Поділяючи відповідальність: Марина Абрамовіч у MoMA

© Joshua Bright for The New York Times
Марина Абрамович. Перформанс "Художник тут і тепер"

Марина Абрамовіч має справжню силу. Силу таку, що народжується землею і випромінює у небо. Як митець-перформер вона витворює мистецький твір із власного життя на екзистенційному рівні – страх, біль, вразливість, витривалість. Медіумом є її власне тіло. У перформансі «Ритм 0» (1974), одному з її найвідоміших творів, Абрамовіч 6 годин провела в італійській галереї поруч зі столом, на якому було викладено 72 предмети, включно з помадою, медом, пістолетом і кулею. Відвідувачі могли застосовувати будь-які з цих предметів до тіла художниці на власний розсуд. Представляючи себе публіці як об’єкт, художниця заявляла: «Я несу повну відповідальність». Цей принцип проходить через всі 40 років творчості Марини Абрамовіч.
Ретроспектива перформансів Абрамовіч була представлена в Музеї модерного мистецтва (МоМА) в Нью-Йорку від 14 березня до 31 травня 2010 року. Докладна виставка «Художник тут і тепер» (“The Artist is Present” – гра слів, де “present” означає і «присутній», і «сьогодні», «тепер»), організована куратором Клаусом Бізенбахом, досліджує кар’єру Абрамовіч від найраніших творів студентки-активістки в Белграді, через тести на фізичну витривалість до її найостанніших розвідок у царині духовного і опанування енергії через перформанс. Виставка складається з об’єктів та інструкцій до її перформансів, фото- та відеодокументації, а також відтворення деяких історичних творів наживо підготованими перформерами. Ретроспектива становить певний прецедент для інших виставок перформансу в ключових музеях, які останніми роками почастішали. . Він видався мені концептуально вправним. 

В МоМа два перформери, оголені, стояли поміж двома галереями з ретроспективою Абрамовіч, дозволяючи відвідувачам дістати безпосередній досвід цього твору. Завдяки історичній контекстуалізації досвід відтворення ніколи не є миттєвим (порівняно з оригінальним перформансом, коли аудиторія повинна за долі секунди приймати рішення, ґрунтуючись на своїх потребах/бажаннях у цей момент). Навіть, знаючи цю роботу, я все одно нервувала, хоч і була готова зауважити, до якого тіла я обернусь обличчям (чоловічого). Але я не очікувала, що фізичне відчуття жару, який випродуковують два людських тіла, буде аж так приємним, що мені захочеться залишитись трохи на довше.

Аспект відтворення на виставці Абрамовіч нагадує нам, що мистецтво перформансу є геть не лише концептуальним і його не можна редукувати до задокументованих інструкцій або фото-відео репрезентацій. Перформанс генерується живим тілом і глядач повинен його пережити. Для цієї виставки Абрамовіч створила новий сольний перформанс – найдовший її тест на витривалість на сьогодні. (За ним можна було спостерігати онлайн на сайті МоМА.) 

Щодня впродовж виставки, починаючи ще до відкриття музею і завершуючи після його закриття, художниця сиділа на великому дерев’яному стільці за квадратним дерев’яним столом навпроти музейного відвідувача. Великий простір довкола пари був окреслений білою лінією, яскраві лампи у кожному кутку освітлювали його. Інші музейні відвідувачі збирались на краях – стоячи, сидячи, говорячи, малюючи, - притягнуті інтенсивною концентрацією та випромінюваною енергією тіла художниці. Присутність художниці створила гравітаційну силу, ієрархію сутнісного людського існування, що заглушила метушливий потік відвідувачів у музеї.

Глядачі могли сидіти з художницею (по-одному) скільки завгодно. У черзі вони говорили, сміялись, каламбурячи і манірничаючи, але всередині простору перформансу їхні соціальні звички зникали. З відстані я спостерігала за тим, як трохи змінюється обличчя Марини у відповідь на кожного нового відвідувача, а у деяких відвідувачів змінювались вирази обличчя та пози, коли вони сідали на свій стілець. На противагу «Ритму 0», коли дії аудиторії щодо художниці-об’єкта проявляли індивідуальні риси відвідувачів в загальнішому плані: хто її поцілує, пофарбує, образить чи захистить, - тут маніфестація значно тонша. В цій мінімалістичній ситуації, позбавленій соціальної комунікації, обмін енергією та інформацією між перформером і глядачем матеріалізувався, був помітним на їхніх обличчях і тілах.

Одного ранку, прочекавши у черзі 4 години, я сіла за стіл до художниці. Перед тим, як я увійшла в простір, музейний охоронець попередив: жодних жестів, нічого не говорити і не класти на стіл, просто сидіти і діставати свій досвід. Я миттєво відчула силу концентрації Марини, гравітація масивного стільця внерухомила мене. Будь-який рух видавався надмірним, і моя звичка метушитись вилилась лише у легке посмикування пальця. Художниця підняла голову – й ми почали дивитись одна на одну. Відстань між мною та Мариною була більшою, ніж я очікувала, однак я змогла побачити риси її обличчя детальніше. Я зауважила асиметрію її очей і легкі зміни виразу обличчя, зауважила, як форма її роту трохи змінилась, уподібнюючись до мого. Я ніби дивилась у власне відображення. Через інформацію, що відбивалась в неї на обличчі, я могла відчувати власну присутність, яка коливалась між відкритістю й закритістю.

