Вирватись з полону декорованих поверхонь


Рік тому під час кураторського семінару з нагоди відкриття в Берлінській академії мистецтв виставки «Мінливий світ – розказаний час», співкуратором якої я була, один із учасників семінару куратор Флоріан Ебнер запитав, чому досі Борис Михайлов не викладає в Українській академії мистецтв. А також, чи прогнозую я таке запрошення викладати для Бориса Михайлова найближчим часом. Звичайно і на жаль, нічого подібного я не прогнозувала. Ситуація згадалася кілька днів тому під час круглого столу «Критерії актуальності» в рамках проекту галереї Боттега МУХі-2010 . Марина Щербенко розповідаючи про те, чому Боттега взялася за такий очевидно некомерційний проект, виконуючи роль, цілком не властиву комерційній галереї, зауважила, що проблемою якості українського молодого мистецтва є – між іншим – і те, що студентам, молодим художникам ні на кого спертися. І оцю думку хотілося б проаналізувати докладніше.
Фактично, ми маємо справу з двома освітніми реальностями: дійсністю академій мистецтв, їхніх навчальних курсів і професури з одного боку, а з іншого – з нині вже доволі великою групою художників, котрі за своїм значенням для українського мистецтва, досвідом і – будьмо відверті – віком мали б зайняти викладацькі позиції. Ідеться і про Тіберія Сільваші, і Арсена Савадова, й Олександра Ройтбурда, і Олега Тістола, і Андрія Сагайдаковського, і Сергія Браткова, і – чому ні? – наших «закордонних» художників – хоча б Бориса Михайлова чи Тараса Полатайка. При чому, оці останні викладають в Німеччині й Канаді, отже їхній викладацький досвід міг би бути дуже корисним і тут.

Відтак, я би сказала, що молоді художники, насправді, мають на кого спертися й уже навіть мають традицію, з якою можна провадити діалог, але не мають достатнього доступу до носіїв цієї традиції. Натомість, їм доводиться вести подвійне творче життя: писати букети польових квітів і Андріївську церкву на тлі «заката» для Академії, і в дуже подібний спосіб – кіоски з пивом для реального мистецького життя. Зрештою, проект МУХі-2010  показав прагнення сьогоднішніх студентів відповідати формальним критеріям сучасного мистецтва, а не лише декорувати поверхні в той спосіб, як їх вчать в Академії. Але – водночас – показав і нерозуміння того, що відтворення якихось раніше бачених формальних рис у своєму мистецтві – це не більше, ніж слабкий маньєризм, кліше, що залишається в межах салону і того ж таки декорування поверхні. Усе це трохи схоже на великий симфонічний оркестр, складений із самоуків. Попри весь природний талант, бажання і працелюбність заграти разом він не може. Потрібна школа. І на противагу думці Марини Щербенко, я би сказала, що ті, хто таку школу міг би створити, на кого можна б спиратися, у нас, як раз, є. Інша справа, що вони майже цілковито усунені від контакту зі студентами. Приємний виняток тут – Віктор Марущенко, який все частіше бере участь в освітніх проектах. Звісно, з власної ініціативи і власним коштом.

Йдучи далі, я би сказала, що ми перебуваємо в стані якоїсь професійної закоханості в усе нове й молоде, і недооцінки всього ще недавно актуального. Зрештою, страждає і якість цього нового і молодого – підзабуті старші не мають каналів передачі свого досвіду. А молоді лише наслідують їхні формальні прийоми.

Візьмімо хоча б освітні ініціативи минулих років «Худрада» чи «Клас»: прекрасна річ, але головний акцент у них падає на передачу знання від одного молодого художника до інших таких же молодих. Фактично, це самоосвітні платформи, і вони мають значний недолік. Він полягає у перерваності знання. Я далека від того, щоб покладати відповідальність на «Худраду» чи «Клас»  цю перерваність (і треба зауважити, що група SOSка, ініціювавши «Клас», залучала до освітніх подій, наприклад, Бориса Михайлова).Це – радше – прояв загального стану речей. Навіть у таких ініціативах, котрі відчайдушно потребують спілкування з художниками старшого покоління, цього спілкування було обмаль.

Подібно, на молодому зосереджуються дві наявні премії для українського сучасного мистецтва: премія Малевича і премія PinchukArtCenter. З тією різницею, що премія Малевича надається за внесок в українське мистецтво художникам до 40-ка років, тобто, трохи старшим. І все ж таки, зробити помітний внесок в мистецтво до 40-ка років – це рідкість. Зазвичай, внесок можна оцінити, коли такого вікового обмеження немає, і якщо художник не лише творить мистецькі роботи, а й викладає чи пише, таким чином вигострюючи не тільки власне, а й мистецтво інших. Зрозуміла логіка створення премій саме для молодих художників: це спроба підтримати нове покоління, породжена втомою від домінування однієї групи художників (здебільшого, пов’язаної з феноменом Української нової хвилі) протягом довгого часу – 90-их і першої половини 2000-их. Але перенесення акценту на нове покоління без постійної уваги до покоління попереднього призводить до падіння рівню мистецької продукції цього нового покоління: воно змушене всього вчитися самотужки. Бо як сформулював колись Роберт Патнем, маючи на увазі соціальний розвиток: те, куди ми прийдемо, залежить від того, звідки ми вийшли.

