Щілина

soberi  «Я тут подумала, что "женственность", та, которая у женщин, - очень часто патриархальный конструкт. Который они на себя натягивают, убеждая, что отлично в нем себя чувствуют. Отсюда и эта неестественность. А для трансов (травести) это игра по большей части. Что ты думаешь?» (Із розмови у Фейсбуці з користувачкою Пространство Время).

Мій третій подарунок під квір-ялинку (або ж під якесь весняне обрядове дерево) – про приховану емансипацію всередині патріархату, у суспільстві, де фемінізм настільки маргіналізований та демонізований, що не може бути джерелом посилення для більшості жінок. Про ту емансипацію, яку ми, як прокачані феміністки з трьохзірковими погонами, часто просто недобачаємо. Але яку уважний погляд прочитає у жіночому мистецтві – між рядків.

Я почну з Маші Шубіної. Думаю про цю художницю роками, і варто було б їй присвятити окрему статтю, однак зараз скажу лише про одну її роботу. Створена на замовлення московської галереї "Ріджина", з недолугого приводу (участь української футбольної збірної у світовому чемпіонаті), картина називається "Дівоча гра".

shubinaМаша Шубіна. Дівоча гра, 2006

Мене захоплює парадоксальність цього зображення, його прихована неоднозначність. На поверхні все очевидно – махровий сексизм, жінка демонструє себе. Мужикам – спорт, бабам – народжувати. Але якщо глянути глибше, за поверхню? У патріархаті материнство позиціонується як почесна місія жінки, чи не єдине, що здатне виправдати її існування, дати екзистенціальну насолоду. Догляд за дітьми описується як настільки «природний» і «приємний», що за нього варто хіба дякувати у сентиментальних привітаннях на 8 березня, але аж ніяк не сприймати як важку, марудну і малопомітну працю, яку слід ділити порівну між чоловіками, жінками, і зацікавленими соціальними агентами (роботодавці, суспільство, держава).

Шубіна робить материнство неприродним. Цей холодний офісний фон, ця сексуалізованість, така невластива берегиням. Героїня відмовляється насолоджуватись, тобто виконувати важливу працю задарма. І, якщо вже матка – це найцінніша частина жіночого тіла, а дітонародження – найкраще, чим може зайнятися жінка, то вона вимагає за це добре платити. Героїня картини – femme fatale, а не послужлива матуся, вона шантажує своїм тілом, позиціонує себе як гравчиню, а не як приз. Хоча виглядає саме як приз, обманює патріархатно-фемінною поверхнею, захищаючись від агресії, на яку б наразилась, висловлюючись прямо.

Такі гравчині – авторки та користувачки сайту Матріархат. Це сайт про те, "як познайомитись, звабити, маніпулювати будь-яким чоловіком, стати самодостатньою і завжди добиватись свого". Така собі "школа стерв", популярна психологія і поради бувалих, і все, звісно ж, крутиться навколо чоловіків – як будувати з ними стосунки, виманювати подарунки, змушувати поводитись із собою, як з королевою. Ніякого сестринства (інші жінки – підступні суперниці), жодного рівноправного партнерства (чоловік має забезпечувати), і, звісно ж, нуль політичних вимог. Емансипація – у малопомітних деталях. Тут більше немає "жіночої мудрості" - поступитися, похвалити, обслужити; чоловіки – це не "надійні стіни", для яких природно дбати про жінку, якщо вона «правильно» себе поводить, а корисливі, жорстокі й егоїстичні тварини. Жінки – не показово безпорадні принцеси, а вимушено холоднокровні маніпуляторки. На питання "де була?" відповідають «розмовляла з Богом», а після сексу одягаються і йдуть, пославшись на "справи" – щоб самим не бути покинутими і спожитими.

Наприклад, історії реальних пострадянських жінок, яким у якості норми пропонують прибрати квартиру коханця після сексу, возять на захламлені дачі на перепихон, до яких запізнюються на 3-4 години на побачення і вимагають покірно чекати, якими нехтують, попихають, використовують і змушують відчувати себе винною за всі прикрощі, завдані їм, яких вважають неповноцінними невдахами «без мужика». Це розповіді про те, як жінки казали «стоп», пропрацьовували нав’язане почуття провини, вчилися самодостатності через мантру "він мій каприз, а не мій король", не триматися за виснажливі зв’язки, не виправдовуватись на звинувачення, розпізнавати і дзеркалити чоловічий шовінізм, не обслуговувати їх у побуті. Так, для них бажане фінансове забезпечення, але вони не кинуть роботу заради сім’ї, хіба змінять її на більш бажану і цікаву, користуючись ресурсами чоловіка.

