Місце та час у «Перспективі»

© Peter Groth


Не так просто побачити те, що бачиш.
Ед Рейнхард

Три останні місяці минулого року я провела майже у повному мовчанні, тому й у роздумах. Це було обумовлено місцем роботи. Я малювала там, де всі мовчать – у читальному залі бібліотеки. Тож хочу поділитись думками, що виникли під час роботи над проектом «Перспектива» у бібліотеці Альбертіна в місті Лейпциг.

Місце

Яким Лейпциг зустрічає нас нині? З туристичного погляду це невелике зелене місто з давньою і славною історією. Центр наукової думки та прогресу, університетське місто з початку XV ст. Про життєву енергію його жителів говорив Ґете, який назвав Лейпциг «маленьким Парижем», – про це читаємо в кожному путівникові.

З-поміж того, чим пишається місто, - продовжуємо читати путівник – книжковий ярмарок, що з’явився в XVII ст., одна з найперших типографій, започаткована у 1500 році (за кількістю типографій Лейпциг передував у Німеччині), перша у світі щоденна газета з 1660 року та з 1682 року перший науковий журнал у світі, перша консерваторія Німеччини, заснована у 1843 році, церква святого Фоми, в якій працював та керував всесвітньо відомим хором хлопчиків Thomanerchor Йоганн Себастьян Бах, вперше надруковані твори Ґете та Шиллера, музичні партитури Баха, Мендельсона, Вагнера, університет, який виховав великих гуманістів, письменників, філософів і сьогодні розвивається в нових напрямках (наприклад, саме в ньому вперше в Німеччині виникла кафедра вивчення суспільної думки). І це далеко не все.  

Але що ховають від нашого погляду пам’ятки минулого та невелика центральна частина міста, шопінг-центр для туристів? Ховають напівпусте місто, що депресує... Як так сталось? 
У минулому – місто вільної думки (останнім здобутком якої закріпилась дата протестів, а саме демонстрації у Лейпцигу 1989р., з якої почалась мирна революція). У минулому?
І зараз місто має статус динамічного та знаного на весь світ у галузі культури, знаного передусім Лейпцігською мистецькою школою, сформованою з кінця 1960-х у Вищій школі графіки та книжкового мистецтва, та одним з найвідоміших у світі фестивалів документального кіно (це перший незалежний кінофестиваль документальних фільмів Східної Німеччини, заснований Спілкою кінематографістів НДР у 1955). 

Все ж німецькою спільнотою не приділяється належної уваги цій східній території, що колись займала одне з чільних місць за досягненнями в країні, але ініціатором такого погляду, як можемо здогадатись, не є сам регіон. Хоча на населення колишнього НДР психологічно дуже тисне Західна Німеччина, що болісно переживається мешканцями міста та призводить до негативних результатів (як-то відчуття вторинності, знесиленості, що породжують прагнення доказати свою значимість), проте це місто ніколи не втрачало життєвої сили.

Мені пощастило мати справу з університетською бібліотекою Альбертіна, заснованою 1543 року. Незважаючи на те, що вона дуже давня, має найбільшу в Німеччині колекцію старовинних манускриптів, одну з двох збережених у світі перших друкованих біблій Гутенберга, це сучасна й відкрита до змін і свіжих думок інституція. Органічному поєднанню старого й нового можна завдячувати дирекції. На симпозіумі, що передував відкриттю мого проекту, директор бібліотеки Ульрих Йоганнес Шнайдер перерахував причини, з яких відвідувачі приходять до Альбертіни. За його словами, по-перше, це не книги, а… гарна архітектура, приємні просторі приміщення для читання, зручні місця, світло, що в сонячні дні заповнює простір, й навіть гарні розписи в коридорах.

Тож на питання «Що таке бібліотека?» Ульрих Йоганнес Шнайдер відповідає, що ми помилково сприймаємо бібліотеку як місце для книг. У такому разі, коли більшість інформації буде розташована на цифрових носіях, виникне бажання зменшити простір бібліотеки до розмірів, достатніх, щоб цю інформацію вмістити. Але ж бібліотека не є сховищем - це місце для спілкування з книгами, тому потребує простору: окрім читального, ще й для роздумів, зустрічей, обговорень. 

Одна з першочергових задач вбачається у створенні такої атмосфери для перебування в бібліотеці, яка б уможливлювала спілкування з книгами у читальних залах і сприяла продовженню дискусій у коридорах, фойє, кафе. Дирекція  робить все для того, аби відвідувачі відчували себе вільно у стінах Альбертіни. І, скажу відверто, команді бібліотеки вдається зробити це: ніхто не зупинить вас на вході; у її стінах можна зустріти не лише студентів; деякі люди приходять зі своіми книгами чи навіть лише з комп’ютерами, проводять у бібліотеці цілі дні.

Але що ж це таке – «вільний простір»? Вільний від чого? А, може, запитання поставлене не правильно, натомість треба – вільний для чого? Ми зараз можемо спостерігати два види свободи, за міркуваннями Б. Гройса. Одна свобода, а саме свобода відмови, зростає. Ми вільні у своєму «колі», на своїй території, ми також вільні відмовитись, не брати участь. Але ми все менше маємо інший вид свободи – свободи в інтенції, яку направлено назовні. Все важче нам реалізувати щось у публічному просторі. Щойно ми заходимо на чужу територію, навіть з метою дискусії, пропозиції, нас легко звинуватити у посяганні на свободу іншого. 

