ТАМ, де нас нема


Тамара Злобіна: Тиждень актуального мистецтва (20 – 29.08.2010), який уже втретє проводять у Львові, відбувається за ініціативи інтелектуального лобі «Інститут актуального мистецтва», до складу якого входять художники, галеристи, куратори, а також дослідники і дослідниці: Василь Бажай, Олесь Дзиндра, Маркіян Іващишин, Влодко Кауфман, Андрій Лінік, Альфред Максименко, Віта Сусак, Богдан Шумилович. Метою Інституту і Тижня є розвиток і пропагування актуального мистецтва у Львові. Організаційним двигуном працює мистецьке об’єднання «Дзиґа», гроші – свої: Львівської міської ради і нечисленних спонсорів.
Богдан Шумилович розповідає, що актив Інституту вирішив зробити «хоч щось» - адже нічого сучасного у Львові не робилось і, вочевидь, не робилось би ще багато років, враховуючи інерцію державних інституцій. Організаторам ТАМ слід вклонитись – утретє проведений фестиваль свідчить, що і «один у полі воїн». Однак три роки – достатній вік для події, щоби «щось» почало рости у «щось більше». А для цього необхідно критикувати, і, сподіваюсь, реагувати на критику.

Цьогоріч організатори нарікають, що подали мало нормальних проектів і не було з чого обирати. Тому думають про формат бієнале. Враховуючи особливості української освіти, сподіватись, що за два роки назбирається більше якісних робіт -  наївно; особливо коли працювати з художниками на рівні «ми ж вам надіслали, чого не подалися». Сирі, безглузді й просто погані проекти, яких було чимало, попри кураторський відбір, свідчать: така модель роботи не працює, особливо, коли Тиждень має певну тему. Єдиного куратора, який/яка би продумували увесь фестиваль як цілісність - немає, і це помітно. Основні події існують як речі в собі, з темою, власне, не особливо пов’язані. Зрештою, їх і організовують різні люди – Влодко Кауфман підбирає авторські проекти, Дні мистецтва перформансу курує Вальдек Татарчук, МедіаДепо займається Богдан Шумилович.

Основне питання, яке викликає Тиждень як цілісна подія: «що хотів сказати автор», окрім «зробити хоч щось» і показати, що «щось актуальне у нас все ж таки є»?


Катерина Ботанова: Питання справедливе, але цілком риторичне. Адже не можна тлумачити висловлювання, якого не має. А в нашому випадку мені видається, що «автор» нічого сказати-таки не хотів. Тобто головна проблема ТАМу – відсутність розуміння у організаторів і кураторів, що будь-яка подія – від виставки до фестивалю – це, передовсім, висловлювання, акт комунікації поміж художниками і аудиторією. І це не тема фестивалю, і не назва виставки, а ряд питань і проблем, які проект ставить перед глядачем на різних рівнях: чуттєвому, естетичному, формальному, інтелектуальному. Але, чесно кажучи, це проблема не тільки ТАМу, а й, приміром, ГОГОЛЬFESTу – єдиного співставного за масштабом з ТАМом фестивалю, вже не кажучи про більшість галерейних виставок.

Вічні розмови про нестачу грошей і брак добрих художників заступають важливіші питання: «чому» і «навіщо» робити «щось». Бо може – жахливе припущення! – інколи краще не робити нічого або ж робити геть по-іншому?

Україна одержима виставково-фестивальними проектами. Явище зрозуміле і під кутом зору (пост)радянських рефлексів, і з огляду на те, під що легше отримати гроші. Однак, навіть якщо гроші, нехай невеликі, даються на фестиваль – на Тиждень актуального мистецтва, – чи обов’язково всі вони мають піти на події показові?