Це стосується рівною мірою і українських кураторів та теоретиків мистецтва. Різниця і перевага тільки в тому, що теоретики можуть спиратися на досвід філософів, філологів, істориків або соціологів, а доступ до думок цих останніх кращий завдяки більшій кількості опублікованих праць. Ідеться про праці, наприклад, Соломії Павличко, Віри Агеєвої, Тамари Гундорової, Ярослава Грицака, Наталі Яковенко, журнали «Критика» й «Україна модерна». Тим часом молодий художник відчайдушно потребує спілкування з художником старшого покоління.

Отже, повернімося до нашого старшого покоління. Проста логіка підказує, що досягнувши певного успіху на міжнародній мистецькій сцені й на ринку мистецтва, художник повинен тішитися підтримкою з двох принципових джерел: власне ринку, тобто, продажу мистецтва, й викладання. Публічні виступи, участі в дискусіях і публікації, які теж повинні б приносити гонорари, наразі не згадую, оскільки в Україні це поки недосяжно висока планка професійних відносин в царині мистецтва. Додаткова форма відзнаки й підтримки – премії та індивідуальні гранти. В Україні ж реальність така, що художник залишається, здебільшого, позбавленим всіх цих можливостей, за винятком такого-сякого ринку. Поява кількох премій для молодих художників прекрасна сама по собі, але залишає поза бортом публічного визнання художників старших, які виявляються відтятими від належної їм ролі професійного авторитету. А молоді художники виявляються відтятими від природного джерела знання.

І це лише половина проблеми. Бо друга половина полягає вже не у поколіннєвому, а в географічному вододілі. Ми мало залучаємо до нашого мистецького контексту художників, які мешкають закордоном. Сергій Братков, Борис Михайлов, Тарас Полатайко – всі вони могли б учити в Україні більше. Уже не кажучи про цілковиту відсутність у нашому контексті, наприклад, Ігоря і Світлани Копистянських, хто – можливо – теж могли би відіграти значну роль у розвитку знання про мистецтво для художньої молоді.

Наприклад, одну з найцікавіших, якщо не найцікавішу, мистецьку роботу, яка стосується справи Чорнобильської катастрофи і її впливу на ідентичність українців, створив Тарас Полатайко. Це інсталяція «Колиска» 1995 року. Але про неї відомо лише дуже вузькому колу фахівців і особистих друзів Полатайка. Формально, колиска – це ванна початку ХХ ст., відреставрована, вкрита шаром блискучого нікелю, наповнена кількома літрами художникової крові, яку він збирав кілька місяців поспіль після свого візиту в Чорнобильську зону, закрита нікелевою кришкою, й підвішена на таких же блискучих сталевих ланцюгах над підлогою галереї. Як гуцульська колиска. В кришці було зроблено крихітне оглядове віконечко, але світло в галереї було встановлене таким чином, що глядач, намагаючись зазирнути в це віконце, хапав лише сонячного зайчика в очі. Ця формально витончена і повна смислів робота варта того, щоби її вивчали в Академії мистецтв. Власне, як і одна з найважливіших робіт в українському мистецтві останніх двадцяти років «Донбас. Шоколад» Арсена Савадова, як відео-роботи Олександра Ройтбурда, як живопис і скульптура Андрія Сагайдаковського, монументальні полотна Олега Голосія і ще ціла низка інших імен і робіт.

Отже, ключова проблема для усіх нас нині – залучення художників, що вийшли на сцену в 1980-их і мешкають в Україні та закордоном, до активнішої участі в формуванні мистецького середовища. Цим разом, не лише своїми художніми роботами, а й викладанням. Це необхідна умова для розвитку нинішніх молодих. Інакше вони залишаться в полоні декорованих поверхонь, а все наше мистецтво й надалі тішитиметься лише крихітною групкою вартих уваги художників і ще меншою кількістю цікавих праць.


Андрій Сагайдаковський "Воїн" (килимок, олія) (2009)Арсен Савадов "Донбас Шоколад" (1997)Арсен Савадов "Донбас Шоколад" (1997)Тарас Полатайко "Колиска" (1995)MYXi 2010. Круглий стіл Критерії актуальності

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676