Кому потрібна Manifesta?

© Pablo Ferao 2010
В'язниця Сан Антон у Мурсії, Іспанія, де проходить Маніфеста 8 (2010)

Несподівано для українського мистецького середовища цілковитої реальності набула ще донедавна, як здавалося, нереалістична ідея – провести Manifesta 10, Manifesta 11 чи, приміром,Manifesta 12 в Україні. Наприклад, у Києві чи в Одесі. Або у Львові чи в Харкові. Зустрічаючись із місцевими мистецтвознавцями, кураторами, художниками, культур-активістами та культур-бюрократами останніми днями серпня, директорка фонду «Manifesta» Гедвіґ Феєн щоразу повторювала, що Фонд дуже зацікавлений в Україні як у новому контексті, можливо, повному викликів. І це вже роль місцевої художньої сцени полягає в тому, аби визначити ці виклики. Але – передусім – нам слід самим зрозуміти, чи існують виклики, в подоланні яких нам може допомогти Manifesta. А відтак, чи варто її запрошувати в Україну.Отже, для початку треба ясно бачити чим є і чи не є Manifesta. Вона не є ярмарком цікавих об’єктів, як Арт-Базель, і не є виставкою досягнень народного господарства, як – хочеш-не-хочеш – мусить бути Венеційське бієнале. Вона, навіть, не завжди є виставкою взагалі. Принаймні, не завжди мусить нею бути. Натомість, Manifestа є платформою, чутливою до проблем регіону, але платформою чого саме належить зрозуміти нам самим. Відтак, спробуймо поміркувати, чим цей європейський форум може бути корисним для України.

Manifesta для українського мистецтва – це нагода проаналізувати свій власний стан, а також стан суспільства, в якому воно існує. І спробувати вийти зі звичної для мистецтва ізольованості від суспільства, персоналізованого недовірливою і недосвідченою публікою. Спробувати подолати взаємну недовіру: художника до профанного глядача, а глядача – до зарозумілого художника. Дуже ймовірно, що ця спроба налагоджувати мости із широкими верствами глядачів – утопія. Але утопія нічим не гірша за віру в художника як загадкового генія.

Крім цього, Manifesta може стати каталізатором, що призведе до зростання градусу інтелектуальної дискусії в царині українського мистецтва. Поза всіма сумнівами нині цей градус вищий, ніж десять років тому, а тексти досі не дуже знаних авторів не можуть не тішити. І все ж таки українська дискусія досить млява навіть у Києві, а поза його межами наближається до позначки, за котрою вічна мерзлота інтелекту.

Ми й досі стикаємося з необґрунтованим переконанням, що мистецтво – це царина, де створюють прекрасне і чудесне, як із незаперечною істиною. Зокрема, цю віру – здається – поділяє більшість наших впливових бюрократів від культури. Форум на кшталт Manifesta може бути стимулом, аби подивитися на мистецтво крізь інші окуляри – і не лише для безпосередніх учасників мистецького процесу, а й для службовців від культури. Можливо, наявність великого й авторитетного європейського фестивалю (окреме питання, щоправда, чи можна Manifesta назвати фестивалем?) з його махіною авторитетів, експертів, публікацій і здійснених проектів сприятиме зміні оптики з боку українських офіційних структур культури. Наприклад, свого часу кілька центрів і галерей, зокрема, Центр Сучасного Мистецтва при НаУКМА, таки сприяли трансформації уявлень про сучасні мистецькі практики у середовищі культурної журналістики. Чому б діяльність Manifesta – більшого і авторитетнішого «тіла» – не сприяла наступному крокові: зміні й модернізації підходів до культури з боку офіційних українських структур?

Manifestaв Україні сприятиме й більшому залученню сучасного українського мистецтва до міжнародного контексту. Це стосується не лише художників, а й критиків і кураторів. Увага до самої Manifesta деякою мірою пошириться і на сторону, яка прийматиме подію, – тобто місцеве мистецьке середовище загалом. Отже, для нас це може стати нагодою до подолання власної провінційності.

