Я бачив блискавку

Яніна Пруденко

8 липня 2014

2027

Школа Родченка вважається кузнею молодого сучасного мистецтва у Росії. Її студенти неодноразово ставали номінантами та лауреатами премії Кандинського. Цьогорічна випускниця Саша Пірогова стала лауреатом премії “Інновація-2013” у номінації “Нова генерація”, а її однокурсник Данило Ткаченко – отримав перший приз конкурсу WorldPressPhoto-2013 у номінації StagedPortraits. У червні у московському "Ударнике" пройшла виставка випускників Школи Родченкa-2014 під назвою “Я бачив блискавку”.

Профілем школи вважається фотографія, відео та мультимедіа. Один із провідних викладачів школи Олексій Шульгін, який очолює відділення “мультимедіа”, минулого року відвідав з лекціями та семінарами українську школу для медіахудожників – “Нову художню школу: медіа-арт для практиків-2013” і поділився зі мною та Богданом Шумиловичем враженнями про викладання у Школі Родченка. Окрім Олексія Шульгіна, який є світовим ім’ям в історії та сучасній практиці медіа-арту, у Школі Родченка викладають безліч відомих персонажів сучасного російського мистецтва – Катерина Дьоготь, Давід Ріфф, Сергій Братков, Ігор Мухін, – що, напевно, і пояснює “продуктивність” цього навчального закладу. Останніми роками навчання у Школі стало популярним і серед молодих українських художників – цього року художниці Аліна Клейтман та Уляна Биченкова закінчили другий рік навчання у школі (загалом студенти навчаються 3 роки).

Цьогорічні дипломники школи обрали символом, що об’єднує їхні роботи блискавку. У дещо патетичному тексті виставки вони пишуть про свій художній образ блискавки як “втілення небесної волі, творчого імпульсу”, “осяяння”, що торкнулося кожного з авторів проекту. Художники, що “бачили блискавку”, виступають не тільки свідками події, “але й повідомляють про ту незворотну зміну, яка з ними відбулася”. І мені здається, що у даному випадку швидше йдеться не про художній досвід випускників, а саме про студентський. Блискавка згасла і молоді художники відтепер вимушені підтримувати необхідний градус “осяяння” самостійно.

Попри те, що школа носить назву “фотографії та мультимедіа”, жанровий спектр робіт досить широкий – від традиційного живопису до відео- та неонових інсталяцій. Однак домінуючим жанром цьогорічних дипломних робіт стала багатоканальна відеоінсталяція, як, наприклад, у роботах Анастасії Млєко (майстер Сергій Братков) та Альберта Солдатова (майстер Кирил Преображенський).

Всього до фіналу дійшли 15 студентів. Особливо мою увагу привернули роботи – “Господарі та прислуга” Лілії Лі-Мі-Ян (дипломний керівник Валерій Ністратов) та “Занурення” Олени Асташової (дипломні керівники Володимир Купріянов та Кирил Преображенський).

Дипломний проект Олени Асташової – це двоканальне відео, що працює з темою православного світу в Росії. З одного боку, глядач бачить здійснення сакрального ритуалу, десакралізацію якого здійснюють самі ж персонажі відео – священик, який діє без особливого духовного патосу, та його паства, патос якої є, навпаки, надмірним та автоматичним. З іншого – транслюється відео, на якому неначебто нізвідки зі священного джерела виринають і одразу ж хрестяться один за одним люди, поповнюючи армію воцерковлених. Проект Лілії Лі-Мі-Ян представляє серію фотографій, на яких зображені люди – господарі та їхні служниці у рубльовських інтер'єрах. Короткі біографічні дані всіх героїв представлені у каталозі проекту біля кожної фотографії. Не зважаючи на неймовірну базу даних, яку зібрала молода художниця, проект лишився на рівні базової фоторозвідки для Esquire, так і не відбувшись як художнє дослідження.

Проекти інших двох випускників майстерні Валерія Ністратова відрізняються від проекту Лі-Мі-Ян завершеністю – як образу, так і заглиблення у тему. Фотопроект Юлії Абзалтдинової “Паспорт вболівальника”, присвячено зимовим Олімпійським іграм 2014 року в Сочі. Проект став фіналом чотирьохрічних досліджень художницею змін, які торкнулися міста, його жителів та відвідувачів під час підготовки та проведення найвідоміших спортивних змагань світу. З беззаперечним естетизмом виконана робота Данила Ткаченка “Закриті території”, на яких у засніжених пейзажах зображені покинуті об’єкти – літаки, будівлі виробництв та навіть штучно створені населені пункти. Художник розшукував подібні об’єкти у важкодоступних місцях, долаючи великі відстані у зимову заметіль. Проект, як на мене, є формою культурно-антропологічного дослідження, яке у даному випадку аналізує взаємини людини зі штучним світом, який вона спочатку створює, а пізніше свідомо знищує або ж лишає на поступову смерть у природному ландшафті.