Ні, вони не вийдуть на демонстрацію з вимогами перерозподіляти домашню працю, але елегантно нагадають милому, що вони у нього в гостях. Цей сайт – своєрідна група росту самосвідомості для працівниць провінційних офісів, які винаходять партизанські тактики опору і відбудовування для гетеросексуальних жінок, що не мають шансів прослухати кілька гендерних курсів у європейських університетах, і навкруги яких просто немає не-шовіністичних чоловіків. Їхні досягнення можна оцінити, лише усвідомлюючи, наскільки сексистською є їхня реальність. Не знаю, чи заходили на матріархат.ру героїні проекту "Конструктор “Склади жінку”" (фото Ельміри Сидяк, тексти Олени Воробйової, фотоклуб "Ч/Б.5×5", Львів, грудень 2012). Судячи з текстів, варто було би.

Конструкция №10. Ей 29 и тепер она замужем: редко встречается с подружками, бережет дом от незваных гостей, воодушевленно, как когда-то себе туфли, выбирает для мужа очередной рецепт на ужин. Ей 29 и она, наконец, жена и все другое больше не имеет значения.

Конструкция №8. Ей 31 и ее жизнь удалась. У нее есть все для полного счастья: квартира, новый холодильник, муж, шкаф-купе, телевизор на кухне, две дочки и пластиковые окна. А еще заветная мечта – водить машину и чтобы все восхищались.

Конструкция № 9. Ей 28 и она больше всего на свете мечтает его бросить: за то, что невозможно жадный, за то, что невыносимо скучный, за то, что недопустимо черствый… хотя, все это можно еще вынести, если бы так часто не говорил, что толстая…

Є ще історії про позірно ідеальні заміжжя, які зсередини підгризає нестерпна туга, страх старості у 35, запізніле щастя в одиночному материнстві, чи тотальну недовіру до чоловіків після кількох невдалих романів. У експлікації авторки цитують фільм "Все про Єву": "…неважливо, чого ми досягли раніше, все дурниці, якщо, повернувши голову, коли ти лежиш у ліжку, ти не побачиш Його. Без цього ти не Жінка". Я не помітила в кураторському тексті жодної критичної дистанції до зображуваної дійсності, навпаки – він ідеально підійде будь-якому сексистському глянцю:

"Пожалуй, самое сложное для современной Женщины показать себя миру такой, какая она есть на самом деле – без модных аксессуаров и яркого макияжа. Часто она и сама не готова увидеть себя настоящую, тем более признаться в том, что ей на самом деле нет никакого дела до того, что происходит за её дверью. Ведь сколько бы она не боролась за общественное признание и равноправное место рядом с Мужчиной, её мир всё так же, как и сто лет назад, уместится на ладони: где есть ОН, СЕМЬЯ и ДОМ".

Але образи говорять інше, просто дуже тихо, варто вслухатись. Жінки позують у нижній білизні, дома, на фоні кухонь та шаф, з їжею чи одягом у якості артефактів. Ці фотографії – не про реальних жінок, хоча це начебто портрети, і їхні голоси ми чуємо у текстах. Вони – чудова ілюстрація до філософських прозрінь Люс Іригаре про жіночність як таку. Її пояснення переповнено словами, які означають той чи інший спосіб відтворення: пантоміма, маскарад, маска, мімікрія, істеричне наслідування, мімезис, репродукування, репрезентація. Жіноча ідентичність створюється через процес мімезису, наслідування панівної моделі фемінності.

Жінка репресує або адаптує бачення себе на користь позірної асиміляції до оточення, асиміляції щодо образу, створеного патріархатом, тобто, чоловіками для чоловіків. Жіноче бажання відсутнє у цьому процесі, доступні їй насолоди – це насолоди від обслуговування (бути об’єктом чиєїсь любові, тішити чийсь погляд, турбуватись про когось, бути "захищеною" фізично та фінансово – тобто належати комусь). Бути не особистістю, а дзеркальною поверхнею, звідси і конструктор "склади жінку" - з кількох наперед заданих елементів.

