрідним архітектурним виглядом та унікальною історичною спадщиною беззахисними перед загрозами глобалізації, спрямованої на стандартизацію міського простору. Цільові установки влади (і минулої, і теперішньої) не враховують просторових чинників розвитку, суперечать природній людиноцентричності містобудування. Але ж і за Конституцією України розвиток економіки – це не мета, а лише засіб вирішення соціальних завдань. Держава вже не є головним фінансистом містобудівного розвитку. До того ж до 4/5 генеральних планів застаріли, а перехід до фінансування їхніх розробок за рахунок дефіцитних (особливо сільських) місцевих бюджетів практично заблокував оновлення містобудівної документації. У результаті критично скоротилася чисельність профільних фахівців, занепадає і містобудівна наука. Між тим, сучасні загальносвітові виклики суспільного розвитку вимагають нової якості містобудівних проектів. Без перебільшення можна сказати, що від їхньої розробки і реалізації багато в чому залежить доля людства. Адже містобудування – це вузол перетину основоположних соціальних, екологічних, економічних і політичних чинників життєдіяльності суспільства.

Світ зараз демонструє посилення ролі простору в ефективному розвитку країн, регіонів та населених пунктів. Це визначається тим, що сам простір розглядається вже не просто як пасивний реципієнт, як вмістилище різних видів діяльності, а як таке утворення, властивості якого повсякчас змінюються. Змінюються також його конкурентні переваги та обмеження, що й визначає міру привабливості простору. Все це дозволяє прогнозувати найбільш доцільні види і масштаби діяльності на тих чи інших територіях. До того ж у сучасних умовах постіндустріального розвитку провідні аналітичні центри планети пророкують зростання запеклої конкуренції за володіння газом, нафтою, землею і водою. І всі ці чотири ресурси – складові елементи території.

Недарма у прийнятій 2008 року Радою Європи Хартії міст ІІ зазначено, що для контролю за розвитком міст необхідний посилений контроль за використанням землі. Цим визначається щораз більше значення робіт з планування територій, які ведуться на національному, регіональному і, що особливо важливо, місцевому рівні, який найбільш наближений до місця проживання кожної людини. Унікальною особливістю цих видів робіт є те, що, по-перше, вони спрямовані безпосередньо на інтереси людини, на задоволення всього комплексу її духовних і матеріальних потреб. По-друге, цим роботам притаманний міжвідомчий характер, оскільки вони спрямовані на узгодження різновекторних інтересів різних галузей та соціальних груп на конкретній території. По-третє, головний об’єкт такої роботи – земля, яка, за Конституцією, є основою національного багатства країни. Пам’ятаєте, як писав Марк Твен: "Купуйте землю, цей товар більше не виробляється". Це справді так, адже земля – це амобільний ресурс, який обмежений абсолютно і відносно.

Н. К.-П.: Поділіться, будь ласка, своїми уявленнями про змістові витоки нинішніх проблем містобудування і, зокрема, столиці України, оскільки на вашій пам’яті – значний етап в історії соціалістичного Києва. Як ви бачите і розумієте те, що відбувається у нинішній перехідний період?

Генріх Фільваров: Витоки й перебіг київських подій очевидні. Принципова відмінність полягає в тому, що в радянський період, при всіх недоліках планування та реалізації містобудівних проектів, існувала містобудівна дисципліна, яка перебувала під серйозним наглядом з боку уряду і міської влади. Звичайно, основною причиною недостатності й невисокої якості архітектури була ресурсна бідність. Адже основні ресурси країни були спрямовані на військову промисловість, на реалізацію зовнішніх планів політичного панування у світі тощо. На все це йшло дуже багато коштів, і те, що виділялося на містобудування, було доволі незначним.