Улюбленицею глядачів та дипломної комісії, яка зазвичай складається з усіх викладачів Школи Родченка, стала мультимедійна інсталяція “В новий рік” випускниці майстерні Сергія Браткова Насті Кузьміної – багатоканальна відеоповість про пасажирів потягу, що прямує з Москви до Санкт-Петербурга у новорічну ніч.

Одним із найвидовищніших та найактуальніших дипломних проектів, представлених на виставці, стала робота Григорія Сельського “Російські Духовні Скріпи”. Візуально інсталяція безумовно відсилає до проектів Electroboutique (Арістарх Чернишов та Олексій Шульгін) та робіт керівника диплому Григорія – Арістарха Чернишова. Так само, як і Electroboutique, Григорій у своєму проекті звертається до теми політичного, а саме – до художньої критики заяви президента Росії про необхідність створення “духовних скріп”, що мають “об’єднати народ та підняти патріотичний дух”. Художник звертає увагу на те, що такими “духовними скріпами” сьогодні у російському суспільстві став штучно створений медіа-контент, “який повинен зайняти розум громадян”. Однозначною метафорою стала центральна частина інсталяції – зброя, сконструйована зі скріп.

Необхідно відмітити, що роботи випускників Школи Родченка торкнулися практично всіх болючих питань сучасного російського суспільства. За бортом безпосереднього художнього інтересу лишився лише конфлікт із Україною, але спробуємо пояснити це потребою художника в певній паузі для художньої рефлексії та трирічною підготовкою студентами своїх дипломних проектів.

Про своїх улюбленців серед цьогорічних випускників я запитала викладача Школи Родченка – Сергія Браткова. А про те, як воно бути студенткою Школи – українську молоду художницю Уляну Биченкову.

Сергій Братков, український художник та фотограф, разом із Борисом Михайловим та Сергієм Солонським заснував художню групу “Група швидкого реагування” (Харків), з 2000 року живе та працює у Москві, викладач Школи Родченко:

“Извините меня за нескромность, но лучшая выпускница – моя студентка Настя Кузьмина, которая сделала видео о поезде. Объективно говоря, это лучшая сейчас работа. Во-первых, потому что это редкая работа, постоенная на позитиве. Эта работа может подарить людям хорошее ощущение, какую-то радость. Кроме того, в этих стесненных условиях, в маленькой комнате она сделала хорошую инсталляцию. Технически эта работа самая сложная их всех, представленных на выставке. С одной стороны, она романтичная, с другой – она показывает людей такими, какие они есть. Сейчас наверное фотография и такой тип кино – актуальны, поскольку сегодня фотографический реализм и кинореализм очень ангажированы, одни и те же фотографии трактуются по-разному. Но художественные площадки, галереи, например, являются самым объективым местом для трасляции этого реализма. Понятно, что все работы субъективны, но, тем не менее, они не имеют этого идеологического комментария, поэтому они и интересны. Наверное, именно поэтому эта работа действительно самая мощная.

Обычно в Школе Родченко набор – четыре человека на место. Я, например, набираю группу 12 человек, если из них получится 2 художника – прекрасно! Один – тоже отлично! Это ведь очень редкая субстанция – художник. Это не только талант, но и труд. Вот Кузьмина, когда пришла была средней студенткой, но за счет труда она сделала из себя художника”.

Уляна Биченкова, українська художниця, випускниця Харківської державної академії дизайну і мистецтв (спеціальність графіка), студентка Школи Родченка другого року навчання:

“Я столкнулась с тем, что сложно чувствовать себя художником, будучи учащимся, и взяла тайм-аут на личные художественные высказывания. Постоянное производство работ как форма отчетности – для меня репрессивна и противоестественна, влечет за собой угрозу творческой импотенции.

Я учусь у дуэта Электробутик – Аристарха Чернышева и Алексея Шульгина. При выборе мастерской меня пугали курсы ограниченного медиума, как фото или видео. Поскольку я сама на тот момент переживала кризис медиумов, с которыми работала, мне показалось, что "интрактивные и гибридные медиа" – как раз мастерская для экспериментов. Кроме того, просматривая интервью и публикации своих мастеров перед поступлением, у меня возникла надежда, что я столкнусь со свежей аналитикой происходящего. Надежда оправдалась, познания и скорби приумножились.

В целом мастера и ситуация в школе и в московской профсреде повлияли на мое отношение к творчеству как к карьере. До школы мои амбиции и снобизм были огромны и болезненны. Столкнувшись с тотальным профицитом ивентов в этой и смежных сферах, я утратила ощущение ценности происходящего и способность концентрироваться. Возможно, это пройдет. Но на данный момент, мне совершенно не интересен и неприятен ажиотаж производства поверхностного контента. На семинаре у Алексея Шульгина под впечатлением я сочинила термин "артпланктон".

Наступного року разом з Уляною Биченковою свій дипломний проект у Школы Родченка захищатиме ще одна українська молода художниця з Харкова – Аліна Клейтман (майстерня Кирила Преображенського). Про свої враження від навчання у Аліна Клейтман вже розповідала Євгенії Моляр для Korydor.