Цьогорічний ТАМ складався з: 
виставок – головної виставки Сільваші/Бажай; індивідуальних, непов’язаних між собою проектів у Палаці мистецтв; індивідуальних проектів на Фабриці повидла, однаково непов’язаних; окремих сателітних виставок в галереях;
польсько-української Школи перформансу і низки преформансів у ТЮЗі і в місті;
польсько-українського симпозіуму «Сила мистецтва», присвяченого колекціонуванню сучасного мистецтва в Польщі та Україні;
програма медіа-показів «Медіа-депо»;
а також альманаху №3 «Абстрактне vs Реальне» і газети «Тиждень актуального мистецтва»
(сподіваюсь, я нічого важливого не пропустила).

Я щиро і глибоко поважаю організаторів за те, що вони, маючи обмежені ресурси, змогли випродукувати стільки подій. Але висловлю майже єретичне припущення: а може не варто було? Може прийшов уже час із героїчної кількості перейти на якість? Навіть кілька місяців резиденцій тих самих молодих художників (може меншої кількості) та роботи хоч би з одним куратором дали б незрівнянно кращий і артикульованіший результат. А може - серію воркшопів зі старшими і визнанішими художниками (а може й з критиками): Бажаєм, Турянською, Кауфманом, Сагайдаковським, Яновичем, Жуком. Бо скільки ж можна говорити про розрив між поколіннями? А в результаті може постати потрібна спонсорам і публіці виставка…

Варіантів існує чимало і не потрібно навіть винаходити велосипед – адаптувати й модифікувати одну з моделей, за якими працюють європейські бієнале, приміром, Маніфеста, яка три роки працює над освітніми програмами для художників, для критиків, для викладачів, для ширшої аудиторії, щоби потім мати лише 100 днів виставок. 

Тільки – секундочку! – для того, аби щось адаптувати, треба ж розуміти для чого. І коло замикається. Навіщо робиться ТАМ? Для кого? З якими проблемами він працює? Чому вважається, що обраний формат роботи найкраще артикулює саме ці проблеми?


Т.З.: Думаю, проблема в тому, що хто б не намагався працювати з сучасним мистецтвом в Україні, змушений чи змушена вирішувати одразу кілька питань. У розвинутішому контексті, де є консенсус стосовно явища "сучасне мистецтво" та його ролі у суспільстві, досить професійних художників, готових пропонувати якісні роботи, і не менше професійних кураторів, здатних вибудовувати наративи, тематична організація Тижня могла би спрацювати. У нас виходить, що ТАМ намагається показувати актуальне мистецтво, орієнтуючись на експерименти молоді, намагаючись сформувати уявлення публіки про нього , виховати толерантність до експериментальних практик (ще раз доземний уклін організаторам), але при цьому не піднімаючи засадничі питання про мистецтво як таке, питання, які ще не були нормально проговорені у нашому суспільстві. 

Саме цього мені найбільш бракує у Тижні та подібних подіях – гострої теоретичної дискусії стосовно ролі мистецтва сьогодні. Без романтичних сентиментів. Без декадентських ілюзій про богемного Творця, "який шукає відповіді у собі" чи націоналістичних пошуків Пророка. Без пафосу подвижництва. Я б хотіла, щоб усі розуміли, яке саме класове замовлення виконує мистецтво. Це, попри українську звичку вважати лівацьку критику культури вульгарною, справжнісіньке ключове питання, яке прояснює цілу низку дотичних нюансів: де, за чиї гроші, з чиєї ініціативи і для кого тощо, мистецтво має відбуватись. Вибір насправді простий – або, за висловом Марти Рослер, "робити ексклюзивні речі для багатих людей", або продукувати нові знання і досвіди для себе і громади (відповідно, власним і громадським коштом). 

Бо коли ми обираємо між контемпорарі й академією, ми вибираємо лише між різними типами "декорованих поверхонь" – справді, яка різниця, чи купує український олігарх "олію на полотні" чи "відео у золотій рамці"? З другого боку, я не бачу інших соціальних інститутів, здатних так добре, як мистецтво, працювати спільною совістю. І хтось має нарешті сказати молодим митцям і мисткиням, що робити те, що вчора приснилось чи "по приколу", – це, будь ласка, в дизайні.