А найцікавіше те, що Manifesta може сприяти мистецькому осмисленню нами самими притаманних Україні внутрішніх проблем позамистецького характеру. Приміром, таких, як політика пам’яті й політика забування, ідеї примирення – внутрішнього і зовнішньополітичного, – межі нашої європейської ідентичності й різноманітності як тягаря, а не сили, як часто про цю різноманітність ми думаємо в Україні.

Це перші думки, над якими замислюєшся перед лицем перспективи проведення Manifesta у нас. Втім, наступною буде думка, чи не краще нам зорганізувати своє власне українське бієнале, замість витрачати потенційні кошти на «чужу», мандрівну подію?

Ні, не краще, а й навіть значно гірше. По-перше, Manifesta не є лише подією. Вона містить подію – 100 днів виставки, але виставці передує кількалітня робота, спрямована на позитивний розвиток ситуації. Якої саме – різниться рід регіону до регіону. Виставка виявляється вершиною айсберга копіткої роботи. Наприклад, над порозумінням між громадами регіону, чи над залученням креативних сил регіону до міжнародного культурного процесу, чи над адвокацією сучасної культури перед публічними (в нашій версії – державними) інститутами, чи над розширенням самої ідеї «Європи» і включенням до обігу її «неєвропейської» частини історії, чи над постколоніальними автостигмами регіону тощо.

Власне тому нам належить осмислити, до якої саме ситуації, якого вузла проблем має апелювати Manifesta в Україні, бо тут принципово важлива їхня релевантність одне до одного.

У процесі зустрічей людей із українського мистецького середовища з Гедвіґ Феєн та Віктора Мізіано, голова міжнародної ради Manifesta, час-від часу виринали подібні думки щодо того, до якого комплексу ідей і викликів могла б апелювати Manifesta. Ще кілька думок оформилося в процесі дискусій вже після зустрічей із представниками цього європейського бієнале. Серед таких думок – ідея залучити це бієнале не в Київ, де все ж таки відбувається якесь мистецьке життя, хоча й не надто різноманітне, а використати як майданчики для осмислення, роботи і презентації виставки інші міста. Приміром, такими містами могли би бути стереотипні антиподи Донецьк і Львів. Це тим більше цікаво, що крім децентралізації та адвокації сучасної культури на місцях, ми могли б досягнути ефекту співпраці, поєднання в один подієвий організм цих двох міст, залучаючи при цьому до роботи істориків, соціологів і філософів. Імовірно, це дозволило б нам осмислити больові точки нашої європейської ідентичності. Бо якщо уявною межею Європи є Львів, то чим є Донецьк? А якщо межа Європи – Донецьк, то що тоді – наприклад – Тбілісі?

Але якщо все ж таки Manifesta мав би прийняти Київ, то це шанс деякого «зовнішнього погляду» на місто, на його мистецьке життя і його самоідентифікацію та ідентифікацію для зовнішнього світу – можливо, через травми і знання про ці травми. І якщо це так, ми матимемо прекрасну можливість осмислити, чим є ці травми і як у такий травматичний ландшафт «вписується» мистецтво.

Отже, кому потрібна Manifesta? Я з легкістю відповідаю: нам. Місцевому мистецькому й інтелектуальному середовищу, а також містам, де потенційно цей форму міг би відбутися. Сила авторитету та інтелектуальної традиції Manifesta встановить значно вищі планки для інтелектуальної роботи, ніж це б могло зробити місцеве бієнале. Те, що нам належить зробити зараз, - це проаналізувати, впорядкувати і збагатити ті ідеї та пропозиції, що вже випливли на поверхню під час зустрічей з Гедвіґ Феєн та Віктором Мізіано, сформувати консорціум із тих осіб та організацій, які готові присвятити значну частину свого часу роботі на залучення Manifesta в Україну, та власне розпочати предметні переговори з цим фондом Manifesta.

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676