Медитації в летаргічному сні

© М17skyba medutacijuEспозиція проекту "Дихання землі" в ценрі сучасного мистецтва "М17" Середовище – в сенсі природних і урбаністичних ландшафтів, предметного оточення, простору ідей – як візуальний ресурс, тема, художній матеріал і навіть медіум залишається однією із фундаментальних категорій мистецтва і загалом - творчості. Під впливом різноманітних цивілізаційних і культурних процесів митці не раз змінювали ставлення до середовища.

За останнє століття окреслилося й кілька основних стратегій взаємодії із ним від: пакування середовища у зручні та приємні для споживання форми через дизайн і декор до осмислення через критичну мистецьку рефлексію, включаючи пряму взаємодію через ленд-арт і енвайронмент, в яких митці шукають нового досвіду і смислів. Останнє – прерогатива сучасного мистецтва, яке замість садово-паркового мистецтва, романтичних краєвидів запропонувало соціальну фотографію, провокаційні акції у публічному просторі, інсталяції.

Досить специфічну роль у цих процесах посідає в українському арт-просторі нефігуративний живопис, адже в Україні лише під кінець ХХ століття феномен живописності, вивільненої від сюжетів і наративів, розгорнувся насиченим потоком імен, стилістичних відтінків, а також своєрідних відкриттів і знахідок. А звідси і намагання зробити з живописного неопластицизму комерційно успішний бренд, втілений, зокрема, в успішній розкрутці Art-Agent Gallery живопису Анатолія Криволапа на світових аукціонах. Услід модним трендам центр сучасного мистецтва «М17» відкрив новий виставковий сезон light проектом «Дихання землі».

Рафінований майже монохромний «Живопис» Тіберія Сільваші, в якому нашарування фарб на полотні наче змагаються або відтворюють нашарування часу (картина писалася в кілька етапів – в 1995-2002-2004 роках) доповнювала творчість Андрія Блудова з метафоричними розгалуженнями, багатоколірних композицій, схожих на старі кореневища. Теплі барви «Хроматичної фантазії» і «Знаку» Петра Лебединця, «Оранжевої структури» Олени Рижих, «Трьох осінніх днів» і «Спогаду» Анатолія Тертичного врівноважувалися холодною аж до фактури інею «Дошкою оголошень» Eugene Bak, сірими контрапунктами Бадрі Губіанурі з a-la Сьора композиціями Темо Свірелі. Десь на затримці дихання - кольорові екстази «Рівноваг» Ахри Аджинхал, флюресцентні «Звуки тиші» Олексія Малих.

Погоджуюся з мистецтвознавем Олесею Авраменко, що український живопис у сучасному світі міг би стати чимось на кшталт бхакті-йоги, адже він не вимагає доказів. Але, водночас, не можу позбутися думки, що апріорність мистецтва не є такою вже беззаперечною субстанцією. В цілому, «Дихання землі» з медитативно-відстороненими поєднаннями кольорових плям, знаків і ліній виявилося аж занадто рівним, наче в летаргічному сні.

Зовсім іншу візуальну стратегію сповідують більшість сучасних європейських художників, які звертаються до кольору як інструменту й медіуму. Зокрема, вже добре відомий українському глядачеві Олафур Еліасон. В його роботах не відчитати слідів попередніх естетичних переживань чи рефлексій автора, натомість вони покликані формувати переживання глядача «тут і тепер».

Проект «Твоє емоційне майбутнє», який нещодавно відбувся у ПінчукАртЦентрі - це приклад «прямої дії» мистецтва на почуття. На перший погляд, такі роботи, як «Твій сліпий рух», «Кімната для одного кольору», «Твій зникаючий сад» є лише візуальними атракціонами. Однак, спрацьовуючи на рівні фізіології без семантичних опосередкувань ці інсталяції змушують замислитися над можливостями впливу на психіку за допомогою кольору, ритму, форми, звуку. Подібний мистецький досвід це і привід перевірити здатність наших почуттів адекватно віддзеркалювати світ, так само як і захищатися за допомогою ілюзій. Певне, саме у цьому слід шукати смислові інтенції проектів Еліасона, зокрема такого грандіозного «Проект погоди», що був показаний у лондонському Tate Modern із пафосом штучного сонця – власне, це маніфестація штучного середовища.