Як на мене, вартує забути про Велику Опозицію між сучасним мистецтвом та академією і поводитись так, ніби її не існує, натомість концентруючи всі сили на нагальній дискусії про суспільну роль мистецтва. Питання якості також має сенс – навіть якщо ми зійдемося на баченні мистецтва як інтелектуальної, соціально ангажованої практики, твори усе одно будуть добрі й погані. Багатство засобів, які мають сучасні художники, передбачає крицеву відповідальність у поводженні з ними, а агентурна роль – обережне конструювання смислів, базоване на дослідженні і дискусії. 

На ТАМ була дуже показова робота – "Чінвазія" Ольги Пильник.  Формально – дуже "актуально". Художниця поставила керамічні голови «китайців» на бокси з м’якими іграшками і включила звуки цих іграшок [1]. Вузькоока "армія", яка говорить синтетичними голосами, мала б викликати страх перед вторгненням (інвазія-чінвазія) китайців у наше буття і, таким чином, позбавити споживацьку дійсність комфорту. Висловлювання просто феєричне: "споживацтво це погано, бо товари роблять китайці, і скоро їх армія прийде у ваші домівки услід за побутовою технікою". Дивовижно – мистецтво страждає від ксенофобії (згадаємо підпал Я-галереї), і за неї ж дають мистецькі премії (заохочувальний приз від ПАЦ Олексій Салманов отримав за фотосерію "Китайське затемнення", за висловом  Бориса Михайлова, "бо втілив страх, який відчувають у всьому світі").

Повертаючись безпосередньо до заявленої теми Тижня "Абстрактне versus Реальне", дуже шкода, що в Україні, попри розрив поколінь, про який ти, Катю, слушно говориш, немає конфлікту між ними. Оця набридла боротьба між академічним кічом і контемпорарі відвертає увагу від набагато важливіших моментів, від того, що стається з будь-яким мистецтвом, коли воно перестає ставити під запитання власні можливості та влягається в якесь русло. Про це я думала під час «Китайської лекції» Академії руху з Варшави, за участі викладача Школи перформансу Януша Балдиґи. Нічого не можу сказати про історичну роль колективу, заснованого у 1973 році, який працює на межі театру, перформансу та візуального мистецтва, однак львівський виступ був зразком дивовижно не-політичного арту на політичну тему – передбачуваного, нудного, символічно-пафосного дійства. Цей символізм і театралізація, використання якихось знакових предметів, чого було багато і в інших перформансах Тижня, до болю нагадує рідну Спілку художників. Тієї приголомшливої тілесності, відчуття межі та виходу за межі, яке і робить перформанс одним із найсильніших сучасних жанрів, не було і близько. Я вже не кажу про спосіб контакту з публікою, коли перформерів оточує щільне, озброєне фотоапаратами, кільце – художник чи художниця моментально перетворюються на звичайні об’єкти, які розглядають із захищеної вуаєристської позиції.

Цей же момент спрацював і у випадку хедлайнерів – глибокі, філософські роботи Сільваші (які говорять про абстрактні категорії кольору та часу через фізичні відчуття і, зазвичай, опираються об’єктивації), навішані на стіни Палацу мистецтв без продуманого концептуального зв’язку із середовищем, так легко перетворились на красиві картинки, що стало моторошно. 