З одного боку, містобудівна документація виконувалася за умов серйозних ресурсних обмежень, а з другого – під тиском певних пропагандистських штампів, уявлень про те, яким має бути соціалістичний світ. Ця суперечність вирішувалася по-різному. Десь, на певних територіях або сегментах містобудування, вдавалося досягати деякого містобудівного ефекту, а в інших випадках – ні. Але панувало розуміння того, що є містобудівна документація, є програми міського розвитку, скромні, можливо, іноді навіть і помилкові, проте їх необхідно дотримуватися. Щорічно в різні регіони України виїжджали спеціальні комісії Держбуду, Міністерства будівництва, які проводили аналіз того, наскільки містобудівна діяльність на цих територіях відповідає затвердженій містобудівній документації. В основному контролювалося раціональне функціональне використання територій під ті функції, які передбачалися генеральним планом або іншими містобудівними документами. Треба сказати, що вже тоді усвідомлювалося, що основна проблема містобудування полягає не так у якості архітектури (хоча це само по собі дуже важливо), як у законах і правилах функціонального використання територій.

Що сталося потім? Поняття містобудівної дисципліни як такої зникло, зникли контрольні функції держави, місцевих органів влади над містобудівними процесами. Містобудування розвивалося, як Бог на душу покладе, як розвивалося – так розвивалося.

Вміле і вдале містобудування, визначна архітектура можуть існувати у двох випадках: або в умовах тоталітарних режимів, які жорстко нав’язують суспільству ті чи інші моделі (кращі або гірші), або в умовах високорозвиненого громадянського демократичного суспільства з сильною економікою. Всі проміжні рівні не здатні створити хорошу архітектуру або серйозно вирішити містобудівні завдання.

В останнє двадцятиріччя актуалізувалася проблема, з якою ми стикалися за радянської влади: раціональне, цілеспрямоване, грамотне використання територій, скероване логікою функціонального призначення. І треба сказати, що якщо тоді передбачене генеральним планом освоєння території якось дотримувалося (хоча мали місце й порушення), то в наш час принцип дотримання функціонального призначення території зруйновано.

За двадцять років за різних обставин принципово порушені правила функціонального використання території, які були закладені у попередньому генеральному плані. По-перше, після Чорнобильської катастрофи значна частина земель не придатна для використання. З іншого боку, зараз маємо абсолютне свавілля і захоплення територій, оскільки з’явився новий гравець – "дикий" бізнес, гравець не самостійний, який досить щільно зрощений із владою, від якої й отримав дозвіл на свою неконтрольовану поведінку. Якби влада була достатньо ефективною і змогла встановити більш-менш жорсткі рамки, ситуація була б іншою. Але, на жаль, "дикий" бізнес зрісся з владою, в результаті чого утворилася ситуація абсолютно безконтрольного розкрадання територіальних ресурсів. Я вважаю, що акцент на тому, що "вкрали, збагатилися" не є продуктивним, оскільки територія має використовуватися, територія повинна бути рентабельною. Основна небезпека полягала не у тому, що хтось збагатився на захопленні територій (аналогічно збагачувалися на розкраданні нафти і газу), головне, що це призвело до повного руйнування функціонально-територіальної структури міста.

В. Н.: Тому перед нами стоять дуже важливі і складні завдання з модернізації змісту містобудівних проектів. Якщо говорити відверто, ми сьогодні ні ідеологічно, ні законодавчо, ні методологічно не готові до вирішення цих відповідальних завдань. По суті, все те, що ми робимо, що віддзеркалено в наших законах, ДБН (Державні будівельні норми. – Н. К.-П.) тощо – це залишки радянського способу мислення. Наприклад, у новому генеральному плані при розрахунках потреб у територіях закладається середній розмір житлової забезпеченості – 27,5 кв. м на людину. Такий показник є доречним тільки за умов планової економіки, коли держава безкоштовно надає своїм громадянам квартири за встановленими нею нормативами. У Києві у 2008 році десяту частину приросту житлового фонду забезпечило будівництво 253 приватних будинків із середньою площею 471 кв. м, де забезпеченість 160-180 кв. м на людину. Сьогодні, як і раніше, 40 відсотків киян мають менше, ніж по 14 кв. м житлової площі на кожного. У нових соціально-економічних умовах цей розрахунковий показник уже не працює. Найважливішим індикатором якості генерального плану має бути оптимальний час доступу мешканця до місць його повсякденної діяльності, для Києва – до 45 хвилин. Ще Карл Маркс казав, що в суспільстві майбутнього мірилом багатства буде кількість вільного часу.

