Відверта розмова “про це”

© artpoint.scm.com.uanaplashkuФото Андрея Логінова Скепсис – саме це відчуття викликав анонс виставки “Donetsk goes contemporary”, котра 11 листопада відкрилась у шахтарській столиці. Багатообіцяючі оголошення у пресі вперто схиляли до думки: «Що за іміджевий проект, чорт забирай?»

Судіть самі. Організатор виставки - не хто інший як «System Capital Management» – найбагатша корпорація України, хрестоматійне втілення влади капіталу. Три букви, які не побачиш на паркані, проте часто прочитаєш в економічних новинах і звітах із торгів на фондовій біржі. Що й казати, в наших широтах це економічний і політичний гігант №1. І як доводить приклад бізнес-імперії Віктора Пінчука, для великих корпорацій патронат сучасного мистецтва – чудовий спосіб підтвердити статус-кво. Мистецтво як репрезентація економічної потужності. 

Дивно, але за всієї могутності СКМ досі не має власної “парасолькової” інституції, на кшталт PinchukArtCenter, яка б представляла її у сфері культури. Виставку організовано напряму від імені корпорації. У такий самий спосіб, як робляться спонсорські акції на день міста. І відбувається все це у місті Донецьк, де ніхто не посперечається із всесильністю СКМ. Про цю компанію та її власника тут прийнято говорити із належним благоговінням. Для критики існує кухня.

І потім, зверніть увагу на дату. Виставку “Donetsk goes contemporary” влаштовано до 11-річчя СКМ – тобто до її Дня народження. Як це розуміти? Виставка-корпоратив? Тоді зовсім нескладно уявити куратора у ролі тамади, а художників замість живої музики. Зрештою, на День народження прийнято дарувати подарунки, виголошувати тости і побажання. І аж ніяк не починати дискусії та в жодному разі не висловлювати протестів. Як відомо, дебошира, котрий під час свята дозволив собі казати зайве, або вгамовують, або виставляють геть. 

Іншими словами, було створено максимальний простір лояльності. Чи свідомо організатори задали саме такий тон? Навряд. Але так чи так відчувалась певна межа, переходити яку вкрай небажано.  

Чому весь цей контекст є важливими? Річ у тім, що саме з місцевим контекстом і мали працювати куратори та художники. До слова, кураторами було обрано білоруського художника з Берліна Андрея Логінова та бельгійця Стіва Схепенса. Вони вже відзначились цього літа спільним проектом у львівському мистецькому центрі ESc, працюючи із контекстом “культурної столиці”.

Отже, проживши 10 днів у Донецьку, українські та закордонні художники, які раніше жодного разу не бували у шахтарській столиці, мали показати, як вони побачили місто та його публічний простір.

«Донецьк сьогодні не тільки промисловий гігант. Це сучасний мегаполіс, відкритий новому. Баченню. Мистецтву. Проектам. Донецьк молодий, сміливий, іронічний. <...> Чи вміє Донецьк надихати? <...> [Донецьк] новий. Неочікуваний. Дивний. Прекрасний» - такий тон задали у супровідному тексті піарники СКМ. Панове художники, створюйте проекти, грайте, іронізуйте, дивуйте, захоплюйте наскільки вистачить фантазії.

Утім, Донецьк важко побачити ідеальним. Та де там ідеальним? У цьому місті перемоги капіталізму складно залишатись наївним глядачем. І майже неможливо — зачаровуватись.  Тут розкіш ресторанів і готелів уживається із розрухою робітничих будинків. Над хмарочосами джентрифікованого центру невблаганно димлять труби меткомбінату. Розкидані цілим містом шахти час від часу обвалюються, ховаючи на глибині десятки гірників. Кілометри зовнішньої реклами, порослі степовими травами парки, монструозні торговельні центри, розбиті трамваї, холодні підворіття. Здається, це місто саме стало згустком нервів і конфліктів.

Художників запрошують в Діснейленд, а опиняються вони у Гарлемі. Щоб не помітити усього цього, треба бути сліпим... Хоча є й інший спосіб відвернутись від проблем — бути піарником, який вже занадто звик брехати, підлаштовуючи реальність під замовника.

Кураторам дісталась складна дилема. Не стати піарниками. Не бути тамадою. Значно легше не лізти на рожен, робити воістину космічні проекти, обмежившись дослідженням ділового гетто та пафосом “Донбас Арени”. Згадайте нещодавнє відкриття муніципальної галереї “Арт-Донбас” - і ви одразу зрозумієте, як далеко може зайти убозтво й іронічне загравання. Що заважало і цього разу виставити портрет Мішеля Платіні?

Аби в цих обставинах зробити дійсно серйозний проект, за який буде не соромно, професійної репутації та імені замало. Тут, погодьтесь, треба мати певну мужність. І Стіву Схепенсу й Андрею Логінову її не забракло.

Влучні висловлювання, сильні та, що важливо, правдиві образи — якою несподіванкою було побачити їх на 20-му поверсі хмарочосу Green Plaza. Речі, які так хочеться сказати про Донецьк і так важко висловлювати місцевою мовою.

Певно, єдиний художник, в якому ще від початку не було сумнівів — іспанець Сантьяго С'єрра — скандаліст, лівак, провокатор. Його фірмовий стиль — змушувати людей із суспільного “дна” робити абсурдні, а то й жахливі речі. Звісно, за оплату. Але підкреслено мінімальну, на яку вони ладні погодитись. Він татуював лінію на спинах гастарбайтерів, змушував десятьох бідняків мастурбувати, підкупав двох наркоманів дозами героїну для власних експериментів. Це арт-експлуатація, за яку С'єрра не раз отримував на горіхи від професійних моралістів.

