Сила місця
- Віра Балдинюк
- 27 червня 2013
-
-
- 3117
Місце
"Ізоляція" – символічна й промовиста назва інституції, яка далеко за межами індустріального міста виконує місію інтеграції знання, технологій та мистецтва в суспільство. Цей культурний центр починається на занедбаній території, де обривається офіційна мова "багатих" фасадів і склопакетів центрального Донецька.
Територія колишнього заводу сприяє тому, щоб відвідувачі відчули себе сталкерами, що блукають таємничими просторами аномальної зони. На цих теренах промовляє кожна деталь – від назви вулиці Світлого Шляху до структури приміщень з медпунктом та ізолятором. Цікаво спостерігати, як реанімовані мистецтвом будівлі такого типу зберігають свій дух, диктуючи новим господарям тлумачення простору (як, наприклад, в центрі сучасного мистецтва "Винзавод" з його залами білого, червоного і залом бродіння, чи в колишній броварні, а нині – культурному центрі "Старий бровар" у Познані).
"Ізоляції" в певному смислі пощастило, адже її відвідувачі – надзвичайно мотивовані люди, які вчаться сприймати мистецтво не як розвагу, а як виклик: дістатися на територію заводу можна лише подолавши непростий маршрут, під час якого "бізнес-плази" і супермаркети "Ненажера" змінюються індустріальним пейзажем із тополями й бетонними рештками радянської промисловості.
Донецьк – екологічно проблемне, виснажене місто. Виживання в ньому, ймовірно, значною мірою залежатиме від технологій – переробки, фільтрації, очищення. З погляду футуристичних візій творча лабораторія "Ізоляції" якнайкраще відповідає духові часу й потребам цього міста. В ній відбуваються екологічні проекти, діє майстерня, працює лазерний різак, який дозволяє «кроїти» об’ємні фігури практично з будь-якого матеріалу. В одному з приміщень інноваційного центру діє Fab Lab (fabrication or fabulous laboratory) – це соціальна лабораторія-реплікатор, заснована на відкритій системі програмного забезпечення. Вона поєднує в собі різноманітні функції – від швидкого створення дизайнерських чи ужиткових речей, моделей, макетів до мистецьких об’єктів. Основний елемент фаблабу – 3D принтер, який дозволяє виготовляти зменшені моделі будь-чого, від меблів до будинків.
Свого часу фаблаб починався з тематичної лекції "Як зробити майже все?", яку для слухачів Массачусетського технологічного інституту прочитав професор Ніл Гершенфельд. Головна ідея фаблабу полягала в персональному виробництві, реалізації найбезумніших ідей. Прикметно, що в стінах "Ізоляції" це ж саме питання - "як зробити майже все?" - прозвучало на відкритті проекту "Місце зустрічі". А спровокувала розмову творча група "Ubik", яка представила глядачам свою роботу "N-простір".
Зустріч
Убік - це ідеальна речовина, яка відновлює пошкоджену матерію. Цей концепт вигадав американський письменник-фантаст Філіп Дік; в однойменному романі Убік виконує роль чарівного регенератора, який повертає до життя не лише живих істот, а й зламані холодильники та пральні машини. З цієї речовини можна зробити все, що завгодно (від англ. Ubiquity, "всюдисущість").
Перебуваючи на території "Ізоляції", починаєш розуміти, що мистецтво – це і є та ідеальна речовина, яка відновлює, заповнює собою пустоти й оживлює пошкоджений простір. Робота групи "Ubik", представлена на виставці - це втілення одного з кураторських засновків проекту: відновлення обірваних зв’язків, експериментальне викривлення простору, показ того, яким може бути уявлений світ. Для цього художники використовують доволі прості матеріали – гіпсокартонні стіни та чорну клейку стрічку. Впродовж кількох тижнів учасники групи будували складний простір, де лінії переломлюються і створюють ілюзію неправильних перспектив. Продовжуючи художню традицію оп-арту, учасники "Ubik'a" ускладнили приміщення заводу, водночас зробили його привабливим для відвідувачів: віртуальні коридори стали популярним місцем для ефектних фотознімків. Кураторка проекту Олена Червоник упевнена, що в художньому об’єкті мусить зберігатися візуальна привабливість, що ніяк не суперечить його змістовій наповненості. Зізнаємося собі, це відповідає сучасним реаліям картинкоцентричного світу: якщо ти не сфотографував експонати музею – вважай, що ти там і не був.
У виставці "Місце зустрічі" переплелося багато факторів – спосіб оповіді художників, концепції їхньої творчості, особливості заводського простору та його власна історія, кураторське бажання відійти від лінійної сюжетності традиційних виставок. Деколи точки перетину стають проблемними.
Так, наприклад, робота Юрія Кручака та Максима Луночкіна "Кухонний оркестр" своїм "темпераментом" заглушила делікатний і чуттєвий проект "Невидимий шлях" (Юлія Костерєва, Юрій Кручак). Кухонний оркестр – це двадцять чотири каструлі, поєднані з величезним гонгом сенсорними зв’язками. Стукаєш по каструлі паличками – клавіша вдаряється об гонг. Він, до речі, виготовлений із дна старої заводської цистерни, а каструлі й нічні горщики дісталися у спадок від дитячого садка, що колись функціонував на території заводу. Кураторка Олена Червоник розповіла, що для проекту було дуже важливо використати певні символи попереднього життя заводу, дати їм друге дихання.
