Співчуваючи Сходу

© Мацєй Занєвський
TanzLaboratorium, LOVE-scape. Перформанс, 2011

“Подорож на Схід” відкрилася 5 серпня (і триватиме до 30 вересня) в Галереї Арсенал у Бялистоку (Польща). Кураторка Моніка Шевчик разом із командою місцевих кураторів із країн, представлених на виставці – Вірменія, Азербайджан, Білорусь, Грузія, Молдова, Україна та Польща – створили великий проект у двох галерейних просторах, з об’єктами в публічному просторі Бялистока, з перформансами та одноденною конференцією. Проект реалізований у рамках Культурної програми польського головування в ЄС. Пізніше цього року він приїздить до Мистецького Арсеналу в Києві (30 жовтня – 11 листопада) та до Музею сучасного мистецтва MOCAK у Кракові (1 грудня 2011 – 29 січня 2012).

«Подорож на Схід» має справу з «комунікацією, розумінням і любов’ю – сильним почуттям, що диктує позитивну реакцію на іншого, навіть якщо вона не відповідає власним інтересам», сформульованими співавторкою концепції Анною Лазар. Коли проект має на меті створити «нову комунікативну спільноту», засновану радше на любові, аніж на конкуренції, твори в галереях вміщають дивовижно велику кількість образів із повсякденного радянського життя – від зображень Леніна до фотографій напівзруйнованої радянської архітектури та інсталяції, що нагадує блошиний ринок з типовими речами побуту 1990-х років.

Це подібно до спроби викликати колективну ностальгію за спільнотою міжособистісних стосунків, що, здавалося б, існувала останні десятиліття СРСР, коли люди були пов’язані загальною відсутністю матеріальних благ і можливостей для особистісного розвитку (на відміну від конкуренції, що структурує життя неоліберального капіталістичного суспільства).

Упорядниця каталогу Марія Анна Потоцька розглядає тут Схід і Захід як контрастні концептуальні стани, пережиті Польщею (та іншими країнами, презентованими на виставці) на різних етапах переходу від соціалізму до капіталізму. «Схід» репрезентує мистецьку свободу від спокус ринку, в той час як «Захід» символізує можливість міжнародних зв’язків, економічного розвитку, політичної свободи.

Аналіз Потоцької пропонує нам розглядати роботи художників з географічного Сходу у світлі цього переходу з одного концептуального стану в інший і стимулює дослідження відмінності стосовно самого себе. Як художники, чимало з яких працюють поза офіційним контекстом сучасного мистецтва, здійснюють цю комунікацію із собою?

На додачу до міркувань про радянське минуле деякі художники, наприклад, Алевтина Кахідзе (Україна) зі своїм документальним проектом «Я спізнююсь на літак, на який спізнитися неможливо», рефлексують над умовами та контекстом, в якому вони зараз працюють. Хоча ця практика саморефлексій є необхідною для початку комунікації з іншими, просто демонструвати різноманітні точки зору та досвід різних східних художників в одному місці не достатньою, щоби сформувати «комунікативне суспільство» 

Утім виставка справді виявила деякі нові стратегії художньої діяльності – адекватні для нинішніх глобальних умов, – що з’явилися від практиків мистецтва зі Сходу та тонко проявилися самі собою впродовж днів відкриття. Учасник конференції Джахангір Селімханов (Азербайджан) увів поняття «назіра» - це арабське слово, що позначає «метод запозичення в колеги форми, рими, ритму, сюжету чи метафори та творення власного віршу на кшталт homage, змагання чи висміювання» та використовується у класичній поезії Сходу.

На його думку, «назіра» можна розглядати як «безкорисливу працю»  (чи «самовіддану творчість»), коли художник реагує на роботу іншого зі співчуттям через процес суб’єктивного творчого перетворення. Селімханов розробив можливу практично орієнтовану модель, в якій «кожному художнику пропонують представити «назіра»: «монтаж» деконструйованих елементів, коментар, парафраз робіт інших художників, експонованих у межах спільного простору  - в тій самій чи в сусідній кімнаті».

