Бути об’єктом

© Наташа Шульте

Нещодавно в Центрі візуальної культури відкрилася виставка Наташі Шульте «Ті, хто поряд з нами». Виставка, як на мене, проблематична й така, що заслуговує на детальний аналіз. Для фотографій Шульте позують діти з Одеського будинку дитини №1 (до 5 років) і дитячого будинку міста Білгород-Дністровський (3-15 років). Отже, діти, яким бракує батьківської опіки. Саме бракує, оскільки величезна кількість дітей, що перебувають в дитячих будинках, таки мають батьків, але тимчасово позбавлених батьківських прав. Відтак більшість дітей навіть не може бути усиновлена. 
Але наразі повернімося до виставки. Вперше мою увагу цей проект привернув у вигляді анонсу в журналі «Art Ukraine» із таким заголовком «В Киеве откроется выставка шокирующих фотографий». У комбінації із самими наведеними в анонсі фотографіями, заголовок створював смислову рамку для виставки, якої – мабуть – не бажали її автори. А саме: виставка набувала конотацій кримінальної хроніки або непристойності, де центральним є факт порушення суспільних норм, а не його осмислення. Саме заради фактичної події, фабули, і відтворення її в уяві переглядають такі хроніки. Відтак автор журнального заголовку одразу надав/ла виставці смислів, що відволікали увагу від інтерпретацій, які вклали в роботу її автори. 

Треба сказати, що я особисто не знаходжу нічого шокуючого ні в самих фотографіях, ані в створених ними образах. Проте бачу значну проблему в тому способі, в який ці образи створено.

Кураторка виставки Леся Прокопенко цитує С’юзан Зонтаґ: «Фотографії, що зображують страждання, не повинні бути красивими». [1] Проте самі фотографії Наташі Шульте очевидно естетизовані. Не в сенсі привнесення чогось прекрасного в картинку, її прикрашання до канонів, закріплених повсякденною масовою культурою. Ідеться радше про намагання автора сконструювати «смотрибельную» картинку. Таку, яку радо використають ЗМІ й навіть рекламна індустрія. Картинку, що зупиняє око. Авторка не застосовує простацьких прийомів на кшталт дитячих очей крупним планом. Але все ж діє дуже подібно. Вичерпно цю авторську стратегію описує Федір Достоєвський у монолозі Івана Карамазова про природу людини: «Отвлеченно еще можно любить ближнего и даже иногда издали, но вблизи почти никогда. Если бы все было, как на сцене, в балете, где нищие, когда они появляются, приходят в шелковых лохмотьях и рваных кружевах и просят милостыню, грациозно танцуя, ну тогда еще можно любоваться ими». [2] 

Саме таку форму любування зображеними дітьми пропонують фотографії Наташі Шульте. Вони мають зображувати нужду, а насправді наше око милується ними. Водночас, це замилування нас обманює: ми не відчуваємо всієї глибини обставин, ми більше не прагнемо змінити стан справ, наприклад, виступити проти інтернатної системи виховання дітей. У найкращому випадку, ми готові чимось поділитися із конкретною зображуваною дитиною. Заради повноти контексту мушу сказати, що Іван Карамазов говорить далі про «діточок», якими милуватися можна завжди, за будь яких умов, але до цього я ще повернуся, оскільки саме цей аспект виставок із використанням дитячого образу видається мені найважливішим.

В анонсі виставки йдеться про те, що «автор зображує персонажів позбавленими будь-яких емоцій, як на портретах Вікторіанської епохи. Діти зодягнуті в оксамитові чи мереживні костюми, фотографія має досконало вибудувану композицію та поєднання кольорів – вони декоративні й відглянцовані до непристойності». [3] Отже, знову ця непристойність, і вона має свої причини, про що нижче. А тут хочеться звернути увагу, що наведений уривок тексту цілком суперечить кураторському орієнтиру «фотографії, що зображують страждання, не повинні бути красивими». Фотографії Наташі Шульте таки представляють у деякому сенсі красиву картинку, й це артикулюють автори проекту в супровідному тексті, котрий можна отримати в галереї.