Донецька робота С'єрра “Ветеран війни в Афганістані, що стоїть у куті” є частиною глобального проекту. Таких самих учасників бойових дій він відправляв у куток в галереях США, Британії, Австралії. Сьогодні він в усьому світі ставить досліди над ветеранами. Точніше, піддослідною є аудиторія. Ось ваше суспільство, ось ваша мораль!

Сьєрра не робить нічого незаконного. Він експлуатує. На відміну від капіталістів, роблячи це чесно та відверто. Сьогодні ми згадуємо про “афганців” лише тоді, коли вони валять паркани, і відмовляємось помічати їх поруч. Натомість у просторі галереї сивий дідусь-офіцер стає для нас холодним душем. Глядачі не витримували в “його” кімнаті й двох хвилин.

З біса вдалий вибір простору! Дідусь-офіцер стоїть саме у тій кімнаті хмарочосу, де відкривається вигляд на промзону, труби ДМЗ, шахти і припорошені снігом бідняцькі будинки. Кращого пейзажу для живих інсталяцій С'єрра годі шукати. Експлуатація мистецька й експлуатація реальна перегукуються, створюючи потужний візуальний зв'язок.

З протилежного боку Green Plaza — діловий центр Донецька. Тут, у затемненій кімнаті без жодного джерела світла, виставлена інсталяція Сергія Браткова. Це одна із тих робіт, про яку неодмінно потрібно сказати. Братков експонує місто, його панораму. Вигляд на хмарочоси, ТРЦ, помпезні паркінги, затори із екзотично дорогих авто. Єдине доповнення художника — проекція повного місяця у кутку кімнати, який наче висить над пеклом концентрації грошей.

“...Місяць уповні приносить гроші, — лунає записаний шепіт художника. — А гроші — це здоров'я. Гроші - це любов. Це походи в музеї. Оксамит театральних лож. Сучасне мистецтво. Колекціонування. Дорогі машини. Ресторани. Відпочинок на яхті серед безкрайого Тихого океану. Океан заспокоюється за гроші. За гроші світить сонце...”

Гроші. Ви хочете про це поговорити? Донецьку і справді не вистачає відвертої розмови “про це”. Профспілки, журналістські розслідування - це не про сучасний Донбас. Тут не прийнято зазирати в кишеню бізнесменам, і вже точно не варто питати про походження їхніх статків. Місто, де колись накопичувався первинний капітал, тепер впливає на життя кожного в цій країні. Воно й саме трансформується, обростаючи розкошем і лоском для обраних. Слід визнати, без висловлювання Браткова розмова про Донецьк була б марною. Або банально нечесною.

І, нарешті, “Пир Тримальхіона” - годинне відео російської групи AES+F. Третя, без сумніву, потужна робота на виставці. За “Сатириконом” Тримальхіон є вільновідпущеником, який влаштовує пишні оргії та вакханалії з вишуканими стравами й неземними втіхами. Багатий невіглас, що вдає мецената і покровителя муз. Відео зроблене за канонами рекламного ролика, з вилизаним до блиску зображенням, з ужимками і позами ще неприроднішими за персонажів полотен доби Відродження. Блиск, гламур, підкреслене передчуття катастрофи.

Зняте ще у 2009 році, відео ідеально підібране для донецького контексту.  Вільновідпущеники, що стали рабовласниками. Сміливе висловлювання, чи не так? Адже саме тут - на виставці СКМ, у самому серці капіталу - воно читається напрочуд чітко. Який до біса відвертий натяк на того, чиє-ім'я-не-можна-називати-вголос. Жест, вартий поваги.

Між іншим, симптоматично. Грайливий “футбольний” проект українців Ігоря Гусєва і Нати Трандафір на тлі робіт Браткова, С'єрра та й тих самих Схепенса,  Логінова, Родвальта видається білою вороною, не справляючи жодного враження. Родом із інфантильних 90-х, він чи не єдиний випадає із атмосфери виставки. Доки вітчизняне мистецтво продовжує гратись яскравими цяцьками, іноземні художники виявляються значно чутливішими до наших реалій. Вкотре констатуємо.

“Можливо, в СКМ думали, що ми зробимо їм красивий іміджевий проект, — зізнавався в кулуарах Стів Схепенс. — Ми ж спробували зробити щось гостріше. Переконаний, Пінчук побоявся би привозити цих художників. Того ж Сантьяго Сьєрра з його ветеранами. Чому? Пінчук боїться політичного мистецтва. А я від політики ховатися не хотів”.

Там, на 20-у поверсі народжується дивне, але цілком очевидне питання: Невже у місцевій атмосфері “єдності у мовчанні” відкрито говорити про конфлікти й проблеми наважується тільки мистецтво? Ані преса, ані громадськість не здатні (бояться?) порушити простір лояльності. Чому в мистецтва виходить? І це попри масу обмежень, які мали б стримувати художника, тримати його в рамках “пристойності” і корпоративної етики.

Хоча, можливо, все значно простіше. Можливо, капітал сам шукає простір для елегантної і вишуканої критики, унеможлививши її в інших сферах. Можливо, капітал просто любить, коли його злегка відшмагають по дупі?

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676