У графічно сегментованому просторі "Невидимого шляху" змішуються шуми міста, записані на аудіоносієві. Відвідувач виставки мусить зосередитися й, переступаючи з квадрата на квадрат, обережно пройти шлях сліпої людини. Але надто бадьорий каструльно-горшковий дріб "Кухонного оркестру" з сусідньої кімнати хіба що реалістично підкреслив усю складність перебування в суспільстві слабо зрячої людини.
Дещо дивним видалося сусідство робіт Анни Надуди із циклу "Елементи" та соціального проекту "Розрахунок" американської художниці Дженіфер Далтон. Кольорові кристалічні кокони Надуди символізують залучення, засмоктування навколишнього середовища художнім об’єктом: під час виготовлення в структуру роботи потрапляли комахи, які ставали частиною картини. На сусідній стіні розміщені анкети, в яких американські жінки й чоловіки відповіли на питання Дженіфер Далтон "В якій сфері життя ви більше отримуєте, а в якій – більше віддаєте?" Навіть добре знаючи кураторський текст, було важко уявити, як обидві художниці перетинаються в межах проекту.
Але відповідь виявилася доволі простою. В кураторському тексті Олена Червоник підкреслює, що відмовляється від ілюстративного методу створення виставки, натомість пропонує розглядати її як "в’язання різнокольоровими нитками". Але проблема в тому, що ілюстративність – це спосіб оповіді, в’язання – це також метафора лінійної нарації, причому зі спільною ниткою сюжетності. Очевидно, кураторці йшлося радше про ткання, коли можна висмикувати окремі нитки оповіді, не втрачаючи при цьому загального полотна. В такому полотні історії перетинаються в багатьох місцях, але без лінійних причинно-наслідкових зв’язків.
Метод
Варто зазначити, що для кураторки проекту найважливішим критерієм добору учасників була невипадковість їхнього творчого шляху, послідовне втілення світоглядних позицій. З цього погляду найбільш послідовним видається Іван Світличний з проектом "Триптих 2" із серії "Різня про мінімал". Його проект – це складний експеримент зі звуком, із можливостями людського сприйняття. Відвідувач має зайти в кімнату, де висять навушники, й послухати ритмічне цокання метронома. І лише потім він заходить у сусідню кімнату, де розміщено три різні за формою фігури зі скла, дерева й металу. В кожній з фігур через мікрофон відбивається акустична форма попередньої, і з третьої фігури звук повертається до слухача відлунням у навушниках. За словами Світличного, людина може навчитися розпізнавати форму й матеріал об’єкта за його звучанням. Навіть якщо це дещо схоже на досліди з телепатією, то сама ідея створення скульптури в свідомості людини, а не в пластичній формі, варта захоплення.
Анна Надуда часто використовує у своїх роботах принцип нарощування – її скульптури нагадують кісткову тканину, кальцій, що відкладається на каркасі. Не так важливо, з яких матеріалів художниця нарощує свої білі "коралові" рифи – з відходів офісного паперу чи чогось іншого. Підкреслення екологічної теми тут навіть зайве, ба навіть в чомусь спекулятивне. Об’єкти створені за природними зразками – осине гніздо, кістка, кокон, кристалічна структура тощо. Так працював Антоніо Гауді, досліджуючи структуру природних форм і повторюючи їх в архітектурних об’єктах. Якщо уявити, ніби його роботи виготовлені з перероблених пакетиків, це не зробило б його проекти кращими, бо в них була зовсім інша цінність.
Найбільш вдалим втіленням теми органіки в Надуди в межах проекту "Місце зустрічі" є "Коріння неба" - велетенська фігура, сконструйована з лози й гілок, назбираних на території "Ізоляції". Ця істота, що зависла в повітрі над головами глядачів, може нагадувати кита, морського лева, а може й зграю дрібних рибин, що тримаються купи, гойдаючись у темних водах океану. Це така собі метафора спільноти, в якій працює невидимий зв'язок зграї, що разом і синхронно реагує на зміни і рибини тримаються єдиним косяком. Вигадливий звуковий супровід, світлове мерехтіння в темноті й запах лози роблять його живим.
А от справжнім невловимим Джо проекту "Місце зустрічі" стала "Мушля" Жанни Кадирової. На момент відкриття виставки роботу, на жаль, не встигли змонтувати, бо Жанна в цей час готувала свою виставку у Венеції. Минув час, а з мушлі з білої вагонки так ніхто й не висунув ріжки.
Втім, навіть без зіркового імені Кадирової виставка має своє обличчя. В ній достатньо інтелекту, інтерактивності, експерименту, навіть хуліганства. Так на території заводу Аліна Якубенко здійснила свій невеличкий проект - розвішала оголошення про нібито загублене сміття з проханням передзвонити і забрати його: "Увага! Було знайдено пластиковий стаканчик у сильно травмованому стані. Власника просимо терміново зателефонувати за цим номером". Але найцінніше в цій виставці те, що "Ізоляція" стала місцем зустрічі мешканців міста та художників з історією заводу, захованою у зворушливих дрібничках на кшталт дитячих горщиків.
Постскриптум
Коли вже настає час залишати територію "Ізоляції", погляд падає на зварені з мила людські тіла (лише вслухатися, як звучить!) – мильні клони Марії Куликівської з проекту Homo bulla 2012 року, які досі височіють на кам’яних насипах. Ці стійкі мильні фігурки, як мужні олов’яні солдатики, опираються часу й опадам. Їм вдалося простояти цілий рік і не зникнути. Вони доводять, що найбільш неймовірні мистецькі ідеї, яким судилося прожити коротке життя, варті докладених зусиль – попри контраст із пусткою териконових пейзажів, географічних та суспільних. Саме це позитивне відчуття хочеться винести з собою, поки його можна вхопити, поки фігурки не розтанули.
