Демонстрація. Дежавю.
© abc.net.au
- Ольга Герман
- 21 травня 2014
-
-
- 1649
Сьогодні перед очима не просто те, що відбувалося взимку, а й те, що цієї весни продовжує нас хвилювати. Це ніби психологічна петля, одна на всіх. Коли глядачі в залі Будинку кіно плачуть на показі документальної стрічки "ЄвроМайдан. Чорновий монтаж", а потім стоячи співають гімн - це зайве тому підтвердження. Українці не одинокі в своїх почуттях і скорботі. І йдеться не лише про різноманітні відео на підтримку Майдану, надіслані з усього світу.
Не так давно, на показі фільмів українських режисерів про Майдан в рамках цьогорічного Каннського кінофестивалю, люди теж плакали. І там вже йшлося не про національність чи географію, а радше про базові цінності, повагу і душевний біль.
У рамках фестивалю Docu Days UA, що проходив у березні 2014 року, ціла програма Docu/Супротив була присвячена фільмам про боротьбу людей за власні права та волю (до речі, до 23 травня в «Майстер Класі» ще можна побачити ці фільми).
Фільм “ДЕМОНСтрація” (“DEMONStration”, Росія, 2013) Віктора Косcаковського, українська прем’єра якого відбулась в рамках Docu/Супротив, справляє виняткове враження. Не лише тому, що це дзеркало акцій протесту 2012-го року в Іспанії, не лише тому, що це Коссаковський. А й тому, що Іспанія ніколи не звучала настільки в унісон з Україною, бо це щось дуже “дежавю-подібне” до Майдану.
Стрічку, створену російським документалістом разом із групою студентів, у листопаді 2013 (чи ж не символічно?) було презентовано на Амстердамському та багатьох інших документальних фестивалях, зокрема, на російському Артдокфесті в грудні 2013 року.
У цьому документальному балеті, насиченому глибокими емоціями, впізнається Іспанія. Викарбувані у фільмі протести з максимальною силою заявили про недоцільність економічної реформи та політики скорочення дефіциту бюджету. В короткому синопсисі читаємо: "В центрі Барселони протестувальники вийшли з-під контролю. Для стримування натовпу на вулицю вивели поліцію із травматичною зброєю. Дивовижно, але того дня єдиними відчиненими дверима виявилися двері Оперного театру, де саме давали балет “Дон Кіхот” на музику Леона Мінкуса. Того ж вечора, аби зафіксувати перебіг подій, на вулицю вийшли 32 студенти магістерського курсу творчої документалістики університету імені Помпеу Фабра з камерами. З ними був режисер-документаліст Віктор Коссаковський. Кінцевим результатом став “фільм-балет”, що складається переважно з вуличних кадрів, знятих із різних ракурсів у супроводі музики Мінкуса”.
Російський документаліст Віктор Коссаковський із групою своїх студентів створив документальний портрет протестів в Іспанії. Дуже своєрідно, у своєму винятковому стилі режисер візуалізував балет “Дон Кіхот” на музику австрійського композитора Людвіга (Леона) Мінкуса. Це був один із найуспішніших балетів, створених композитором. На відміну від роману Мігеля Сервантеса, у балеті Дон Кіхот не є головним персонажем, але він із особливим завзяттям бореться за мрії закоханих та справедливість. Фінальна сцена балету відбувається на площі Каталонії в Барселоні. У пошуках своєї справедливості на цю ж площу, але вже в 2012 році, прийдуть люди.
Економічна криза, що захопила Іспанію у 2008-2012 роках стала своєрідним танцем із долею – народу з політиками, одних емоцій з іншими – все це сплелось у прекрасний документальний балет, де кожен виконує свою партію.
Увертюра вирізняється особливою поетичністю. Голуби кружляють над площею Каталонії та зринають у повітря, пророкуючи, що от-от станеться щось важливе. І ось люди з плакатами заповнюють площу та екран, а натомість зал заповнює… знайома мовчазна тривога. Можливо, всі переживають одне на всіх дежавю.
Ось вулицями рушають обурені люди. Мікс різних планів та точок зйомки лише додає ритму та масштабності.
