Про вільне мистецтво революційної сексуальності


Революційна доба приносить екстремальні емоції та багатозначне відчуття спільноти. В період інтенсивної трансформації суспільство влаштовує виставу з собою самим у головній ролі, тому під час революції люди не шукають мистецтва, яке творить іншу реальність і випробовує нові стилі поведінки. Але сьогодні не час революції. І мистецтво знову бродить дорогами із дзеркалом у руках, а нові стилі поведінки лякають правовірних громадян.Я торкнуся проблеми свободи висловлення в публічному просторі на прикладі двох подій, які відбулися у рамках «Революційних моментів» – мистецького проєкту, інспірованого Помаранчевою революцією, під час якого простір ґалереї змінився на місце розмов, лекцій, презентацій проєктів на межі соціяльно-політичних змін і мистецтва, котре, хоч і заанґажоване в публічні проблеми, не перетворюється на пропаґанду. «Revolutionary moment» означає концентрацію суспільної енергії, яка змушує людей масово виходити на вулицю, щоби домогтися зміни, означає групове натхнення для революції. 

Концентрацію проблематики «Революційних моментів» принесла дискусія «Страх і ненависть в Україні », що мала бути реакцією на акти насильства проти осіб, які випустили в світ і презентували антологію літератури ЛҐБТ-тематики «120 сторінок Содому». Творчим середовищам довелося узгоджувати позиції щодо поливання майонезом літераторів із позитивним ставлен- ням до «неправильної» сексуальної орієнтації й навіть підпалу ґалереї; глибшої рефлексії потребувала справа Олександра Володарського, якого ув’язнили за перформанс перед Верховною Радою; захотілося сказати щось на кшталт «Годі!» діяльності Національної експертної комісії України з питань захисту суспільної моралі. Дискусія відбулася між громадськими діячами, правозахисником, художницею та істориком [1]. Тобто організатори витворили моделеві «творчі середовища», які про себе знають, може, навіть зустрічаються, але потребують додаткового імпульсу для створення спільної платформи – скажімо, на те, щоби протидіяти обмеженню свободи творчости. 

Неартикульованим питанням під час дискусії залишається: чому під час політичної та суспільної кризи поняття моральности поєднано з сексуальністю й тілесністю? чому саме тут концентрується комісійна чутливість? Можливо, питання дуже старе, проте відповідь на нього сформулювали молодіжні рухи 68-го року і наслідки цієї революції є вагомим внеском в основне розуміння свободи людини. Зокрема в Німеччині й Австрії бунт молодих людей зумовила криза історичної та групової ідентичности. Молодь бунтувала серед іншого проти покоління своїх батьків, яке, після економічної стабілізації, багато говорило про мораль, якось забуваючи про свою причетність до нацизму (Німеччина, Італія) та жорсткість війни у В’єтнамі (США). Східна Европа й сьогоднішній пострадянський простір не зазнали того, що відбулося в Західній Европі й США у 1968 році. Там люди масово з’ясували, що для них останнім бастіоном самоконтролю стало власне тіло і життя. Одним зі способів звільнити тіло з пут тогочасного лицемірного суспільства й досягти нових, нескомпрометованих рівнів ідентичности було наголошування сексуальности. Хоча й цю сферу дуже швидко поглинув ринок (це саме тоді з’явилися паростки німецької фільмової порноіндустрії), все-таки розпочався процес плюралізації публічного дискурсу та з часом збагачення його питанням про ґендер і квір, фемінізм і гомосексуалізм, контрацепцію, аборт, права на розлучення і життя в партнерських зв’язках людей різних сексуальних орієнтацій. Зрештою, найважливіше, що залишив по собі 1968 рік, це не комуністичні гасла терористичних груп і не замилування Мао Цзедуном і Че Ґеварою. Актуальним залишилися питання фемінізму й усвідомлення того, що ідентичність людини не вичерпується державною, соціяльною, сімейною приналежністю, а становить якраз те (можливо, непередбачуване), що сама людина побажає заманіфестувати в публічній сфері. 