Необхідно "вписати" містобудівні проекти у загальнодержавну систему прогнозних документів. Що ми маємо сьогодні? Якщо стратегії соціально-економічного розвитку розробляються на термін п’ять-сім років, то містобудівні розробки, відверто кажучи, не мають жорсткого терміну реалізації. Їхня тривалість залежить від можливості заглянути вглиб майбутнього, виходячи з рівня наших сучасних знань. Тому доцільно кожні п’ять років вносити зміни до генерального плану і продовжувати термін його дії на чергові п’ять років. Але, в будь-якому випадку, роботи з планування територій є першоосновою всього комплексу прогнозних, програмних і проектних документів. Іншими словами, будь-яка робота з планування території визначає поле потреб і можливостей. Потреби – тому що на цій території вже живуть люди, існують виробництва, яким необхідні відповідні ресурси, розмір яких обмежений. А можливості – це екологічні, ресурсні тощо обмеження. Ми формуємо це поле і передаємо тим, хто займається соціально-економічним прогнозуванням. І вони, виходячи з реальних можливостей держави, на той чи інший період, поступово заповнюють це поле.

Г. Ф.: Напрямок, який пов’язаний із соціально-економічним розвитком, побудований на радянській моделі кількісного зростання різних показників (без розуміння соціальних технологій життя, що безперервно змінюються), не має перспектив. Генеральний план повинен випереджати ті проекти, які визрівають усередині влади щодо реформування системи управління соціальним життям. Наприклад, у сфері освіти треба формувати шкільні округи, у сфері медицини вже немає необхідності розширювати ліжкомісця, оскільки в практику вводяться абсолютно нові технології лікування. І навіть більше, потрібно робити акцент на профілактику.

Н. К.-П.: Радянському періоду в історії містобудування було притаманне екстенсивне зростання міст...

Г. Ф.: Безумовно, але це не було винятковим явищем. Екстенсивне зростання міст спостерігалося не тільки у нас, це відбувалося і за кордоном. Свого часу багато писалося про те, що "міста виходять за свої межі", "міста розповзаються, як олійні плями, по території регіону". Тоді ще не стояло гостро питання про стабільний розвиток суспільства в цілому, не було алармістських настроїв щодо непоправної втрати Богом даних ресурсів унаслідок нерегульованого зростання населення планети, виснаження ресурсів, забруднення навколишнього середовища.

Міста розповзалися, і це було закономірним процесом на тому рівні суспільно-економічного розвитку. І за кордоном, і у нас цей процес був неминучим. Незважаючи на те, що ЦК партії й уряд потужними важелями впливали на суспільний розвиток, великі міста зростали і за кількістю населення, і за концентрацією промисловості в них, і за територією.

У соціалістичний період населення країни в основному було однорідним. І будівництво "спальних" районів – це реалізація масштабної програми розселення мешканців міст. Зараз же ми маємо соціальне розшарування. [...] Якість житла в радянський період була невисокою. Але це була серйозна соціальна програма, за допомогою якої по країні були задіяні величезні ресурси, створено мережу домобудівних комбінатів, підприємств будівельної індустрії. Реалізація програми дозволила вийти на новий соціальний рівень забезпеченості населення житлом і деякими благами міського життя. Я вважаю, що ця програма заслуговує на серйозну увагу з погляду соціальної спрямованості і соціальних результатів.

За останні роки побудовано багато житла для багатих і нічого – для середнього класу, який так і не встиг стати на ноги. Нічого не будувалося і для досить бідних людей. Сталося таке розшарування, така стратифікація, якої не було за радянської влади.

В. Н.: А це серйозно загрожує стабільності держави. До Давоського форуму було підготовлено доповідь, у якій ідеться про те, що ризики виникнення соціальних збурень на 43 відсотки вищі, ніж ризики від природних катаклізмів, а їхня руйнівна сила на 15 відсотків більша, ніж від повеней і цунамі. Необхідно зробити так, щоб наш генеральний план забезпечував усім громадянам однаково комфортні умови життя.

Маємо парадоксальну ситуацію: прошарок дуже заможних, що утворився за останні роки, – це невеликий відсоток населення ...