Я ніколи не дізнаюсь, скільки я просиділа з Мариною, оскільки в тому просторі час змінив форму. Я була готова сидіти, доки відчую, що час іти. В один момент в голові матеріалізувалась думка: кінець. Обличчя Марини показало, що вона це побачила, але моє тіло, утримуване гравітацією стільця, не слухало мене. Тож я сиділа далі, аж поки раптом встала і вийшла, моє тіло піднялося зі стільця чи не в той самий момент, коли мій розум почав розуміти, що відбувається. Я зауважила дещо подібне і в інших відвідувачів: я рідко могла передбачити, коли вони підуть, чи й узагалі пропускала цей момент.

Брати участь у проекті «Художник тут і тепер» означає потрапити в твір мистецтва, приймаючи щедрість і виклик – прийняти на себе частину відповідальності за сидіння, глядіння і присутність разом із художницею в перформансі. Бажання і терпіння необхідні, щоби від ранку вистояти чергу і, можливо, не дочекатися свого шансу, якщо інший відвідувач вирішить просидіти весь день (більшість сиділа близько 20 хвилин). Страшно, коли не знати, чого чекати: що я відчуватиму, бачитиму, думатиму, переживатиму, робитиму? коли і як це завершиться? Разом із художницею під яскравим світлом в центрі уваги ти виконуєш перформанс глядіння, коли інші відвідувачі, камери документації, жива трансляція в інтернеті спостерігають, як твоє тіло (через вирази, жести, рішення) відбиває цей досвід. Відвідувач за відвідувачем, кожен – (візуально й енергетично) унікальна індивідуальність – змінює загальну ситуацію, змінює художницю та виявляє зміни в собі після перебування в ситуації перформансу. Для Абрамовіч цілий процес стає її досвідом, єдиним цілим, що складається з багатьох часток, тривалим і минущим водночас.

Ситуація, коли художник сидить навпроти музейного відвідувача в центрі чистого освітленого простору, продукує живий об’єкт і картинку для зовнішнього споглядання. Але на відміну від об’єкту традиційного мистецтва, який може відбивати лише власні наміри, енергію та увагу глядача, Абрамовіч ніколи не є лише екраном для проекцій. У відповідь на присутність глядача та на іншу діяльність навколо тіло перформера злегка змінюється – картинка змінюється. Тіло перформера – активний, пильний медіум, наповнений свідомістю, - вбирає енергію та проекції думок глядача, які надалі мотивують і заряджають перформера. Як живий твір мистецтва Абрамовіч більш пристосовувана до безпосередніх умов, аніж об’єкт, але параметри мистецького твору обмежують її здатність до кардинального пристосування, порівняно з людиною, яка постійно пристосовується до довкілля. Живий об’єкт мистецтва у музеї також відстежує власний життєвий процес, час, зміни в енергетиці й настрої, представляючи постійний процес енергетичного обміну (занепад/відновлення) – ані статичний, ані односторонній.

Перетворюючи життя на мистецтво, Абрамовіч завжди вагається між вигадкою сконструйованої ситуації, виставленої перед глядачами, і смертною реальністю дій, які відбуваються. Коли ти сідаєш навпроти «Митця», ти сидиш навпроти особи, яка, в цей момент часу, є Мариною Абрамовіч, - вона реальна не менше, від тебе. Існує великий ризик злиття мистецтва і життя (відмова розділяти їх), його сила вібрує через роботу до глядача, потенційно пробуджуючи страх чи інші первісні інстинкти. Не можливо дивитись твори Абрамовіч з безпечної дистанції (як, приміром, модерністичне полотно, де фізичне тіло-суб’єкт митця відсутнє). Як глядач-свідок ти миттєво включений у твори Абрамовіч. Не можна відділити себе, думаючи: вона – велика художниця, а я – проста людина. Бо вона – тіло і я – тіло. Навіть якщо моє тіло ніколи не вчинятиме таких фізичних подвигів, я також маю брати повну відповідальність у власному контексті.

З англіської переклала Катерина Ботанова.

Марина Абрамовіч народилась 1946 року в Белграді, 1976 року переїхала до Амстердаму. Її вважають однією з ключових фігур мистецтва перформансу. У 1997 році отримала «Золотого лева» на Венеційській бієнале. Абрамовіч вважає, що «мистецтво має хвилювати і викликати відчуття небезпеки». Упродовж 40 років своєї творчості вона досліджує жіноче тіло як об’єкт пристрасті й насилля.


Марина Абрамовіч. Художник тут і теперМарина Абрамовіч і Улай. Imponderabilia.Марина Абрамовіч. Мистецтво має бути прекрасним.Марина Абрамовіч. Родина ІІІМарина Абрамовіч. Балканський еротичний епос.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676