Молодих людей в Україні, причетних до «Революційних момен- тів», здебільшого надихають філософи лівиці, які вийшли з революції 1968 року, проте українське суспільство та вони самі, мабуть, не мають досвіду масового протистояння молодих і старих, яке змінило би правила публічного дискурсу, довело до загальної конфронтації. Захистом прав сексуальних меншин в Україні перейняті здебільшого відносно устабілізовані групи правозахисників та інтелектуалів. На відміну від 1968 року, це не пов’язано зі спалахом, з широкою конфронтацією поглядів і проговореною плюралізацією способів життя. У рамках згаданої дискусії доказом того був обмін думками між Аркадієм Бущенком і Лаймою Гейдар про межі правового/юридичного та соціяльного контролю над чужою поведінкою. Чи можна обмежувати свободу слова, навіть якщо вважаємо це слово шкідливим? Чи достатньо реаґувати у кризових ситуаціях? Хто й коли має вирішувати, що можна, а чого не можна виражати публічно, що кого та коли ображає? І коли ми – толерантні та просунуті, не хочемо чути якихось поглядів, то чи є це підставою надавати собі моральні повноваження вирішувати, що є добре для всіх? 

У сучасних розвинутих країнах законодавство вже дуже віддалилося від «природнього права» з його абсолютизмом, адже воно обслуговує групи людей із різними системами цінностей. Ядвіґа Станішкіс, наприклад, пише, що у законодавстві ЕС дедалі важливішим стає забезпечити якнайкраще сплетіння різних етичних норм: християнської, ліберальної, лівої... Окремі держави можуть самостійно витворювати свої норми, але при цьому враховувати інші норми, між якими є напруга, навіть конфлікт. Така свобода вибору переносить повну відповідальність на окрему людину. І тут професор Станішкіс запитує, чи люди зможуть витримати тягар відповідальности, що супроводжує таку свободу? Чи не почнуть вони тікати до менших спільнот, де шкала цінностей спільна та менша, де вони можуть бодай почасти ділити той тягар з іншими? В цьому є своєрідна згода на культурне посередництво у відносинах держава – громадянин; можливо, тут також присутня певність, що релігійна спільнота ефективніша, ніж держава, але насамперед – держава не накидає однієї візії моралі, бо розуміє, що моралі можуть бути рівними [2]. 

Вертаючи до дискусії: її головною, як на мене, думкою був постулат про те, що різні групи мають різні системи цінностей, вони можуть бути з собою в напрузі, можуть бути протилежні, але всі меншинні групи зацікавлені творити вільний публічний простір, де оті різні системи цінностей зможуть проявитися. Якщо заборонити юним скінгедам бігати вулицями, вони збиратимуться потайки в атмосфері пригнічености системою, яка не дозволяє вільно висловлюватися. Коли їх видно, можна з ними як-не-як спілкуватися. Суть демократії не в консенсусі, а в конфлікті, який очевидно може бути інституціоналізований. 

У рамках «Революційних моментів» під час «Лабораторії РЕП» презентова- но художню діяльність Йоани Райковської, яка дуже часто унаочнює конфлікт у суспільстві. Райковська переконує чиновників і мешканців ділитися з нею владою над спільним простором. Це неодмінна властивість ледь не всіх її робіт, але для мене квінтесенцією цього є інсталяція у вигляді пальми, встановлена у Варшаві на перехресті Єрусалимських алей і Нового Святу. У XVIII столітті в околицях сьогоднішньої площі Завіши існувало єврейське поселення. Його було знищено. Залишилася назва вулиці, що вела до нього: Єрусалимські алеї. Інсталяція, якою художниця відгукнулася на ізраїльсько- палестинський конфілкт, називається «Вітання з Єрусалима» – виразне нагадування також і про ті 40% варшав’ян-євреїв, що були знищені під час нацистської окупації. 