Дуже подібна тема якось виринула на форумі знаного серед потенційних усиновителів порталу національного усиновлення «Сирітству – ні!». На цьому сайті виставляють фотографії дітей, які підлягають усиновленню, з тим, щоб допомогти дітям знайти прийомних батьків. А потенційним усиновителям, відповідно, допомогти в пошуках дитини. На початку роботи сайту тут розміщували фотографії з особових справ дітей. І ці фотографії викликали значну контроверсію, оскільки багато з них хибно репрезентували дітей. Як можемо прочитати на сайті з цього приводу: «Ці фотографії, в принципі, теж різні. Частина з них більш-менш адекватної якості, але частина – якості не має взагалі. І мова йде не тільки про технічну якість фотографії. Деякі зображення викликають тільки одне відчуття – відчуття тихого жаху: пози дітей, одяг, фон, вирази облич дітей, а головне очі, в яких і близько немає запитання «Ти будеш моєю мамою?», а тільки один лише фізичний біль. Без здригання на такі картинки дивитись не можна». [4] 

Появу фотографій супроводжувала дискусія, в суті своїй подібна до предмету цієї статті. Одна з відвідувачок сайту написала на форумі таке: «Я кожний день заходила на ваш сайт, і раніше я любила передивитися фото ЗАЙЧИКІВ, я вже всіх знала на пам’ять, а зараз мені не хочеться і навіть страшно» і знайшла доволі значну підтримку з боку інших потенційних усиновителів. Натомість з’явилися й аргументи, відповідно до яких портал не є магазином іграшок, де показані тільки привабливі діти, й загалом краса в цій ситуації не є визначальною, ні навіть просто важливою.

Отже, що трапилося на форумі сайту «Сирітству – ні!»? Частина відвідувачів, відчуваючи себе суб’єктом, який приймає рішення, а отже, обирає, обурилася тим, що їхній вибір ускладнено. Непривабливі картинки не дозволяли зворушитися дитячими обличчями. Навпаки, вони демонстрували, що усиновлення не є веселою прогулянкою, а може бути цілком болючим процесом не лише для дитини, а й для усиновителя. Бо ж останній не може керуватися тільки власним замилуванням у малій дитині. Більше того, цього замилування тут узагалі немає. Є, радше, дискомфорт від зіткнення з бідою й жорстокістю. І цей дискомфорт людина й мусить подолати, щоб відчути контакт із іншою особою – дитиною, яку вона б могла усиновити. 

Зауважу, що суб’єктом вибору виявляються тут лише дорослі, бо не існує ідентичних особових справ, серед яких могли б обирати діти. Уся ситуація дуже різко підкреслила диспропорцію поглядів: саме погляд дорослого, який дивиться на дитину, тут визначальний. Натомість дитина виявляється тим, на кого дивляться, об’єктом. І відповідальний дорослий мусить розуміти, що його погляд є репресивним, він накидає характеристики тому, на кого дивиться, відтак він мусить виявляти якнайбільше терпіння й розуміння. Саме про це йшлося в контраргументах, сформульованих у влучних термінах: «це не магазин іграшок».

А тепер повернімося до монологу Івана Карамазова. Достоєвський надзвичайно гостро протиставляє дорослих «грішників», які мають вибір, і дітей, які правом вибору не володіють: «… маленькое существо, еще не умеещее даже осмыслить, что с ней делается, бьет себя в подлом месте, в темноте и холоде, крошечным своим кулачком в надорванную грудку и плачет своими кровавыми, незлобливыми, кроткими слезками к «боженьке», чтобы тот защитил его, - понимаешь ли ты эту ахинею, друг мой и брат мой, послушник ты мой божий и смиренный, понимаешь ли ты, для чего эта ахинея так нужна и создана! Без нее, говорят, и пробыть бы не мог человек на земле, ибо не познал бы добра и зла. Для чего познавать это чертово добро и зло, когда это столько стоит? Да ведь весь мир познания не стоит тогда этих слезок ребеночка к «боженьке». Я не говорю про страдания больших, те яблоко съели, и черт с ними, и пусть бы их всех черт взял, но эти, эти!». [5]

Відтак, діти не несуть відповідальності за свої дії, отже, є надзвичайно вразливими. У випадку використання дитячого зображення – надзвичайно залежними від погляду дорослого. Права дітей, які мають сім’ю, делегуються їхнім батькам, на яких і покладено обов’язок дитину оберігати й виконувати функції суб’єкта рішень, в тому числі й погляду. Права дітей, позбавлених батьківської опіки, делеговано системі, яка не бачить окремих облич, а керується правилами загального вжитку. Отже, будь-яке зображення дитини без батьківської опіки може бути потенційно проблематичним, бо дитина тут виявляється безмежно вразливою. 