Ліберальна думка першочергово захищає права особистості, кожної окремої людини, але не права спільноти. Хоча свобода кожного окремо залежить від свободи іншого, але саме взаємодія, перетини «особистих територій» є важливою передумовою для розуміння іншого, без чого не будемо мати шансу для якісних змін. Тож чи маємо ми зараз той простір для суспільної дискусії? Витисненню такого з міської території Лейпцига була присвячена одна з доповідей на симпозіумі «Мистецтво у публічному просторі» перед відкриттям мого проекту. Знайомі українцям проблеми, чи не так?  

В наш час ми поринули у віртуальне спілкування. Але кому тоді належатиме фізичний простір, конкретні території міст? У них ми залежимо від умов, встановлених неоліберальним порядком, діємо за заданою програмою, рухаємось лише проторованими шляхами, у вказаному напрямку й часто не відчуваємо навіть бажання звернути в бік. Тільки при спробі зробити щось у публічному просторі ми можемо з’ясувати, наскільки він вільний. І в більшості випадків він виявиться настільки заповненими, що задається неможливим кардинально змінити його структуру – лише дещо підправити, пересунути або самому усунутись. 

Тож простір навколо перенасичено, і ми маємо щоденно взаємодіяти з існуючими факторами, що повністю поглинають час, не залишаючи шансу на роздуми і спроби подивитись інакше. Інше сприйняття простору, інше до нього відношення може принести неочікувані результати.
Вже декілька моїх проектів було присвячено саме створенню ситуації, що дає відчуття наявності вільної території – задля спільної роботи (проект «Лабораторія»), спільної дискусії щодо майбутнього інституції (проект «Місце»). 

«Лабораторія» відбулась у 2005-у під час резиденції двадцяти молодих художників у Центрі Сучасного Мистецтва при Києво-Могилянській Академії. Намальоване на стіні – ілюзія продовження коридору з виходами у зали-майстерні – це  візуалізація бажаного простору, створення відчуття його існування. 

Проект «Місце» було реалізовано у приміщенні ЦСМ при НаУКМА у 2009, в час втрати центром приміщення. Нанесенням шрихів на стіни я візуально звільняла вже пусту залу від останніх видимих зором факторів – від світла, що виявляє архітектуру. Приміщення було звільнене аби наповнитись дискусією. Але в дискусії не були зацікавлені всі сторони конфлікту, тож скоро в ту залу переїхали книги, і за ними „зачинились” двері... 

Отже, мої зацікавленості та дирекції лейпцігської бібліотеки перетнулись. Ми мали першу передумову гарної співпраці - простір як місце для взаємодії, навчання, пошуку і знаходження орієнтирів та реалізації спільних проектів. Я отримала доступ до стіни для проекту та свободу дії. Точкою відліку для моєї роботи стала стіна, а саме стіна у бібліотеці. Стіна завжди закриває собою щось чи відмежовує. На місці глухої стіни у бібліотеці Альбертіна я вирішила створити другий вихід з читального залу. Засобами малюнку створила замість стіни штучний, уявний природній простір з вірою в те, що сама людина і створює собі середовище для існування. Пілястри «перетворились» на колони, за ними бачимо природу, штучно створену художником. Так само світ навколо може здаватись природнім, тобто таким, що не залежить від нас, але насправді це середовище, у якому ми живемо, створено людьми. Якщо ми його створили, то можемо й міняти, трансформувати, покращувати... чи погіршувати.

Взагалі, для мене порівняння «мистецький твір – книга» є доцільним. Мистецький твір так само, як і книга, концентрує у собі знання про епоху, минуле чи сучасність, настрої, сподівання, ідеї часу. Мистецтво у публічному місці має статус загальнодоступного, як і знання. Як і знання, його не можна повністю привласнити. Малюючи на стіні, я посилюю цю властивість мистецтва – належність усім.

Час

У проект «Перспектива» закладено ідею тимчасовості. Малюнок олівцем не буде покрито шаром лаку, не буде закріплено його «статус кво». Він відкритий впливам, змінам і навіть знищенню. Реалізація малюнку тривала три місяці й забрала чимало сил. Здається, ця робота має право на довговічність, проте я все одно залишаю її уразливою факторам майбутнього. Всі мною реалізовані проекти з використанням малюнку на стінах (два з них у Лейпцизі) були тимчасовими –  після виставок знищувались. Але не я перша і не я остання з художників, кого не бентежить такий хід подій. Про що ж говорить саме такий тип ставлення до роботи? Як на мене, він вказує на трансформаційний характер суспільного знання. Знання майже ніколи не набувають кінцевої форми. А факт того, що кожне твердження спірне, підживлює рух думки, а з нею й рух постійної освіти. 

Малюнок став результатом щоденної праці. Я приходила в бібліотеку разом з читачами зранку і йшла додому ввечері, шість днів на тиждень. Процес роботи було повністю відкрито для зовнішнього спостерігача. Мені здається, що саме цей фактор зняв у реципієнтів більшість зайвих питань стосовно «секретів» виробництва мистецького твору, залишаючи місце для розмови про інше. Найчастіше я отримувала запитання стосовно збереження твору. Саме хиткість і вразливість матеріалу нівелювали декоративні функції роботи. Дискусія точилась навколо окупації простору (в тому числі й мною) і тривалої відданої праці над тим, що, можливо, скоро буде знищено.

Публічність приносить свої виклики – відкритість до критики й необхідність відповідати за дії, також залежність від свободи іншого. Міське «природне» середовище, публічні місця – це саме такий простір, де території кожного з нас мають перетинатись, створюючи спільне поле інтересів. Це якраз саме та територія, де протилежності мають можливість почуватись вільно у тривалості спільного проживання часу.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676