І от десь поміж цими полюсами, у поміркованих концептуальних широтах пошуки молодих українських митців, представлених галерею «Боттега» у проекті «Среда обитания». Якоюсь мірою їм є близькою споглядальність представників модерної живописної традиції, однак вони не розділяють самообмеження погляду, проціджування потоку вражень крізь густі естетичні фільтри. Навпаки, їхнє око вихоплює начебто випадкові нашарування.

Дехто, як-от Максим Чатський, колекціонує візуальні казуси, якими нас щедро постачає спорадичність міського благоустрою: вигнуті слідом за обм’яклим асфальтом лінії дорожньої розмітки, сходи у парку, які ведуть в нікуди, бігборд, який рекламує… чистий жовтий колір (привіт Еліасону з його жовтою кімнатою). Зоя Орлова монументалізує кривулясті написи, яким зазвичай прикрашають стіни асоціальні елементи. А от Гомер (Сашко Курмаз) ненавмисно доводить, що прагнення душевного спокою і близькості до природи для останньої може обернутися колористичним засміченням, що яскраво демонструє камінь, поцяцькований графіті і написами. На такі каменюки, тільки більших розмірів, можна натрапити на протоптаних туристичних маршрутах.

Художник, який працює під ніком Аpl_315, приховуючи своє справжнє обличчя та ім’я розвиває, тему тотального графіті. А оскільки цього разу основою для його невибагливих, але експресивних колористичних вправ стає не стіна чи паркан, а географічна мапа, пошкоджена в багатьох місцях агресивною «змішаною» технікою, таке поєднання тягне за собою шлейф екологічних і геополітичних конотацій, які втім, можуть виявитися у підсумку лише мимовільними асоціаціями.

Локальний вимір стосунків із середовищем – у роботах львів’янина Василя Савченка: аморфні, на перший погляд, відтиски примхливо протравлених офортних дощок асоціативно відсилають до малих і начебто незначних вкраплень в стабільні процеси, які по мірі накопичення дають відчутні, іноді незворотні наслідки. Так вода крапля за краплею в надрах осадкових порід різьбить карстові порожнини, іржа підточує металевих індустріальних веретнів, грибок заволодіває будівельними конструкціями. Одним словом – вловлюйте слабкі сигнали, якщо хочете збагнути динаміку середовища.

Тему малого, яке впливає на велике, розвиває і Тарас Ковач в своїх трасологічних студіях. А ось для Марії Куликовської, яка, наче слідуючи античним натурфілософам, робить мірою всіх речей власне тіло, що його вона «тиражує» в численних гіпсових зліпках, розміщаючи їх в різних контекстах і середовищах, тепер предметом її рефлексії став сам процес створення чергового крихкого «автопортрету». Інший тип документування представив Анатолій Татаренко, який у відео з лаконічною назвою «Ялта» зосереджується на маргіналіях (і відповідних типажах) знаменитого курорту. Хоча як знати, можливо з висоти гірської тераси, на якій розташований «вігвам» місцевого дивака курортна метушня на тонкій смужці узбережжя є чимось маргінальним. Піна хвиль життя. Цей майже соціальний сюжет завдяки середовищним підкладкам озивається несподівано універсалістськими ревербереціями.

В цілому, молодим адептам соntemporary art, як і їх старшим колегам, які тримаються за добрий старий модернізм, не притаманна радикальність думок і висловлювань, залишається чужим пафос перетворення світу, однак у своїй поміркованій анархічності вони часом опиняються на тонкій грані між інфантильністю та номадичною незааганжованістю творчих спрямувань. І врятувати від зависання в цій не надто зручній позиції може вихід в реальне середовище міське чи природне середовище, не обтяжене мистецтвом.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676