Г. Ф.: Але вони захопили найкращі території, і для них за обсягом площ найбільше побудовано. І це не тільки дуже комфортне міське житло, а й приміські особняки. Території, що призначалися для соціальних цілей, витрачені на користь заможних. Багаторазово обіцяні (до Михайла Горбачова і після нього) програми житлового будівництва не реалізовані. Сьогодні таких масштабів соціального будівництва економіка не витримає, та й влада не здатна вирішити цю проблему. Занадто важко після "комуністичного експерименту" ми повертаємося до світових процесів розвитку.

Г. Ф.: Не можна повернути потяг, який прямує під ухил, одразу на 90 градусів. Необхідно мати великий радіус повороту, і на це йдуть роки. Питання полягає в тому, яка стратегія переходу з одного стану в інший, обумовлена ресурсними можливостями, буде обрана.

Н. К.-П.: У зв’язку з цією проблемною ситуацією зараз порушується питання про налагодження комунікативних зв’язків між чотирма основними дієвими силами в місті: владою, бізнесом, професіоналами і мешканцями міста. Яка ваша думка з цього приводу?

В. Н.: Сьогодні наша робота (робота урбаністів. – Н. К.-П.) не має чітко визначеного адресата, тому ми і випускаємо багатотомні твори, які неможливо прочитати. Для кого ми робимо цю роботу? Хто буде її споживачем? Насправді, маємо три адресата: владу, бізнес і громадян.

Соціально відповідальній владі потрібно, щоб ми в процесі розробки генплану виявляли наявні та потенційні конфлікти у розвитку міста, у використанні його земель з метою визначення змісту й оперативної та стратегічної діяльності влади. Важливим є шлях між сьогодні і післязавтра, і які саме конфлікти, які критичні точки в розвитку міста можуть виникнути на цьому шляху, які запобіжні дії треба реалізувати і коли саме.

У жовтні будуть вибори до Верховної Ради [1], і для тих, хто буде балотуватися за мажоритарною системою, важливо взяти за основу своєї програми не загальні гасла, а конкретні пропозиції, викладені в генеральному плані. І зобов’язатися їх реалізовувати, звітувати перед виборцями, і – добровільно подати у відставку, якщо ці пропозиції не реалізуватимуться.

Бізнесу необхідно, щоб наші роботи допомагали вибирати найбільш вигідний і не суперечливий щодо суспільних інтересів вид підприємницької діяльності. Наприклад, у Канаді складено загальнодержавний каталог резервних територій, у якому зазначено умови освоєння кожної з них. Цим самим створено умови для конструктивного діалогу з бізнесом.

Сьогодні наші громадяни відчувають тотальну недовіру до влади, недовіру правильну, справедливу. Без подолання такого ставлення неможливо рухатися далі. Уявляється, що коли під час процедур обговорення та реалізації генерального плану беруть участь конкретні громадяни та висловлені ними зауваження враховуються, це залучає їх до міського розвитку. Громадяни переконуються в тому, що ця їхня робота важлива, корисна для них самих, для дітей та онуків. І, таким чином, зростає економічна, соціальна і політична активність громадян. І все це сприяє формуванню солідарної відповідальності всіх суб’єктів містобудування за розвиток своєї малої батьківщини. Процес розробки та реалізації генерального плану повинен здійснюватися в режимі постійного діалогу між владою, бізнесом та громадянами. В цьому значна роль авторів генплану.

"Сталий розвиток міст" означає, по-перше, рівність усіх поколінь у споживанні обмежених ресурсів розвитку (ми не можемо сьогодні забрати всі ресурси, що належать також і майбутнім поколінням). По-друге, всі категорії громадян мають однакові права на використання цих ресурсів. Таким чином, урбаніст, автор генерального плану виступає як адвокат майбутнього в діалозі з владою, бізнесом та громадянами, застерігаючи їх від прийняття рішень, які приносять лише миттєвий ефект і можуть зашкодити інтересам нащадків.

Г. Ф.: Я вважаю, що голос містян має бути досить гучним у тому випадку, якщо вони перейшли в стадію формування громадянського суспільства, коли вони розуміють не тільки свої права, а й свої обов’язки, міру відповідальності за місто в цілому, за майбутнє, а не тоді, коли вони лише висловлюють претензії владі, бізнесу або професіоналам. Адже протести найчастіше виникають із вузького розуміння того чи іншого завдання. Мовляв, "я згоден, треба будувати торговельний центр, який би мене обслуговував, але, будь ласка, не в моєму районі, а – поруч, у їхньому районі. Там знесіть що-небудь, але мене не чіпайте". Споживацьке ставлення сучасного населення до міста руйнує його не менше, ніж свавілля бізнесу.