У альманасі до ТАМ-2010 Віта Сусак побіжно згадує цікаву колізію, яка могла б стати основою для розкриття заявленої теми: історично абстракція та реалізм перебували на різних боках барикад, а зараз опиняються в одному таборі застарілої олійної мазанини. Коли порівнювати роботи Сільваші, Бажая і Жука з добрими авторськими проектами від молоді, стає помітно, наскільки безглуздим може стати сучасне мистецтво без міцної соціальної прив’язки. Попри відсутній концептуальний контекст Тижня як цілісності, окремі роботи напрочуд добре влучили у тему, розкриваючи нюанси, про які організатори може й не думали. Згадуючи "Дихання" Сергія Петлюка, хочеться поговорити про лаканівське "реальне", маючи на думці роботи херсонського "Тотему" - про достовірність таких "реалістичних" медій, як фото та відео, а фото Кості Смолянінова цікаво показують, як красиві формальні абстракції можуть бути соціально ангажованими…


К.Б.: На жаль, мені не вдалося подивитись «Китайську лекцію» Академії Руху: у Львові була лише 3 дні. Але перший їхній перформанс у вівторок у сквері біля Домініканів справив дивне враження. Він був дуже романтичний і розслабляючий після перевантаженого об’єктами і людьми мистецтва дня – щось середнє між «Фабрикою зірок» і «Гаррі Поттером». Але навіщо? Про що говорили ці люди з мітлами? Це, здається, було моїм нав’язливим питанням впродовж цілого ТАМу. 

Я би посперечалась із тобою, Тамаро, чи повинен би ТАМ концентруватись на гострій теоретичній дискусії про соціальну роль мистецтва і чи кожен мистецькій твір мав би її артикулювати. Дуже тонкий перформанс Юрія Онуха «Останній такий сеанс літа», який, здається, залишив із відкритим ротом всю ТАМівську публіку, геть не стосувався соціальної ролі мистецтва: ані говорив він про межі, ані провокував тілесні відчуття. Про ці речі, радше, говорив перформанс CLINAMEN III від TanzLaboratorium – інше моє сильне враження ТАМу (для чого, щоправда, не треба було їхати до Львова, можна було подивитись і в Києві, де, ніде правди діти, своєю чергою, не було би неповторної львівської реакції – обуреного демонстративного гепання дверима, категоричного виходу із зали із перелізанням через ряди і людей). 

Несподіваний сеанс дитячого кіно в кінотеатрі для публіки, яка чекала «чогось такого», - це радше історія про те, що мистецтво – це не завжди те, як ми його собі уявляємо, як ми його виписали, вимислили і сформували в своїх очікуваннях не профанної, ні, цілком «втаємниченої» публіки. «Залиште життя самому собі, нехай собі йде» - було написано на картках, які одягнений у білий капітанський костюм Онух роздавав глядачам на вході до кінотеатру. Чи не занадто буквально ми намагаємось прив’язати мистецтво до життя, а ті, хто позиціюють себе в опозиції до «контемпорарі», категорично «відв’язати»? Може час згадати, що мистецтво – це питання, це збиття з пантелику, неочікуваність, вихід із наїждженої колії та, як ти справедливо кажеш, готового русла. А ще – хоч деколи – задоволення і диво переміщення в інший світ, у досвід, недоступний жодним іншим шляхом, шпаринка у потойбіччя, як написав Онух в останньому своєму українському проекті «Porta Aurea».

Для мене такими шпаринками в усій програмі ТАМу стали хіба TanzLaboratorium, Онух та інсталяція «Культура» Олени Турянської та Андрія Сагайдаковського на Фабриці повидла (хоч тут через брак загального контексту можна було радше здогадуватися, чим би цей проект міг бути).

Соціальна роль мистецтва артикулюється й дискутується цілим контекстом: академією (як навчальною системою), системою інституцій і різними завданнями, які вони перед собою ставлять; полем публічної дискусії та критики, творами художників тощо. І ти абсолютно права: ситуація в сучасному мистецтві в Україні сьогодні – це необхідність розв’язувати всі питання одночасно. Може тому і хочеться, щоб фактично єдина велика подія в Україні, цілком присвячена сучасному мистецтву, мала і якісний продукт, і актуальну тему, і гостру теоретичну дискусію, і належну міжнародну частину і… багато всього іншого. Але чи можливо це? І чи потрібно? Можливо, коли б в Україні кожен проект – і великий, і невеликий – замість намагатися бути всім одразу ставив конкретні цілі для конкретних аудиторій, то в загальному підсумку контекст мінявся б динамічніше. 