Якщо Ви бували в Барселоні, то могли стояти в черзі, щоб відвідати Касу Мілу (Педреру) – одне з численних творінь іспанського архітектора-модерніста Антоніо Гауді. Але зовсім інша річ, коли перед очима юрби обурених людей, що прийшли заявити про свої права, так голосно сказати, всім разом, аби їх точно почули. Так само зараз, переглядаючи відео, де на Майдані Незалежності немає барикад, складається дивне, незвичне враження.
Добірка різних планів доповнюється і цікавими деталями, чимось знаковим. Тут не лише плакати – хтось у руках тримає репродукцію “Герніки” (1937) Пабло Пікассо. Тоді, за часів режиму Франко картина теж стала протестом іспанського митця проти бомбардування північно-іспанського міста Герніки. До того ж, слово дуже співзвучне зі іспанським “guerra” - “війна”, хоча саме місто після бомбардування стало символом боротьби за мир.
На показі в рамках фестивалю у фільмі були тільки титри, без дублювання. Але навіть вслухавшись у мову героїв, можна було відчути те саме, що й вони. Навіть прочитавши стиснуті в руках плакати, можна було опинитися серед мітингарів: “Ні, реформі! Ні скороченням! Ні соціальному договору!”
Всі будівлі, особливо офіси і банки, зачинені. Люди стукають у двері, обписують стіни балонами. Хтось кидає жерстяні банки в поліцію та отримує зауваження від регулювальника. Вхід перед однією з будівель підпалили. Серед такого коктейлю емоцій Коссаковський демонструє іронію, показуючи зграю журналістів, що зачаровано фільмують спроби охорони загасити вогонь. Вгору здіймається гелікоптер і ніби птах кружляє в небі. Музика Мінкуса лише сприяє візуальній іронії.
Окремий іронічний епізод – дівчина з триногом, ймовірно, ще одна документалістка. Який тільки план вона не бере, як тільки не присідає над камерою! “ДЕМОНСтрація” також охоплює багато ракурсів. Такі епізоди потрібні, щоби потримати паузу перед тим, як… на екрані з’являються вулиці у вогні. У вікнах будівель видно відображення мітингувальників, що проносяться повз. Тут, зовсім поряд, гуляють родини з дітьми у візочках.
Один із активістів та героїв фільму Пере резюмує бачення та ідеали всіх інших мітингувальників: «Прийде момент, коли народ змінить свою свідомість, свій розум, свій дух і зробить те, що має - повстане. Боротьба довга, боротьба - для всіх людей, всього народу. Це стосується кожного».
Дійсно, серед тих, хто прийшов заявити про свої права, знайдеться місце кожному. Ніхто не лишається байдужим, епізодично серед протестувальників бачимо неповносправну людину на візку.
Йдучи повз ряди поліціянтів, Пере скандує: “Вбийте мене! Ви - божевільні!” Проживши довге життя та усвідомлюючи, що відбувається в країні, він не може сидіти вдома. На питання про самопочуття у сміливця коротка відповідь : “Зі мною все гаразд, а от із моїми правами – ні”. Крім того, Пере прагне допомогти іншим практичною порадою, наприклад, що горло варто полоскати водою з лимоном, аби не втратити голос.
Натхнення сповнені кадри, коли Пере, йдучи з іншими активістами, сідає посеред дороги. Решта протестувальників намагаються його підняти, а потім приєднуються до нього. Сила у єдності. Щось нагадує?
Крім музичної творчості Мінкуса, що супроводжує фільм, здається, що весь час присутня інша музика, вона наповнює фільм додатковим змістом. Ніби з серцем, що виривається з грудей, люди йдуть вулицями, б’ючи в барабани - тримати ритм, не зупинятись.
Крім спільних втрат, кожен має і особисті, сплачує дорогу ціну за ідею. Одна з активісток під час протестів втратила око. І от на екрані глядачі бачать, як виготовляються протези. Розмови і вибухи. Протест. Демонстрація. Сирени затихають і тільки звук спалахів фотоапаратів резонує з темним екраном.
Я досі не можу забути слова активіста Пере: “Мене штовхнули. Я впав. Я піднявся”. Ймовірно, так роблять ті, хто вірить у ідею і бореться за неї. Таке може статись тоді, коли у нас є одне на всіх палаюче серце. Замість слогана.
