Троянський кінь сучасного мистецтва

Лариса Бабій: Я вважаю, що виставка 21 номінанта на «Future Generation Art Prize», котра зараз відбувається у ПАЦ – одна з найсильніших за 4 роки існування цієї інституції. Мені здається, що ця виставка адекватно відображає теми та тенденції, присутні зараз у світовому сучасному мистецтві.

Лариса Венедіктова: [читає слова з описів проектів у газетці-каталозі] «темне винищення», «вторгнення, втручання», «розриває», «тривожить» ... наприклад. У всіх цих роботах молоді митці змушують себе щось зруйнувати. Вони для досягнення успіху в сучасному мистецтві (а вони прагнуть успіху, тому подаються на мистецьку премію) хочуть щось зруйнувати, чи кудись вторгнутися, чи щось розірвати. Що ти думаєш про це бажання щось руйнувати?

Бабій: Тут є такий гарний парадокс. Ми часто говоримо про відповідальність ПАЦ розвивати сучасне мистецтво; припускаємо, що вони зацікавлені у розвитку сучасного мистецтва, але при цьому саме сучасне мистецтво – особливо представлені на виставці роботи – зацікавлене у руйнуванні, у знищенні,  у розривах і вторгненнях. Кожна така робота спрямована зрушити не тільки щось у кімнаті (в галерейному просторі), де вона виставлена, а зрушити щось усередині глядача чи у суспільстві.

Венедіктова: Я подумала, що виставка Future Generation Art Prize виступає як троянський кінь. Цього коня принесли  як подарунок. Але всередині ховалося щось дуже жахливе – це була небезпека для Трої.

Бабій: Тобто ПАЦ – це Троя, а греки-воїни – це митці та їхні роботи, які своєю критичністю та побудовою нових розтрощених світів нібито відміняють звичний простір галереї та заперечують створення колекції мистецьких об'єктів. 

Венедіктова: Так, але якщо казати про цю виставку як про троянського коня, то можна побачити багато рівнів. Він є оболонкою, в якій схована ще одна оболонка (кінь), а там іще одна і т.д. – як матрьошка. Ніколи не доходиш до відкритої небезпеки, а залишаєшся з підозрою, що вона (десь) там є.

На якомусь із рівнів цей кінь пробирається крізь ПАЦ до суспільства і до глядача, який іде туди «підвищувати свій загальний рівень» і розвиватися. Він іде за чимось позитивним, таким, що може його якось підняти у власних очах чи в очах колег. А отримує він розриви, вторгнення тощо. ПАЦ у цьому разі виступає (усвідомлено чи ні) таким собі «медіатором» троянського коня, між небезпекою сучасного мистецтва та українським суспільством, яке дуже прагне позитиву.

Цікаво, що художники, мабуть, не знали, що виберуть ще когось, хто теж говоритиме про вторгнення чи розривання. 

Бабій: Може, це щось каже про загальні тенденції у світовому сучасному мистецтві? Всі номінанти так чи так причетні до цієї системи, вони виставляють свої роботи на різних бієнале та у провідних музеях, галереях. 

Венедіктова: Вони говорять, скоріш за все, про процеси досліджень того, що їх дійсно цікавить.

Бабій: Вони чимось незадоволені, але вони це шукають через «своє власне»… Вони пропонують змінювати щось чи досліджувати щось у собі. Вони створюють об'єкти, але залишаються у тих пошуках. Вони ніби не доходять до чогось, може не знають - куди вони прямують?

Венедіктова: Це такі молоді люди, котрі, може, несвідомо, хочуть себе побачити. І вибирають можливості - як це можна зробити. Вони обирають щось у своєму житті чи у своєму суспільстві, що (на їхню думку) може якось повернути їх до себе.

Хтось - через суспільство, хтось - через свої власні комплекси, через сексуальну орієнтацію, різні речі. Але цікаво побачити, що хоч хтось робить ці спроби побачити себе. Не світ, не суспільство, а себе. 

Бабій: Я подумала, що мистецтво, яке для мене ефективне [сумнівається щодо слова «ефективне»], - це саме те, що мене якось привертає рефлексувати про себе. Воно так ретельно заглиблюється само в себе, що відкриває шлях до саморефлексії. Воно не дидактично пробує показувати мені щось інше. 

Коли я зайшла в кімнату-інсталяцію Саймона Фуджівари, то відчула якусь сукупність спогадів, вражень із мого життя, які змішувалися з якимись іншими спогадами – не моїми, але все відчувалося як своє власне.

Венедіктова: А чому тоді мене зацікавив Ніколас Глобо – африканець, гомосексуаліст? Незрозуміло. Може він найменше зацікавлений у кар'єрі. Це дуже ризикована історія. Мені здається, що відчуття ризику з'являється тоді, коли художник не намагається об'єктивувати щось знанням, натомість дає речам об'єктивуватися самотужки… І Наталі Дюрберг, дуже соціально і критично орієнтована, теж ризикує. Написано, що вона досліджує людську природу, а у мене відчуття, що вона досліджує знову ж таки свою природу. Я дивлюся на її роботу і, водночас, повертаю очі всередину себе. Це такий подвійний погляд. Тут є якась інша оптика, інше сприйняття. 

Бабій: А проект Чао Фей інтригує тим, що тематизує віртуальний світ, але виявляється, що цей віртуальний світ якось живе в ньому і в нас усіх. 

Венедіктова: Мені цей проект сподобався, хоча він зовсім не про мене. Настільки не про мене, що я на це можу дивитися тільки відсторонено, але при цьому розумію, що це про мене, тому що я живу в цьому, не живучи у цьому.