Сфотографовані жінки розігрують те, що від них вимагається патріархальною культурою (ОН, СЕМЬЯ и ДОМ). Вони своїм тілом, своїм життям відтворюють образ, вигаданий не ними, поверхню, за якою причаїлась не-ідентичність. У 30 наступає трагічна розв’язка – вони здобули усе, що (їм так було сказано) потрібно для жіночого щастя, усе відтворили «на відмінно» – але щастя, тієї глибинної, повнокровної радості буття та гармонії з собою, немає. Але ж має бути! Телевізор, Космополітан, цьоця, всі обіцяли. Пожалієшся – скажуть, з жиру бісишся. От і мовчать, і вдають, що воно там є. Мімікрують. Додають тривогу у борщ, як прянощі. Намарно міняють ортопедичні матраци, ходять на масаж, до лікарів, аби позбутися різної психосоматики – тиску у грудях, неможливості вдихнути на повну, напруги в щелепі, клубка в горлі, болів у спині, м’язових спазмів у шиї. А тіло не надуриш. Воно репетує, що недобре.

Жінка (наше ціле покоління жінок 30+) відсутня на цих фотографіях, як і в житті. Хоча її тіло на передньому плані, оголене, однак воно вбудоване, втиснене у домашню обстановку десь так, як шафа, його майже неможливо відрізнити від інших предметів інтер'єру. Обличчя (вочевидь, частково з міркувань приватності) не представлені, не видно очей – символу суб’єктності.

Але чому фото розірвані на клапті та зібрані знову в колаж? Вони достатньо красиві, колір, композиція – все ок, цілком обійшлося би з текстами, якби авторки справді сексистськи мислили. Ця жіночність настільки поверхнева, настільки, як говорила моя подруга на початку, натягнута на людей, що тріщить по швам. Біле тло отримує додатковий сенс. Тріщинами, як після землетрусу, воно прориває консервативну картину жіночого життя, центрованого на шлюбі, красі, хатній праці і дітях. Ця білизна натякає на існування прихованого, незнаного жіночого бажання, яке загрожує стабільності "щасливої ​​домогосподарки", розриває тканину повсякдення неврозами та безпричинними панічними атаками, жіночими слізьми і сміхом.

Білизна тла виявляє голу потенційність чогось, що перебуває за видимою поверхнею. Нестримна претензія на інше існування струменить з овальної форми, вирізаної із кожної фотографії. Ця лакуна – це потка, піхва, щілина, вагіна, завжди приховувана частина жіночого тіла, на честь якої не вирито жодних печер на площах наших міст, переповнених фалічними обелісками. Вирізаючи потку крізь тканину маскарадної жіночності, Ельміра привідкрила джерело надії. Розігруючи маскарад, міметуючи, жінка завжди залишається десь ще, у місці, не описаному і не описуваному наявним Символічним порядком, прихованому дзеркальною поверхнею, яка дає тріщини.

Повертаючись до питання, з якого я починала, про непомітну емансипацію. Так, Шубіна могла би намалювати, як грає у футбол. Могла б – але вона чесна художниця. Тому розповіла відверто, у що насправді (вимушена) грати.

Користувачки матріархат.ру могли б нескінченно доводити чоловікам, що жінка також людина і на побачення не варто спізнюватись. І залишились би самотніми.

Сидяк і Воробйова могли б написати феміністичний текст до свого проекту.

А так це все – «абсолютно точно» не фемінізм. Не валить патріархат, не вибудовує сестринство, не ставить радикальні соціальні вимоги. Але дає внутрішні сили, де-об’єктивує, напрацьовує суб’єктність, відмовляється служити у тисячі експериментально знайдених способів відхилитись від заданого зразка, тією чи іншою мірою…

У трьох подарунках під квір-ялинку я міркувала про мистецтво, яке дуже сумнівне за формою, але передчуває і проявляє те, що коїться з жіночністю, жіночими ідентичностями та долями в Україні сьогодні. Як побачити, оцінити, підтримати емансипацію, якщо вона відбувається, наприклад, від готування-їжі-як-обов’язку до готування-їжі-лише-заради-задовлення? Від тривожного багатогодинного чекання дзвінка від нього до самодостатніх веселощів з подружками, якщо він запізнився на 15 хвилин. Від наївно-натхненного відтворення панівної гендерної моделі у 20 до усвідомлення дискомфорту всередині неї в 30? Та так, як казала Барбара Крюґер -"Your body is a battleground". Не чекаймо одразу великих змін. Розпізнаваймо малі перемоги. Особисте завжди політичне.


Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676