Н. К.-П.: Новий генеральний план Києва не виходить за межі міста. Це вперше розвиток міста розглядається тільки в нинішніх міських межах, без освоєння нових територій?

Г. Ф.: Генеральний план сьогодні насамперед намагається розшити вузькі місця Києва з точки зору транспорту, каналізації, суто інженерних проблем. Але він не визначає перспективи розвитку міста, його практична користь полягає в тому, щоб за п’ятнадцять років вивести місто з того сумного становища, в якому воно сьогодні опинилося. […] Якщо порівняти генеральні плани Москви та Києва, то побачимо, що Москва (населення якої в три-чотири рази перевищує київське) в межах забудованої території (не в межах міста) перевершує Київ усього вдвічі. Щільність забудови в Москві значно вища, ніж у Києві, де є ще багато територій для освоєння. Наш інститут (Інститут урбаністики, Київ. – Н. К.-П.) провів глибокий і ґрунтовний аналіз територіальних ресурсів міста: наявних, прихованих, потаємних із погляду можливого розвитку міста без виходу на додаткові території. І встановили, що у Києві, в теперішніх межах міста, можна ще побудувати не менше 40 млн. кв. м.

Наприклад, розглянемо питання використання промислових територій, які нібито звільняються, а насправді – не дуже. Справа в тому, що директори підприємств як законні власники здають в оренду промислові території, будівлі і не зацікавлені в тому, щоб віддати місту ці території під міські функції. Три четвертих цих підприємств "стоять на колінах" або зовсім "впали", тому тут зараз розташовується не промислове виробництво, а десятки, сотні офісів, торговельних, складських організацій. Це ті потаємні ресурси, які неможливо витягнути, бо законні права – у власників цих територій.

Змінити стан справ можна одним способом: різким підвищенням плати за землю для конкретних промислових підприємств, які не випускають продукцію, яку могли б випускати в результаті реформування. Ці підприємства повинні отримати найжорстокішу, багаторазово збільшену ставку земельного податку, тоді вони підуть, і певна частина території звільниться.

Є ще приховані ресурси – нескінченно роздані ділянки, які закріплені за якимись юридичними особами на цілком законних підставах. Але власники, виходячи зі спекулятивних цілей, тримають ці території, не забудовують. Необхідно змінити закон про орендну плату. Якщо власник протягом двох років не почав освоювати територію – орендна плата збільшується вдвічі, протягом трьох років – утричі. В результаті власник скаже: "Я відмовляюся від цієї території, оскільки не можу її утримувати". І буде змушений віддати територію місту (якщо не безкоштовно, то за якимись експертно встановленими скромними розцінками, оскільки місто не здатне викупити всі ці землі за завищеними цінами). При вирішенні таких питань потрібна політична воля, наявність зацікавленої влади.

Якщо зіставити спальні райони, які виникли за радянських часів, й історичний центр, то головна інтрига полягає в тому, що практично все населення міста зосереджено в спальних районах. У центрі залишається дедалі менше людей, хоча саме історичний центр формує громадян.

В. Н.: Збудовані в радянські часи житлові райони тому й називаються "спальними", оскільки для іншого не призначалися. Відсутність інфраструктури з об’єктами культури призвела до виникнення там криміногенних осередків, появи "нових киян", які істотно знизили якість міських мешканців. В історичному центрі залишилися переважно люди похилого віку, які вже не можуть користуватися всіма благами центру і яким, перш за все, потрібні кваліфіковані соціально-медичні послуги. Тому для них прийнятним є життя в спокійних зелених зонах. Історичний центр привабливий для молоді, для активної і мобільної частини населення. У ньому зосереджено унікальні історичні шари, величезний потенціал ресурсів, спрямований на виховання мешканця міста, відповідального за свою територію. І на це йде три покоління.

Примітки:
1. Розмова відбулася до виборів, влітку 2012 року.

Інтерв'ю вперше опубліковано в збірці "Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії".

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676