"Турбореалізм": куди прориваємося?
© Майя Саєнко
- Лариса Бабій
- 9 жовтня 2013
-
-
- 1823
Концепція резиденції вибудувана довкола маловідомого руху в пострадянській літературі 1990-х років. За словами однієї з кураторок - Агнєшки Піндери, турбореалізм "був не тільки опозиційним до популярної наукової фантастики, а й узагалі не сприймав традиційну для наукової фантастики роль провісника. Натомість турбореалізм вирізняли описи ймовірних катастроф і значний песимізм". Митцям запропонували працювати над власними наративами майбутнього і вони відштовхувались від літературних творів різних періодів, як, наприклад, "Поза Землею" Костянтина Ціолковського та романів Платонова й братів Стругацьких.
Мене найбільше захопив наратив кураторок Вікторії Іванової та Агнєшки Піндери, які водили гостей-відвідувачів з одного приміщення до іншого й розповідали про вихідні точки робіт, про їхні концепції, про інші проекти та інтереси художників. Тривала розповідь, що пов'язує видиме з тим, що відбулося на резиденції, з тим, що читалося, і тими, хто це зробив, наповнена енергією і виводить мою увагу в різні уявні напрямки (в тому числі, на мої плани відносно того, що я буду читати по поверненні додому), а роботи залишаються лише мітками якихось ідей чи процесів, минулих чи потенційних.
Самі роботи, які розташовані в 4 будівлях на території колишнього заводу “Ізоляція”, зі мною майже не спілкувалися. Серія великоформатних фотографій Олексія Салманова (Україна) заснована на дослідженні людської фігури серед індустріальних руїн, і її розкішність нагадує фотосесію для гламурного журналу. Модель – інша резидентка, Луїза Нобрега (Бразилія) в урбаністичній агрономії (посилаючись на приклади Детройта та Гавани, де жителі вирощують продукти у межах самого міста й використовують доволі малі шматки вільної землі, на противагу від звичної для розвинутих країн системи індустріалізованого сільського господарства). Він представив оригінальну програму, яка дозволяє користувачу самому створити реалістичний план для вирощування усіх потрібних для життя харчових продуктів. Відвідувачі за допомогою цієї програми та карти Донецька випрацьовували схеми для сільського мікро-господарства в своєму рідному місті.
Проведення воркшопів та artist's talks може показати інші способи думати та розглядати проблеми. Але така презентація сама по собі залишається цікавим способом проведення часу – інтелектуальною та культурною розвагою. Виховання нової публіки, місцевих відвідувачів через звернення до їхнього прагнення нової інформації, фактів та досвіду просто наповнює порожнечу культурним ритуалом ХХІ ст. – інфотейнментом.
Те, що сама виставка пропонує глядачеві продовжити працювати, тим більше, не тут і зараз, разом з роботою, а відтерміновано в часі, уже в іншому місці, за умови власного бажання – є кардинально протилежним до практики споживання, що також пропонується “Ізоляцією” як спосіб сприйняття мистецтва.
Проект резиденції, особливо в його тривалості та умовах фінансування мистецької роботи, майже непомітно просуває інше ставлення до мистецтва, ніж арт-ринок. Інституційна політика оплачувати гонорар та виробництво проекту за умови, що після виставки робота не належатиме ані “Ізоляції”, ні художнику, а має бути розібраною, так чи інакше робить наголос на процесі мистецького мислення та зустрічі з глядачем. Але коли інституція працює над підвищенням популярності, кількості фанатів, над статистикою згадування у ЗМІ, вся та радикальність, що захована у понятті мистецтва як ефемерного процесу, може легко бути захопленою та асимілюватися індустрією розваг.
Як частину свого проекту "Nineteen Ninety Now (1990СЕЙЧАС!)" у ніч відкриття Даніель Малон (Нова Зеландія/Польща) влаштував рейв-вечірку за участю донецьких діджеїв, віджеїв та музикантів у будівлі депо на території Ізоляції. Шматки локальної історії були інтегровані в подію у вигляді звуків, записаних на території колишнього заводу та через відтворення скульптури від першої донецької дискотеки 1990-их (у ДМ "Юність"), яка звисала зі стелі під час вечірки, а потім залишилася експонуватися як артефакт-інсталяція. Малон пропонує уявити інший потенціал в історії Донецька, який можна сьогодні активізувати, задаючи питання “що, якби в 1990-і Донецьк став головною сценою постіндустріальної електронної музики так само, як міста на зразок Детройта?”.
Мені здається, що в “Ізоляції” невідрефлексоване прийняття форм та конвенцій міжнародної арт-системи та намагання їх досконало виконувати, не опираючись їхній оманливій привабливості, створює політику самоізоляції. Замість співпраці з місцевим контекстом (а не тільки з його формальними чи матеріальними якостями) “Ізоляція” пропонує стрибок в інший світ. На виставці "Турбореалізм (Прорив)" це відбувається майже буквально. Апелювання до фантастики раннього радянського союзу – це пропозиція художникам (та й відвідувачам) також піти таким шляхом, до бібліотеки, в свою фантазію, займатися свого роду ескапізмом.
Можливо, Донецьк у 2010-х стане головною сценою постіндустріальної тусовки креативного класу.
Можливо, що “Ізоляція” - троянський кінь, і за поверхнею професійного, популярного центру для культурного дозвілля буде розвиватися ставлення до мистецтва як до процесу, як до (по)дії в часі, як до чогось, чия вартість не вписується у сталі ринкові схеми.
Але це ж тільки стрибки в уявне майбутнє.