Лабораторія, чи місячна резиденція, чи певна форма літньої школи з гостьовими викладачами – навіть суто внутрішня, українська – перед початком Тижня актуального мистецтва дали б у підсумку значно якіснішу, ціліснішу й гострішу виставку, ніж те, що врешті-решт, показав цьогорічний ТАМ. І дискусії про роль мистецтва, зокрема, й соціальну в рамках такої школи, а в ідеалі також і зі студентами студентського міста Львова, не дали би відповідей на питання про політичну заангажованість і соціальну відповідальність мистецтва, про мистецтво і життя, про абстрактне vs реальне. Але вони б ці питання артикулювали. І мені це видається надзвичайно важливим.


Т.З.: "Артикулювати соціальну роль мистецтва" і "бути соціально ангажованим" - дещо різні речі. Як на мене, той таки перформанс Онуха мав соціальну прив’язку – справа не лише в тому, щоб зруйнувати очікування і подивитись дитячий фільм замість епатажного сучарту, але й в тому, що таких фільмів в українських кінотеатрах не показують. [2]

Такою своєрідною, опосередкованою через естетику, соціальністю привертають увагу ще кілька робіт Тижня. "2" Кості Смолянінова і "Сихів мальовничий" Дениса Сидоровича граються з абстракцією, модулюючи її з життєвих блоків: стін, парканів, білбордів, дерев. У Смолянінова впізнавані самі матеріали – вагонка, штукатурка. Ці фактури з євроремонтним флером настільки місцеві, що їхня "портретність" привертає увагу більше, ніж красивий приглушений колорит чи струнка мінімалістична композиція. Але як вони виглядають для не-місцевого глядача? Просто гарні картинки? 

Про це ж я думала і на виставці Сидоровича у фотоклубі «ЧБ. 5x5». "Сихів мальовничий" зацікавив у першу чергу назвою – великий інший "стародавнього Львова", цей спальний район має імідж нецікавого, сірого і непривітного місця. Місцеві заперечують (найяскравіше, либонь, Вова-зі-Львова). Формально ці фото також складаються в яскраві абстракції – якщо Смолянінов більше "кандінський", то Сидорович – "соня делоне". Ця яскравість створена самими мешканцями району, які утеплюють стіни будинків, кожен навколо своєї квартири. В результаті - фасади перетворюються на клаптикові ковдри. Фотограф це добре обігрує, використовуючи голі зимові дерева як центральний елемент композиції. Сихів, відтак, виходить із присмаком холодної відчуженої краси, відстороненим і безлюдним, але з надією на швидку весну.

Я б хотіла трохи порівняти роботи на ТАМ з іншими нещодавніми виставками. Кураторський проект Наталі Філоненко "Abstract Vision Test" у "Я Галереї" також працював із абстрактністю у сучасному мистецтві. Мені ані експозиція, ані більшість робіт не сподобались, вони надто легко (вирвані з концептуального контексту й інстальовані кураторкою у формалістичний) перетворювались на естетичні картинки. Заінтригувала лише одна серія – "Площини" Нікіти Кадана. Графічні аркуші зображали міські вулиці, перенасичені рекламою. Вулицю намальовано сірим олівцем, а рекламні площини – заповнено яскравими кольорами. Здалеку здається, що ці роботи складаються з кольорових прямокутників, окрім яких більше нічого немає, – цілком в дусі супрематичних композицій Малевича. Справжній світ блякне на тлі реклами. Забрати цей сюжет – і естетично красива робота перетвориться на дизайн.