Водночас перформанс-група ТанцЛабораторіум (Україна) презентувала роботу «LOVE-scape» (від англ. -scape - простір), у рамках відкриття виставки. Митці представили структуровану імпровізацію, що ґрунтувалась на їхніх особистих враженнях від виставки та об’єднала елементи побачених  ними художніх робіт.

Ця робота мала ще один важливий елемент: коли глядачів впускали в приміщення перед початком перформансу, їм пропонували підписати контракт, який зобов’язував їх під час перформансу постійно запитувати себе «Чому я на це дивлюсь?» Інша сторона – художники-перформери – працюючи, також постійно тримали в голові це питання. Цей жест у певному розумінні поширює роботу «назіра» на глядачів; дає їм власний «творчо-інтерпретативний інструмент» для роботи впродовж перформансу, замість лишатися пасивними глядачами. Таким чином модель «назіра» розподіляє відповідальність між усіма учасниками мистецької роботи. Художник більше не виробник, а глядач – не споживач. 

Низка творів у публічному просторі як частина виставки комунікувала безпосередньо з місцевими відвідувачами. Цим об’єктам – втіленій думці їхніх авторів – дозволили жити власним життям, провокувати цікавість і процеси дослідження у глядачів-користувачів-гравців. «Відкрита квартира» Стефана Русу (Молдова) – структура, що нагадує невелику квартиру, але без зовнішніх стін – ожила завдяки вдумливій грі перехожих.

В’ячеслав Друта (Молдова) побудував «Гойдалку для двох людей»: дві гойдалки одна навпроти одної влаштовані так, аби двоє людей, гойдаючись, мусили знаходилти певну взаємодію – або згоду, щоб синхронізувати рухи, або зіткнення чи конфлікт. Одна людина може також лежати на обох гойдалках і відчувати такий самий досвід «переговорів» між двома частина свого власного тіла. Тут сам художній твір – це радше не прояв художника, а запрошення для когось іншого вибудовувати свій власний досвід чи-то у фізичній, чи у мисленнєвій царині.

«Назіра» стає не лише художньою стратегією, а й «способом мислення». Характер цієї «самовідданої творчості» найперш вимагає пильної уваги до початкового об’єкту. Він не вимагає доброї чи поганої оцінки, але ретельного дослідження для подальшої його трансформації. Наступний крок вимагає сформулювати власну зацікавленість художника (чи глядача) в об’єкті, відкрити її/його суб’єктивні стосунки до об’єкту інтерпретації.

Така любов вимагає самопожертви, водночас, із боку відповідача (який бере за вихідну точку для своєї роботи вираження іншого художника, замість власного персонального досвіду), і з боку художника, який «дає» і не може контролювати прочитання, інтерпретацію, розуміння його/її роботи, і, звичайно, не може передбачати чи впливати на подальші перетворення, породжені його/її початковим жестом. Уявіть собі, це ланцюг взаємного сприйняття та артикуляції, який поширюється безкінечно, де кожна людина знаходиться в постійному пошуку, роздумуючи, перетворюючи, виражаючи.

У запропонованих Селімхановим моделях – як, наприклад, художнього діалогу між двома невідповідними практиками; до лінійної прогресії художніх робіт, кожна з яких інтерпретує попередню, – видимим стає те, як художник мислить. Також в діалогічному просторі між творами може виявлятися нова інформація: інтерпретація, непорозуміння, співчуття й антагонізм можуть відкривати нові смисли чи думки. Завжди необхідно мати «третього» - спостерігача (чи подію), – котрий визначить взаємини між «оригінальним» твором та твором, який його інтерпретує.

Селімханов пише: «Процес сприйняття і розуміння міг би тоді стати ще цікавішим, коли коментарі інших художників допомогали б усвідомлювати приховані смислові шари або бачити конструктивні лінії, що досі лишалися «невидимими», або ж, навпаки, робили процес розуміння мистецької роботи ще загадковішим і заплутанішим».

