Несподівані яйця дрозда


Коли ми віддавали в друк програми за одним із проектів ФЦСМ, на мене чекала певна несподіванка. Виявилось, що дуже красивий, ніжно-бірюзовий колір лого проекту має не просто цифровий код, а справжню назву, ще й яку – «яйця дрозда». Більше того, називається він так не від польоту фантазії якогось дизайнера, а тому що справжні яйця справжнього дрозда мають саме такий колір – майже немислимий в природі наших широт. Отакі сюрпризи підкидає деколи реальність.
До чого це я? Власне, до того, що, озираючись, як в доброму кіно, в останні перед новим роком дні на події року, що минає, я зрозуміла: цього року найбільш цікаві, важливі та впливові речі – були найнесподіванішими. І навпаки: часто несподівані й дивні речі виявлялись симптоматичними і (щонайменше потенційно) резонансними. А ще, певно, до того, що цей рік продемонстрував величезну інерцію мистецьких опініон-мейкерів у поглядах на стан сучасного мистецтва – бачить лише той, хто справді дивиться.

Мені, насамперед, ідеться про те, щоби зафіксувати перелік важливих подій і змін, не порівнюючи між собою їхнє значення і вплив (не лише тому, що таких «ТОП-ів» і так забагато довкола, а, головним чином, тому, що в багатьох випадках цей вплив сьогодні важко передбачити).

Цей рік був неймовірно насичений подіями. Подій в мистецькому житті (не лише Києва) було стільки, що навіть фізично потрапити не на всі, а хоча б на ті, які дуже хотілось, було не можливо. Вибір між трьома-чотирма відкриттями-дискусіями-скрінінгами на вечір часто нагадував внутрішній тупик буриданова віслюка: довго мучаючись і розуміючи, що, як казав один із колишніх представників української політичної еліти, «нельзя впихнуть невпихуеме», доводилось в розпачі йти додому і читати відгуки у фейсбуці.

І, з одного боку, це чи не вперше реально поставило перед mover’ами і shake’ерами, принаймні, київської художньої сцени необхідність узгоджувати свої події та графіки. А, з другого, серйозно вдарило по стереотипу сприйняття українського мистецького і культурного життя як чогось в’ялого, вторинного, нудного і слабо артикульованого. Звичайно, Київ ще нескоро перетвориться на новий Берлін, але логіка «на безриб’ї і рак – риба» уже перестає спрацьовувати. Хоч як часто ще можна почути і прочитати нарікання на те, що «тут нічого не відбувається», повірити в це важко, – це радше цікаве свідчення живучості стереотипів у вітчизняних арт-професіоналів, якесь радісне плекання позиції «не вір очам своїм».

Тепер уже не можна буде спихнути свої проблеми на відсутність критичної маси і на пустелю, в якій нічого не росте. Незручно, але факт – і маса є, і пустелю засіяли. Час брати відповідальність за селекцію.

Саме ця несподівано чітко проявлена критична маса дозволила процесам відбуватись доволі швидко. 

У майже цілковитому позірному вакуумі арт-критики лише за цей рік з’явилась ціла низка фахових і впливових онлайн і офлайн видань – KORYDOR, Спільне/Commons (де з’являється чимало мистецької критики та перекладних теоретичних текстів), Art Ukraine (який засадничо переродився з приходом Аліси Ложкіної на позицію шеф-редактора та створив паралельну онлайн версію). Ще на початку року навіть говорити про такий бум було майже непристойно. Втім мантра про цілковиту відсутність в Україні арт-критики звучить і дотепер. Щоправда тепер, на мою думку, говорити про відсутність критики означає зізнаватись у власній незацікавленності в цій критиці та в нечитанні її. Звичайно, вибачте за тавтологію, цю критику слід критикувати, і це буде доброю ознакою формування нормального дискусійного поля.

Пожвавлення на критичному полі уже дається взнаки в тому, що інші ЗМІ, зокрема, мейнстрім-медіа (хоч як небагато їх залишилось), починають поволі піднімати планку матеріалів, які стосуються сучасного мистецтва, і про нього перестають писати випадкові журналісти, яким ці теми потрапили «в нагрузку».

Натомість, про нього починають писати нові критики та продовжують активно і багато писати ті, хто останнім часом майже не писав. І кількість таких нових і оновлених імен постійно і швидко росте: Лариса Бабій, Ольга Балашова, Ліза Герман, Тамара Злобіна, Олексій Радинський.

Цього року українське художнє середовище у різних своїх обличчях та іпостасях активно подалось у фейсбук. Це не лише цікавий статистичний факт. Тепер стало можливим використовувати ФБ як платформу професійної комунікації та просування мистецьких подій за межі вузько-художнього кола. З огляду на прогнози зростання української аудиторії ФБ наступного року, цей інструмент може стати ще ефективнішим.

Важливою мені видається активізація інституційної діяльності та інституційного позиціювання. Найвагоміша подія тут, звісно, повна зміна керівництва «Мистецького Арсеналу». Вирішальними чинниками у нескінченній справі Арсеналу можуть виявитись не тільки фаховість і продуктивність команди Наталі Заболотної, а величезний кредит довіри, миттєво і безсумнівно виданий цій команді українським мистецьким середовищем. Щоправда, він має і зворотній бік: вітчизняна мистецька спільнота відома різкими змінами тотальної любові на тотальну ненависть, коли не виправдовуються її не завжди артикульовані й не завжди реалістичні очікування. Але поки кредит існує – на цій підтримці та довірі можна, знову-таки, доволі швидко здійснити так давно необхідну реформу Арсеналу й перетворити його з болота із доволі неприємним запахом на музей, музейний комплекс, музей сучасного мистецтва, виставковий центр (потрібне підкреслити) – тобто на реальну дієву інституцію. Чим саме має стати Арсенал – тема для окремої дискусії, як і те – чи варто оживляти простори майбутнього музею (якщо все-таки музею) арт-ярмарками, додаючи безладу в і без того слабо структурований український мистецький процес.