Думаю, варто сказати, чим саме не сподобалось те, що не сподобалось. Цікавій за задумом інсталяції "Добрий дядя міліціонер" харків'янина Тараса Камінного («Камю») бракувало виразності – вона потребувала якогось доповнення до настінного розпису після того, як художник закінчив кидати у нього цеглою, бо сам малюнок моментально злився з занедбаною територією "Фабрики повидла". "Дівчата задумали погане" Аліни Клейтман здивувала не лише дохлою рибою, а недопрацьованістю загальної ідеї та її формального втілення. Якщо це про болючий процес дорослішання, про пошуки себе через агресію і жорстокість (викликані зовнішнім тиском), то в інсталяції забагато візуальних "завітушок" – і препарована іграшка, і живопис з ножами і кров’ю, і ванночка, і естетське відео.  Подібна "ґендерна" робота була на МУХах – фото Марини Шевченко "Андрогінність: пересичення", де авторка констатувала "рівноправ’я, яке усе більше перетворюється на однаковість" й ілюструвала це геніальне спостереження чоловіком у гінекологічному кріслі, який тримає в руках різні атрибути "протилежної статі". Зрозуміло, що молоді художниці не можуть не помічати обставин формування власного ґендеру, але така легковажна гра смислами, явно без жодного попереднього дослідження, а, отже, поверхова і часто неадекватна сучасності (консервативна, навіть реакційна!), не має нічого спільного з інтелектуальною якістю в мистецтві.

Я подумала, що може неправильно інтерпретую "Чінвазію" Ольги Пильник, але ось у звіті про ТАМ про неї так і пишуть: "представила інсталяцію, складену із керамічних голів китайців і китайських же музичних іграшок, що пропонує відчути експансію "Чайни" в білий світ" (виділення моє). Щось подібне говорив Арсен Савадов у інтерв’ю альманаху "Кінець кінцем" – про українців як "білу расу" і "православних". Це завдає удару по уявленнях про сучмитців як прогресивних інтелектуалів – занепокоєння долею світу цілком може полягати у расистській ксенофобії.

Тому повертаючись до структурної організації фестивалю, я бачу необхідність кураторського підбору і неодноразових критичних обговорень проектів щодо змісту і форми, форми щодо середовища, форми у контексті концепту виставки тощо. Адже загалом ТАМівські роботи не були гіршими за аналогічні з "Abstract Vision Test" чи МУХ. Що ставить у ряд проблем-які-треба-вирішити-усі-відразу нагальну необхідність публічної та головне частої критики.


К.Б.: Не можу не поважати тебе, Тамаро. Ти справді відданий критик – переглядаєш і «вчитуєшся» абсолютно в усе. Я, вочевидь, критик значно менш відданий. І мушу чесно зізнатись, що не можу змусити себе вдивлятися і вдумуватись у проекти чи в роботи, які абсолютно мене не чіпляють. 

Колись давно мудрий редактор часопису «Критика» Андрій Мокроусов учив мене, молодого критика, що читати (і, відповідно, рецензувати) треба не тільки те, що подобається, а все, бо тільки так можна об’єктивно побачити весь процес. І раціонально я з ним і дотепер погоджуюсь, але вірю все-таки в те, що мистецтво – не останньою чергою, працює з відчуттями людини. Своє «навіщо» і «заради чого» воно доносить до глядача не тільки через раціональний аналіз та усвідомлення , а, значною мірою, через відчуття і почуття – від тілесних до емоційних: захоплення, огида, страх, подив, зачудування. Мені дуже заімпонував Онухів образ воріт, «щілини, через яку можемо проникнути на інший бік буття», про який я вже згадувала. Мені видається, що це – найважливіше, що є в мистецтві. І це те – про що мистецтво сьогодні часто забуває. Зокрема, молоде українське мистецтво, яке навпомацки рухаючись у просторі світових мистецьких процесів, так чи так може вловити напрямок руху і форми, яких цей рух може набувати, але здебільшого губить його причину і сенс.

