Деструкція та трансформація

© PinchukArtCentre/Сергій Іллінtop2Сінтія Марселле, Бачити, щоб бути побаченим, 2011 Складний інсталяційний простір бразильської художниці Синтії Марселле тільки на перший погляд видається об'єктом мінімалістичної парадигми, в якій відвідувач має відчути та проаналізувати свою фізичність. Під час перебування в інсталяційному ландшафті Марселле поволі розгортається метафорична складова роботи, що зміщує інтерпретаційні акценти з фізичного на соціальне.

Хвилястий килим експозиції, яким відвідувач просувається вгору, перетворюється на метафору розгортання історичного процесу. Логіка, котра поєднує інсталяцію з другою складовою роботи Марселле - відео, що показує навмисну руйнацію різних побутових предметів, - теж зумовлена соціальним полем: коли сама інсталяція проговорює процес історичного просування, відео привертає увагу до механізму цього процесу. Деструктивний жест, зображений на відео, стає метафорою революції як рушійної сили соціальних змін.

Дихотомія деструкції та трансформації, винесена у заголовок статті, постає не так від наявності метафоричного зображення складових історії у роботі Марселле, як, насамперед, від відсутності певних ходів обговорення історичного розвитку та його механізмів. Адже революція, що базується на перериванні історичної тяглості, становить лише один з шляхів розвитку. Еволюція, що ґрунтується на трансформації, а не на деструкції, становить альтернативний напрямок запровадження соціальних змін.

Чому художниця концентрується тільки на деструкції та оминає трансформацію? Можна, звичайно, припустити недогляд і непродуманість візуального посилу з боку художниці. Одначе конструктивніше вбачати в такому замовчуванні - навмисному чи випадковому - індикатор культурного мислення, що вже майже три століття, з часів французької революції, домінує в західноєвропейському суспільстві, - мислення, котре ототожнює зміни з насильницьким скиданням авторитетів. Чи можливо змінювати суспільство та просуватися килимом історичного континуума, не руйнуючи? Саме це питання постає наріжним в роботі бразильської художниці.

Перед одним із входів до інсталяції Марселле відвідувач знімає взуття, щоб не забруднити килим, яким вистелена робота. Цей дуже інтимний жест, вочевидь, імпонує українським співучасникам, які радо позбуваються своїх чобіт і входять до інсталяційного простору як до приватного помешкання. Зміна взуття маркує приватний простір далеко не у всіх культурах. В українському контексті, що саме так часто окреслює межі особистого помешкання та публічної сфери, навіть початок експозиції налаштовує відвідувача не просто на акт відстороненого споглядання мистецького об'єкту, а саме на приватну, індивідуальну участь у ньому.

Килим, яким вистелена частина експозиційного простору, лягає великими хвилеподібними пагорбами, поступово підіймаючись угору. Таким чином він не так покриває поверхню підлоги, як створює та одночасно приховує простір, який, наче потаємна кишеня, утворюється між поверхнею килима та власне галерейним покриттям. Інсталяція також має вхід з іншого боку килимової конструкції, до якого можна зайти не знімаючи взуття. Діставшись роботи саме з цього входу, стає зрозумілим, чим наповнений простір між килимом і підлогою – землею, яку сама художниця називає пилом віків, який стає підґрунтям нашого існування. Килим у такій інтерпретації перетворюється на метафору життєвого простору, в якому ми знаходимо потаємні місця, щоб ховати неприємні та часто травматичні речі. Бруд під килимом – це також людське поводження з історією, коли табуюється та забувається неприємне чи просто несуттєве.

Просування хвилеподібними інсталяційними пагорбами імітує процес історичного розвитку у його антигегелівському наповненні. Відвідувач рухається вперед, досягаючи найвищої точки інсталяції лише для того, щоб усвідомити: цей шлях веде в нікуди. Апогей руху антикульмінаційний: все, що можна побачити з вершини, – це порожнеча другої частини інсталяційного простору. На противагу телеологічним ідеям Гегеля, чия концепція історії як прогресивного руху, що неодмінно повинен вести до якоїсь цілі, була основною впродовж довгого часу, інсталяція Марселле базується на постмодерній парадигмі, що відкидає наявність глобальної та, по суті, квазірелігійної мети у розвитку історії.

