Музей і його мистецтво


Чи може музей відігравати роль соціального центру? І чи повинен? Які соціальні збурення музей залагоджує, а які викликає? А якщо залагоджує, то чи доречне це залагодження? Яка тут роль сучасного мистецтва, чи має воно модернізаційний потенціал і відповідну «модернізаційну» цінність для музею? Такі питання ми передбачали, ініціюючи круглий стіл у Національному художньому музеї України в рамках виставки «Велика несподіванка» (група Р.Е.П.), створеної на межі мистецтва і соціального дослідження щодо епідемії туберкульозу в Україні. І треба сказати, частина питань, навколо яких точилася дискусія 13 травня під назвою «Музей як соціальний центр», не були запланованими, а виникли з логіки обговорення.
Короткі виступи художника Микити Кадана, художнього критика Анни Лазар, куратора і старшого наукового співробітника НХМУ Оксани Баршинової, а також заступника директора того ж музею Миколи Скиби представили кілька поглядів, інколи антагоністичних. Микола Скиба репрезентував погляд на мистецтво і мистецький центр як частину культурних індустрій, покликану забезпечити робочі місця і створити прибутки для своїх громад. Тим часом Микита Кадан запропонував бачення музею як своєрідного центру опору цінностям капіталістичного суспільного устрою, і, зокрема, цінностям споживання. Погляд на музей як відкриту освітньо-дискусійну інституцію, котра дозволяє і заохочує до участі не лише професіоналів чи, якщо точніше, активних мистецьких працівників [1], а й людей нібито не пов’язаних із практиками в рамках мистецтва. Інституцію, яка пропагує переконання, що мистецтво є відкритим до всіх. Як модель такого типу відкритої і спрямованої на вільне вироблення і обмін знаннями інституції, Кадан запропонував нідерландський Музей Ван Аббе [2]. Саме той музей, де не лише представляють мистецтво і його обговорюють, а й проблематизують загальноприйняті в мистецькому світі норми й інститути. Скажімо, інститут кураторства як царину професійного (як-от царини «лікар» чи «інженер»): саме тут відбулася, серед інших, виставка, курована Вимом і Кайею Нуєнен, різноробочим музею і його 11-літньою внучкою. 

Цікаво, що попри виразну розбіжність у баченні найкращої долі і найблагороднішої ролі музею, між Каданом і Скибою не розгорілася дискусія, а відбулося лише представлення окремих точок зору. Відтак, ризикну припустити, що недостатня кількість публічних дискусій і інтелектуальних позицій не дозволила вигострити і радикалізувати різні погляди на те, чим музей повинен бути нині. З одного боку, це уможливлює компроміс і синтез, випрацювання власних моделей і підходів, тобто, дає надію на цікавий розвиток. З іншого – свідчить про банальний брак носіїв таких поглядів, сформованих позицій і промоторів цих позицій. Тобто, власне інтелектуального життя в площині музейництва.

Що ж до самих представлених позицій, які цілком по-різному бачать суспільну користь, а, отже, і функції музею як соціального центру, слід зауважити, що бачення Микити Кадана видається дуже привабливим у своїй щирості та деякому суспільному оптимізмі, але цілком утопічним. Помітна дещо одномірна ідеалізація як самої інституції, так і тих, хто сприймає мистецтво і щодня працює з мистецтвом (не має значення, в якій саме ролі і в якому «ступені спорідненості»). Здається, це те, що вслід за С’юзен Зонтаґ можна б назвати вірою у незмінну сутність, статичність мистецтва: у те, що танець Мерса Каннінґема може зрозуміти кожен. Коли, на переконання Зонтаґ, для цього розуміння потрібне не менш вигострене університетське знання, ніж для інженерної справи [3]. Відтак, можливо, Микита Кадан вірить в інтелектуала, який каталізує суспільні дискусії за допомогою свого мистецтва, більше, ніж у художника у власне професійному сенсі, який своїм твором створює монумент для прийдешніх поколінь, як це розрізнення описує Жерар Леклерк у книзі «Соціологія інтелектуалів» [4]. І відповідним чином бачить роль музею – як центру для інтелектуалів, де інтелектуалом може стати кожен – від різноробочого до митця у найбільш піднесеному сенсі цього слова.

Але не менший потенціал утопічності (чи антиутопічності?) і в репрезентованій Миколою Скибою вірі в культурні індустрії та готовність суспільства та керівних інстанцій (уряду, державних адміністрацій, управлінь тощо) прийняти їхню рівноправність із традиційними галузями промисловості. Загально відомими є цифри й оптимістичні прогнози щодо того, який внесок роблять культурні індустрії в національні економіки, – подекуди більші, ніж внески традиційних «важких» галузей промисловості. Але чи не є це проблемою для самих музеїв? Чи не перетворює це їх, зрештою, на машини заробітку, далекі від усіх інших, не фінансових, потреб своїх громад? Чи немає тут потенціалу перетворення музею лише на частину туристичної індустрії, відчужену від потреб оточуючої її громади?