Бабій: Я почала думати про ці мистецькі роботи як про якісь лабораторії: вони заміняють світ, в якому ми живемо, своїми штучно створеними структурами чи баченнями, які впливають на свідомість людини.  

Венедіктова: Тут важливо, що коли ти бачиш художників чи літераторів, чи когось, хто щось робить, чи ти можеш побачити – як ця людина думає? Якщо проявляються думки художника (чи – як ці думки проявляються), то як вони з'являються у тебе як глядача? Мені здається, що в сучасному світі можливі тільки складні речі. Аж ніяк не одновимірні. 

Бабій: Я згадала круглий стіл «Мрії, які варто зберегти: минуле і майбутнє української культури в контексті ідеології, традиції та революції», який ми спостерігали 27 листопада у ПАЦ. Тут учасники показали себе як одновимірні доповідачі, які виступали з нібито підготовленими висловлюваннями своїх поглядів на українську культуру та її перспективи, замість того, щоб реагувати на питання та репліки інших учасників розмови. Вони не тільки не чули чи не розуміли один одного, а навіть не брали один одного до уваги, залишаючись при цьому майже ввічливими. 

Формат цієї «дискусії» дозволяв тільки 2 питання від тих, хто не був запрошений за стіл. А перший коментар після розмови, присвяченої ідеології, традиції та революції, був про охоронців у ПАЦ. Молодий відвідувач розповідав, як охоронці йому заважають, не даючи доступу до мистецтва. 

Венедіктова: Вони є такими «антимедіаторами». Вони повертають людину, яка приходить до ПАЦ, до совкового досвіду, де є саме такі охоронці. Ці охоронці в мене асоціюються з охоронцями із в’язниці. Моє уявлення чи знання чомусь каже, що охоронці у в’язниці повинні саме так виглядати і саме так діяти. Але хто тут у в’язниці? Мабуть, відвідувачі. А чому вони потрапляють до в’язниці? Мабуть, тому, що не платять за вхід. 

Бабій: Вони не платять за вхід, тобто вони заслужили за це право бути у тюрмі. Але це благодійна акція. 

Венедіктова:  Я вважаю, що це гарний приклад українського благодійництва як такого, де вся українська нація є «приживалкою» при Пінчуках та інших. Це яскраво демонструється в ПАЦ: ви тут тільки через те, що я такий добрий, а якби я не був таким добрим, то вас тут би не було. 

Ці охоронці проявляють сутність Пінчука та його історії з арт-центром. Не бажання Пінчука розвивати свій імідж, не бажання Пінчука зібрати колекцію сучасного мистецтва, не бажання Пінчука бути таким собі меценатом тощо. Саме охоронці є сутністю української олігархії, для якої, що б вона не робила, найголовніше - відгородитися від усіх цих людей страшних. 

І тому ПАЦ організовує дискусії та суботні розмови, які не функціонують, які в реальності не відкриті для питань і дискусій, але виявляються формальностями, проведенням певного часу у присутності людей, поряд із якими стоять таблички зі словами «арт-критик», «художник» тощо задля «галочки». «Галочка» як засіб проти жаху невідомого українського люду.

Бабій: А припустимо, що ці люди – наприклад, Бйорн Гельдгоф, Екхард Шнайдер та інші – мають намір вплинути на розвиток української арт-системи. Що у них є наміри критично подумати про українське суспільство та навіть щось змінити…

Венедіктова: Тут робиться вигляд, що вони роблять щось для української публіки. Але як можна служити тому, з чим ти зовсім незнайомий і чим не цікавишся? Коли ти користуєшся простими стереотипами. 

Бабій: Здається, що іноземні співробітники ПАЦ використовують неясність української аудиторії та ії «наївне» сприйняття сучасного мистецтва. Але використовують для чого? 

Венедіктова: Виставка Future Generation Art Prize у ПАЦ мусила би припускати, що українські поціновувачі мистецтва, які ходять у музей, мають хоч трохи базового знання про історію мистецтва, особливо ХХ ст. 

Бабій: Бо так виглядає, що Пінчук просто використовує ПАЦ як базу в Києві,звідки розкручує свій світовий імідж такими благодійними акціями, як конкурс «Future Generation Art Prize». Але тут неважливо, чим Пінчук займається, головне, щоб це не заважало бачити цінність того, що всі ці роботи зі всього світу потрапляють до Києва.

Венедіктова: Тільки знову щось відбувається десь там у них, вони просто прийшли з цим сюди, до «мертвого суспільства» (Віталій Портніков на круглому столі виступив із питанням «Чи можлива культурна революція (сучасне мистецтво) в мертвому суспільстві?»). Наприклад, під час церемонії нагородження премії певна частина української публіки була розчарована вибором журі. Вони не розуміли, чому саме така робота -  ані спектакулярна, ані шокуюча - могла перемогти. 

Бабій: І на запитання від української журналістки про джерела натхнення, переможці відповіли, що натхнення не має жодного стосунку до їхньої роботи, а мова йде про дослідження та щоденну працю.

То що ж нам робити? Як оживляти мертвяків?

Венедіктова: Жити припущеннями. Припустимо, я думаю, що живу у вільній країні та можу вимагати від інституцій ясних концептуальних підходів у їхній діяльності. У такій країні, де впливовість не визначається кількістю грошей, натомість, визначається інтелектом та увагою.

Бабій: Припустимо, я себе вважаю частиною цієї спільноти культурних працівників, яка також має відповідальність дивитися на себе та на свої вчинки у згаданому тобою контексті.

Венедіктова: Припущення як Троянський Кінь?