Чи досягне зрештою людство ідеального суспільства/комунізму/просвітлення/раю на землі (вибрати необхідне згідно з певною системою переконань) - це питання без імовірної аналітичної відповіді: можливо, так, але, можливо, що насамкінець – якщо колись буде кінець – людство побачить пустку, яка відблискує легким зеленуватим світлом, як в роботі бразильської художниці.

Робота Марселле складається з інсталяції та відео, що демонструється в окремій кімнаті. Якщо за допомогою інсталяційної мови вона розмірковує над процесом історичного розвитку, то відео Марселле обирає для демонстрації можливих рушійних механізмів цього процесу. Відео складається з одного запису, що закільцьований у його дзеркальному відображення. Глядач спостерігає процес жбурляння та трощення різноманітних предметів об асфальт - зліва направо, а потім навпаки. Таке чергування вектору дії створює враження двох опозиційних сил, що у вуличному протистоянні намагаються вразити одна одну.

Невидима істота, що залишається поза кадром, починає кидати каміння, поступово додаючи до свого войовничого арсеналу побутові предмети: стільці, колеса від велосипедів, відра, лампи. Її опонент відповідає абсолютно ідентичним набором “зброї”, що летить з протилежного боку. В якийсь момент у хід ідуть помаранчеві робочі каски, що надають відео соціaльного виміру. Каски, метонімічні замінники людини, з тріском б'ються об асфальт, символізуючи людські жертви у цьому деструктивному протистоянні.

Закільцьованість відео сворює ефект безцільної дії. Войовниче жбурляння не має жодного натяку на вирішення конфлікту. Дія та протидія мають абсолютну рівнозначність, адже ця символічна опозиція є тільки дзеркальним відображенням без будь-яких кількісних чи якісних відмінностей. Хто може перемогти в такому протиборстві? Ніхто. Тому ця війна тягнеться безкінечно довго, по колу – цілі століття, на що натякає й сама назва цього твору “Століття” (назва ж інсталяції - “Бачити, щоб бути побаченим”). 

У загальній концепції Марселле, що об'єднує інсталяцію та відео, потрощені предмети є тим метафоричним пилом, тими руїнами, що поступово акумулюються під килимом історії. Стає зрозумілим, що осад й уламки, які вистеляють життєвий шлях людини, часто є результатом соціальних дій, а не природної ентропії. Деструктивні чи революційні жести призводять до руйнації попередніх соціальних утворень, на чиїх могильних пагорбах людина вибудовує нові формації.

Але якщо ці жести замкнені у безкінечному колі безглуздого протистояння, навіщо безперестанку бути частиною процесу руйнації, коли існують інші способи соціального розвитку? На противагу революційному топосу, що заперечує попередні устрої, людство може застосовувати топос еволюційний, що базується на трансформації, а не деструкції. 

Бінарні опозиції, що є запорукою революційної боротьби проти “нас” та “них”, “багатих” та “бідних”, “можновладців” та “пригноблених”, не спрацьовують у сучасному світі. Влада не будується на чітких вертикальних категоріях вищості та нижчості, а скоріше являє собою розгалужену систему горизонтальних зв'язків, подібну до коріння повзучої рослини. Влада – це не тільки президент і міністерські чиновники. Влада – це й лікар, який вирішує, в якій спосіб існувати людській фізичності, й робітник ЖЕКу, котрий має повноваження включити або виключити воду, й шкільна вчителька, яка розповсюджує та цементує певну ідеологію в головах дітей. Владну ідеологію, що розповзається соціальним організмом і захоплює його, можна змінити, тільки змінивши ментальність. Тут немає проти кого виходити на барикади в усталеному сенсі.

Проект Марселе ніяк не артикулює еволюційну складову соціальних змін, але це жодним чином не вказує на його недостатність. Інсталяція та відео бразильської художниці відрефлексовують ту систему уявлень про історичний розвиток і його механізми, що загалом панує в західноєвропейському світі. Робота є радше критичною, ніж візіонерською, вона порушує проблему в розрізі того, що існує, а не того, що може бути. Перевага проекту полягає в тому, що він розпочинає дискусію, яка повинна входити в сферу обговорень можливих способів розвитку сучасного суспільства.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676