Історію подібного антагонізму представила Анна Лазар, розповідаючи про події і плани заснування та розвитку Музею сучасного мистецтва у Варшаві. Одним із важливих моментів, що позначили аспект співвіднесення музею і громади, в центрі якої і для якої цей музей виникає, став конфлікт між музеєм і дрібними підприємцями, які роками торгували у павільйонах, що в них після реконструкції мали розташувати музей. Вочевидь, з точки зору дрібного підприємця, – це грубе втручання в зону його життєвих інтересів (вигодовування сім’ї, освіти для дітей тощо) заради абстрактних інтелектуально-духовних потреб. Але ці потреби є, водночас, життєвими інтересами і для самого інтелектуально-мистецького середовища та його конкретних членів, і для суспільства загалом, якому потрібні інстанції пам’яті та фіксування й вироблення нових ідей. Тобто, тут доводиться вирішувати питання: що і хто є тією громадою, (соціальним?) центром якої має стати музей, і чи існує якась ієрархія громад? А відтак, хто і що цю ієрархію легітимізує і підтримує?

Також про ієрархію, але вже ієрархію інтересів, ішлося й у виступі Оксани Баршинової. Очевидно, що нині, після курованої Баршиновою виставки «Нова українська хвиля», котра вперше в музейному контексті представила, а, отже, легітимізувала художній вибух кінця 1980-х – початку 1990-х років, від Національного художнього музею очікують активного зацікавлення явищами та іменами сучасного українського мистецтва. Водночас, справу ми маємо з музеєм, що має представляти і осмислювати історію українського мистецтва загалом. Тобто, в інтересах усіх своїх аудиторій музей мусить зберігати певний баланс у тому, що він представляє і що фіксує. Питання в тому, що саме вважати таким балансом? Яке тут місце сучасного мистецтва і чи справді сучасне мистецтво має потенціал модернізації інституції? Адже, як зазначила Оксана Баршинова, є й інші приклади модернізації музею – як-от Музей ім. Богдана і Варвари Ханенків, де фокусом модернізації є самі підходи до збереження і представлення музейної колекції, а не інкорпорування новіших, у певному сенсі, модерніших мистецьких зразків.

Звичайно, дискусія «Музей як соціальний центр», не дала відповіді на всі заздалегідь заплановані питання, але продемонструвала дещо інше. Передусім, сирість, невипрацюваність цих питань в українському професійно-музейному та інтелектуальному середовищі, і при цьому, готовність з боку учасників художнього процесу (в усіх його ділянках – від, власне, мистецької практики до музейництва) їх осмислювати й про них дискутувати. 

А поза тим, дискусія засвідчила відкритість і готовність до обговорень власної ролі і функції для громади з боку Національного художнього музею. Це залишає надію на те, що музей продовжить програмну роботу в царині сучасного, нині створюваного мистецтва і розширить дискусійні, тобто, власне, інтелектуальні можливості українського мистецького середовища, буде одним із принципово важливих майданчиків. Відтак, не лише сучасне мистецтво сприятиме модернізації музею, а й музей відіграє роль в кращому осмисленні власних підвалин, потреб і перспектив з боку сучасного мистецтва.


Дискусія «Музей як соціальний центр» (13 травня 2010 року) була організована Фондом Ріната Ахметова "Розвиток України", групою Р.Е.П і Національним художнім музеєм України, модератор - Олеся Островська-Люта Мета – обговорити різні концепції  і стратегії музеїв як в Україні, так і закордоном. Поміркувати  про те, як музей може відповідати  на потреби й запити громади, в  межах якої музей і функціонує. А також, про те, чи потребує сама громада такого центру.

Примітки:
[1] Див., напр., Петруняк Р. Мистецькі працівники: минуле, сучасне та майбутнє//KORYDOR.
[2] Див., напр., Олейников Н. Самый красный музей//Художественный журнал. – 2009. – № 73-74.
[3] Зонтаґ С. Одна культура і нова чуттєвість//Зонтаґ С. Проти інтерпретації. – Л., 2006.
[4] Леклерк Ж. Соціологія інтелектуалів. – Л., 2009.


Оксана Баршинова і Микита Кадан на дискусії "Музей як соціальний центр"Анна Лазар на дискусії "Музей як соціальний центр"Микола Скиба на дискусії "Музей як соціальний центр"Олеся Островська-Люта на дискусії "Музей як соціальний центр"Проект "Велика несподіванка" (група Р.Е.П., кураторка - Олеся Островська-Люта), Національний художній музей УкраїниПроект "Велика несподіванка" (група Р.Е.П., кураторка - Олеся Островська-Люта), Національний художній музей України

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676