Це я все до того, дискутуючи з тобою, я зрозуміла, що не пам’ятаю левової частки проектів, про які ти говориш. Цьогорічний ТАМ майже нічого не залишив по собі в моїй пам’яті, бо головне переживання, яке я мала від перегляду проектів: «Люди, хто ж вам сказав, що мистецтво сьогодні має бути таким?!» Таким формальним, таким недбалим, таким поверховим і нецікавим, здається, навіть, тим, хто його робить. І ще більш нецікавим тим, хто його виставляє. (Бо одна справа, коли «Чінвазія» Ольги Пильник або «Дівчата задумали погане» Аліни Клейтман дивують передовсім максимально лобовим підходом до проблеми, а вже потім логістичними огріхами, на кшталт здохлої риби чи відсутності звуку, але «Політика страху» Олега Воронка та Олекси Фурдіяка могла би бути цілком непоганим проектом, особливо в контексті занедбаної Фабрики повидла, але без запаху газу – ароматизатора, який мав заповнювати вогкий старий підвал на Повидлярці та який, після відкриття, ніхто не подбав час від часу підпускати – проект просто не мав сенсу.)

Тому, так – ТАМу як повітря потрібний куратор (не просто менеджер, а саме куратор). Так – критика і дискусії як інструмент відточування сприйняття процесу. Але також і школа, адже критика дає можливість змінювати зовні, а тільки навчання може змінити мистецький процес із середини. Коли необхідної освіти не дає академія – є багато інших форм і форматів: семінари, літні школи, вишколи, лекції. Тільки не формальні, як у ПАЦ. А реальні. Цікаво, що у цьому напрямку почали рухатися МУХі: побачивши рівень робіт-фіналістів, вони вирішили влаштувати цикл лекцій для молодих художників. Проблема була хіба в тому, що на самих лекціях художників майже не було (на нашій із Тетяною Філевською лекцією про інституції художників було аж 4 із понад 30 слухачів). І як на мене – це дуже показово. Адже молоді художники почали розуміти, що за всього багатства вибору – іншої альтернативи немає. І коли наступний раз постане питання про «щось для молодих художників» - чи будуть це МУХі, чи ТАМ, чи новий проект у Гудімова – все одно прийдуть до них, бо молодих художників сьогодні в Україні дуже і дуже мало. Тому можна не вчитись – і так візьмуть.

«Тиждень актуального мистецтва» - проект унікальний. І тим, що він дійсно єдиний в цілій країні, і тим, що тримається він, переважно, на ентузіазмі. І тим, що щороку з обмеженими ресурсами і в непростих умовах йому вдається тимчасово об’єднати складне і суперечливе львівське мистецьке середовище, створити подію, яка має резонанс у мистецькому середовищі цілої країни. Але цьогорічний ТАМ дуже яскраво продемонстрував, що час ентузіастичних подій минув. І для того, щоб сьогоднішня ситуація в мистецтві змінювалась, щоб художники, куратори, аудиторія (і не лише внутрішньоукраїнська) знаходили нові мови і нові шляхи комунікації, ентузіазм має бути підкріплений професіоналізмом. І відповідальністю. Бо якщо не змінювати ситуацію – навіщо тоді все це?


Примітки:
[1] Про звуки писало в експлікації. Доглядачка Палацу мистецтв ствердила - "на відкритті були, хлопець включав, а зараз навіть не знаю, тут же ні шнура, ні вимикача немає..."
[2] «Чарівне дерево», режисер Анджей Малешка, Польща, 2009.


Ольга Пильник. "Чінвазія"Сергій Петлюк. ДиханняМирослав Вайда. Перформанс

Warning: session_write_close(): Failed to write session data (user). Please verify that the current setting of session.save_path is correct (/tmp/sessions_php54) in /sata1/home/users/cca/www/old.korydor.in.ua/libraries/joomla/session/session.php on line 676