Щоби збудувати пальму, довелося докласти чимало зусиль. Міська влада вимагала дозволів, довідок, експертиз, консультацій архітекторів. Кінець- кінцем усі вимоги було виконано, і 2002 року пальма піднеслася, немов прапор, над центром Варшави. Досить скоро варшав’яни її полюбили, фотографувалися біля неї – пальма прижилася, хоча художниця постійно мусила щось з’ясовувати з міською владою. 

А ще під пальмою в центрі міста відбувалися протести, коли 2005 року міська влада не захотіла продовжити договору про оренду приміщень старої фабрики паперу клубові-ґалереї «Le Madame» [3], де збиралися ґеї та лесбійки, де розташувалися «Партія зелені 2004», «Порозуміння жінок 8 березня», «Асоціяція драма» й багато інших організацій, де відбувалися лекції, театральні вистави та непередбачувані вечірки. 

Колись письменниця й феміністка Ізабела Філіпяк слушно заявила, що протести медсестер ніколи не могли зрівнятися з протестами шахтарів – здебільшого сильних мужчин, яких влада реально боїться; але 2007 року спалахнули загальнопольські страйки медсестер за підвищення жалюгідної зарплати, і медсестри цього разу не скорилися: поставили «біле містечко» перед кабінетом прем’єр-міністра, а пальма (яку вже хотіли демонтувати, бо закінчився строк угоди між містом і художницею) одягнула білу шапочку. Медсестрам симпатизувала вся Варшава, і в її центрі з’явився видимий знак того. 

Під пальмою збиралися марґіналізовані соціяльні групи, які набували політичної свідомости, а пальма – абсурдна в центрі польського міста – набувала щораз більшого політичного значення. Пальма стала наочним доказом, що право на експресію мають різні, навіть нестабільні й незахищені суб’єкти, які того реально захочуть. Пальма в центрі міста показує «Іншого», шукає для нього чи для неї місця, але також упорядковує навколишній світ. 

Для мене пальма є втіленням постійного пошуку нових способів спільного перебування. Способів, які дадуть змогу проявитися найбільшій кількості осіб та їхніх різноманітних потреб. Люди хочуть і мусять бути разом у центрі міста всупереч настроям відчуження, загрозам непевного майбутнього чи відмінностям у сексуальній орієнтації та політичних поглядах. От тільки за те, щоб це спільне місце було для них вільним, доведеться постійно боротися. А мистецтво – сфера, де випробовують нові якості, і поки їх не засвоїть суспільство чи вони стануть частиною політики, добре було б, якби й воно залишилося вільним.


[1] У цьому заході, що його зорганізували Фундація ЦСМ, видавництво «Критика», проєкт «Без кордонів» Центру «Соціяльна дія», Фонд імені Гайнриха Беля в Україні, ГО «ІНСАЙТ», узяли участь голова правління Української Гельсинської спілки з прав людини Аркадій Бущенко; лідерка Інформаційно- освітнього центру «Жіноча мережа» Лайма Гейдар; художниця Алевтина Кахідзе; історик, співредактор часопису «Україна Модерна» Андрій Портнов; вів зустріч координатор проєкту «Без кордонів» Максим Буткевич.

[2] Jadwiga Staniszkis, Antropologia w?adzy. Mi?dzy traktatem lizbo?skim a kryzysem, Warszawa 2009, с. 57–58.

[3] У назві цілеспрямовано вжито займенник чоловічого роду: у вільному перекладі – «цей пані».


В основу статті покладено виступ 19 грудня на симпозіюмі «Протест, політика та мистецтво» у рамках проєкту «Революційні моменти» у Фундації ЦСМ (1–20 грудня 2009 року, куратор Єжи Онух). В публікації використано репродукції постерів до проєкту, що їх надав Польський інститут в Україні.

Стаття вперше надрукована у часописі "Критика", №1-2, 2010. Збережено правопис часопису "Критика". 


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676