Питання «якості» також змінюється. Немає жодної можливості оцінити, чи колега-художник прочитав/ла чи інтерпретував/ла  повідомлення правильно. Засоби, з допомогою яких раніше давали відповідь, зараз є формою вираження. Наприклад, у ніч відкриття перформанс українського художника Анатолія Бєлова продемонстрував взаємну інтерпретацію-комунікацію різних художників у конкретний момент.

Бєлов приїхав у Бялисток з підбіркою власних пісень, які він представив місцевому духовому оркестру за годину до спільного виступу. Він попросив музикантів обрати мелодії, котрі вони знали на пам’ять, аби акомпанувати його композиціям. В результаті зіткнення жвавих латунних звуків з містичними криками та кумедними словами Бєлова утворилася нова дійсність, напружена ризиком невідомості того, що відбудеться.

Можна було б розширити ідею «назіра» до кураторів і критиків, чия робота нині не відрізняється від роботи художників. Коли цінність працівників мистецтва полягає в їхній здатності творчо перетворювати власний суб’єктивний досвід, ми починаємо розглядати мистецькі процеси на кшталт виставки «Подорож на Схід» як засоби для розширеного діалогу та дискусії, заснованих на співчутті та любові. 

На три дні відкриття, включно з одноденною конференцією, чимало художників та практиків мистецтва запросили до Бялистока; вечорами всі гості святкували та пригощалися, занурюючись у бесіди та взаємодії, котрі продовжувалися у їхньому спільному готелі. Так упродовж кількох днів спільнота людей, які, можливо, бачили роботи один одного онлайн чи на інших виставках, ожила на «нейтральній» території Польщі (ЄС), обмінювалася ідеями, співпрацювала, налагоджувала зв’язки для майбутньої взаємодії.

Безперечно, кожну людину формує територія, на якій він/вона живе, та унікальний історичний досвід, але з точки зору «назіра» ця «ідентичність» стає добіркою якостей, які впливають на внесок людини в діалог, а не кінцевим пунктом категоризації, класифікації та групування.

Ми рухаємося від горизонтальної площини соціальних, економічних та політичних відмінностей у простір суб’єктивних людських жестів і реакцій. Таким чином питання, котрі були доречними раніше – кордони, Схід і Захід як політичні та географічні конструкції, Інший як політичний та етнічний суб’єкт тощо – втрачають свою актуальність.

Повертаючись до питання «Чому я на це дивлюсь?», яке використовував ТанцЛабораторіум упродовж свого перформансу, – ця стратегія об’єднує художників і глядачів у спільній праці спостереження та саморефлексії (до якої вони долучаються як до «безкорислової праці»), таким чином формуючи тимчасову спільноту навколо цієї спільної концептуальної практики.

Можливо, цінність «Подорожі на Схід» не в пропонуванні нових моделей для взаємодії, заснованих на любові замість капіталістичної конкуренції, а у створенні простору, де іноді (хоч і не на всіх рівнях і не цілковито) ці моделі можна виявити, артикулювати, візуалізувати. Але я вважаю, що це здатен розпізнати лише той, хто так само докладає зусиль, аби стати частиною ланцюга сприйняття, інтерпретації, суб’єктивного спостереження та перетворення наданого матеріалу.


Фото на головній - Elene Rakviashvili, 'Where you belong', 2010.

З англійської переклала Жанна Озірна.

Вячеслав Друта, 'Гойдалка для двох'. Інсталяція в публічному просторі, 2011TanzLaboratorium, LOVE-scape. Перформанс, 2011Стефан Русу, 'Відкрита Квартира'. Інсталяція в публічному просторі, 2011Стефан Русу, 'Відкрита Квартира'. Інсталяція в публічному просторі, 2011Стефан Русу, 'Відкрита Квартира'. Інсталяція в публічному просторі, 2011Вячеслав Друта, 'Гойдалка для двох'. Інсталяція в публічному просторі, 2011

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676