У Донецьку відкрилась «Ізоляція». Тут хочеться поставити трикрапку, бо крім самого безперечно позитивного факту відкриття великої інституції у промрегіоні, тим більше в Донецьку, наразі, більше говорити немає про що. Тільки сподіватись. Зокрема, на те, що незабаром прийде час, коли «закордонні фахівці» в Україну будуть приїздити не тільки з Москви. І не (тільки) тому, що з Москвою щось не так (а з нею багато чого «не так»), а тому, що Європа така велика і така цікава. І потрібних для України досвідів у неї чимало – можна вибирати. [1]

Від переїзду Фундації ЦСМ із Могилянки в новий простір виграли не лише ми (себто, ФЦСМ), нарешті завершивши історію ЦСМ Сороса (яка впродовж років уперто не бажало завершуватись у старому просторі), а й Могилянка, отримавши реальний вибух діяльності Центру візуальної культури. (Щоправда, Могилянка про своє щастя, здається, не дуже хоче знати.) ЦВК розвиває насичену програму інституціалізації лівого дискурсу та створення наразі єдиного майданчику, де намагається зустрітись теорія, мистецтво й активізм. Цього року активізм вийшов уперед із великим відривом. 

Якось доволі тихо, але впевнено почала змінюватись політика Національного художнього музею . Кількість виставок, адекватних сучасному мистецькому процесу, за цей рік, здається, перевищила сумарні показники за кілька попередніх років. А за кількістю дуже експериментальних для музею проектів («Велика несподіванка», цикл перформансів під кураторством Лариси Бабій, церемонія вручення премії Малевича) просто побила всі рекорди. Виглядає на те, що за відсутності інших великих некомерційних майданчиків (після закриття ЦСМ при НаУКМА), Нацмузей поволі перебирає на себе цю, загалом, не властиву йому функцію. І це може стати цікавим прецедентом. Важливо ще й те, що голос НХМУ почав звучати у публічних дискусіях і від нього вже можна не сахатись, радше навпаки.

Говорячи про інституційний дискурс, не можна не згадати, без перебільшення, про революцію в розвитку сучасної культури в Україні – про відкриття першої відкритої грантової програми українським фондом – програми і3 Фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Як не смішно, але за 20 українських років це перша програма нормального європейського взірця, втілена українським (не тільки за юр.особою, а за капіталом) фондом. Важлива вона, щонайменше, з двох причин. По-перше, в Україні з’являються відкриті кошти для розвитку мистецьких проектів та інституцій всередині країни, що, як показав досвід роботи культурної програми Фонду «Відродження» у 1990-х, збільшить не лише кількість, а і якість критичної маси. По-друге, з’являється прецедент витрачання приватних коштів не на хобі, не на бізнес-хобі, не (виключно) на піар, не на дружин і друзів, а на відкриті конкурсні програми (в журі яких теж немає друзів хазяїна грошей).

Можливо, цей прецедент дозволить Україні скористатись із іншої великої несподіванки – можливості (майже пропозиції) провести в країні європейське бієнале Маніфеста років за 3-5. Ця можливість була цього року цілком несподівано й доволі спонтанно озвучена Маніфестою під час візиту в Україну, підготованому Фундацією ЦСМ. Маніфеста, звісно, не благословення, а чимала кількість, зокрема, фінансових проблем, але позитивів від того, що Київ, Донецьк або Львів (або інше місто) може на три роки стати важливим центром європейського мистецького життя, незрівнянно більше: від включення України в європейську комунікаційну мережу, з якої на сьогодні вона, за незначними винятками, випадає, і відкриття вітчизняного (і ширше – східноєвропейського) мистецького ландшафту важливими світовими кураторами, які не просто прилітатимуть сюди на добу на вечірку, а реально працюватимуть; і до добрячого копняка під зад українських культурним чиновникам. 

Звичайно, можливість Маніфести – це чималий аванс Україні, але є аванси, від яких відмовлятись не слід.

І, насамкінець, про улюблену тему цього року – про мистецькі премії. Я не буду тут згадувати жодної, не останньою чергою, тому, що про них було забагато говорено. Для мене важливо те, що цього року мистецьких премій стало більше, а це означає, що премії різного ґатунку, від різних організаторів, з різними цілями та аудиторіями (за умови професійного підходу, звісно) дозволять активніше структурувати художній простір. І можливо разом вони ефективніше виконуватимуть, як на мене, найважливішу функцію подібних заходів – освітню: говорити про сучасного художника для дуже різної та доволі широкої аудиторії.

Наступний рік, до речі, обіцяє бути не менш несподіваним. За однієї умови – якщо всім нам – художникам і глядачам, комерційним і некормерційним, лівим і не-зовсім-лівим – не прикрутять гайки. Бо тоді ми й надалі дружно читатимемо OpenSpace.ru, тільки захоплення ресурсом зміниться сумним впізнаванням ситуацій в його матеріалах.


Примітки:

[1] Тут, певно, слід зробити відступ і сказати, що Пінчук Арт Центр – не так виняток із вітчизняної ситуації, а інша крайність: не всі європейські фахівці байдужі до локальних ситуацій. Радше це є виняток.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676