Наприклад, використання зображення дитини з метою викликати суспільну дискусію чи транслювати деяку благородну ідею завжди буде використанням самої дитини. Адже дитина не приймає рішення щодо участі в такій дискусії і навіть не є суб’єктом промовляння. Це дещо пом’якшується, якщо образ дитини використовують із мистецькою чи соціально-політичною метою її батьки, [6] оскільки вважається, що батьки завжди відповідальні й розуміють межі такого використання. Проте, інакше все виглядає, якщо над дитиною немає батьківської опіки. В такому разі дитина виявляється дуже вразливою. У стократ загострюється питання про право рішення. Хто тут вирішує? Хто є суб’єктом? Хто має право? Хто дозволяє використання образу цієї конкретної дитини? І чи ця інстанція такою ж мірою захищає дитину, як мали б це робити її батьки?

Отже, чи можна використовувати образ конкретної дитини з метою сприяти виправленню несправедливості щодо всіх дітей колись у майбутньому? Саме це питання і ставить Достоєвський, хоча у формі куди гострішій: все людське знання не вартує сліз дитини. І на мою думку, не вартує тому, що дитина не приймає усвідомлених рішень, не може відповідати за їхні наслідки. Художник, перетворюючи на власну модель дитину, мусить усвідомлювати, що ця конкретна дитина таким чином перетворюється тільки на об’єкт погляду іншого. Втрачає власну суб’єктивність. Значить, втрачає основний людський стан. А втрачає суб’єктивність саме тому, що не приймає рішення. Звідси й згадана раніше непристойність, яка полягає у моменті втрати суб’єктивності, коли людина перетворюється на дещо прозоре, дещо відкрите усім поглядам. Можливо, власне, тому всі ці фотографії назвали «шокуючими».

Я не певна, що все це обміркували автори проекту «Ті, хто поряд з нами» (властиво, поряд з ким «нами»? «нами, людьми»?). І варто зауважити, що «простацький» репортаж з будинку дитини був би куди менш проблематичним способом роботи з дитячим образом, оскільки залишався б лише фіксацією, якою б проблематичною не була об’єктивність такої фіксації. Але репортаж не опуклював би такою мірою цю болючу втрату суб’єктивності. Оця втрата особливо помітна при погляді на вирази обличчя й пози – найімовірніше, відрепетирувані й старанно інсценізовані. Кожна з них репрезентує якісь болючі обставини. Це зрозуміло, як тільки ми співставимо деякі фотографії та їхні назви: «Самотність», «Розлука», «Без надії» тощо. Саме ці назви переконують мене, що автори проекту не достатньо обміркували те, з чим саме вони працюють і яку відповідальність така праця на них накладає.

Оглядаючи знімки Шульте, мені спадає на думку інший фотограф. Борис Михайлов. Про його фотографію інколи кажуть, що тут камера байдужа до своїх героїв (від бомжів, яким ледве чи є сили співчувати, до самого Михайлова та його власного тіла). Проте, як мені здається, камера Бориса Михайлова не безпристрасна. Вона зневажає своїх героїв. Але не в повсякденному філістерському сенсі, а по-Карамазівськи. Як неможливість поважати людину як таку, людину, яка завжди нікчемна, слабка й огидна. Можливо, що в Михайлова йдеться про звироднілість, але таку, коли немає й ніколи не було золотого віку. Звироднілість як основну характеристику людського. Через що людину не можна любити, а лише відмовлятися від неї, як це проголосив Іван Карамазов. Камера Шульте також не безпристрасна. Вона дивиться на свої об’єкти з симпатією. Проблема в тому, що «бути об’єктом» і є головним станом дітей на фотографіях Шульте. І фотограф не намагається цього змінити, а – навпаки – всіляко поглиблює цей стан.

Виставка демонструє, радше, проблематичність власних основ, котрі – як мені здається – є загальноприйнятою платформою сприйняття дитини в нашому суспільстві. І в цьому основна цінність проекту – ми бачимо, як легко можна позбавити суб’єктивності іншого, маючи при цьому якнайкращі наміри.

Примітки:

1. Зонтаг С. Про фотографію. К., 2002
2. Достоевский Ф.М. Братья Карамазовы. М., 1982. – С. 279.
5. Достоевский Ф.М. Братья Карамазовы. М., 1982. – С. 285.
6. Про це див., наприклад, роботу польського дуету Квєкулік «Діяння з Добромиром», де об’єктом мистецької дії Зоф’ї Кулік та Пшемислава Квєка став їхній син-немовля (1972-1974 рр.).


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676